Відчути світ наосліп: як інклюзивний музей у Києві проводить екскурсії у повній темряві

Аліса Смагіна

Сьогодні, коли заходить мова про безбар'єрність, більшість починає згадувати про кількість пандусів та необхідність транспорту для людей з інвалідністю, хоча поняття доступності вміщує в себе не тільки можливість безперешкодного пересування. У першу чергу — це створення середовища, у якому людина з будь-якими можливостями могла б нарешті стати максимально вільною, комфортно себе почувати, не мала би перешкод на побутовому рівні, могла спілкуватись, працювати, подорожувати, активно відпочивати і розважатися.

Проблеми незрячих людей — не тільки в маленьких пенсіях або труднощах у пошуках гідно оплачуваної роботи. Бар'єри підстерігають незрячих всюди — кожен похід у магазин, на прогулянку, в аптеку, на роботу перетворюється на квест. Міський простір, сформований без урахування присутності людей з вадами зору, логіки їх переміщень, особливості їхніх потреб, змінюється повільно, дуже локалізовано і часто формально. Наприклад, у поліклініці встановили інформаційний стенд для сліпих, але щоб дістатися до нього, потрібно обійти стійку з рослинами; перед входом до магазину начебто і є пандус, але, виявляється, всередині теж є кілька сходинок, на яких не те що пандуса, перил навіть немає. Іноді така уявна "турбота" взагалі може виглядати знущанням — так, на Тернопільщині у відділенні пенсійного фонду встановили спеціальну табличку зі шрифтом Брайля. І все б добре, але шрифт, чи то для краси, чи заради економії… закрили під склом. 

Очевидно, подібні ситуації виникають через те, що допоміжні системи для людей з інвалідністю створюються іншими людьми, тими, хто не може адекватно зрозуміти і оцінити їх ефективність.

Як зрозуміти?

80% інформації про навколишній світ ми отримуємо від органів зору. Тим, у кого із зором усе гаразд, дуже важко "подивитися" на світ очима сліпого. Ми не можемо цього зробити хоча б тому, що незрячі люди сприймають світ за допомогою інших органів чуття. Це слух, дотик, смак, нюх, а також відчуття рівноваги і пропріоцепція, тобто усвідомлення власного тіла. 

Зрозуміти світ незрячих, спробувати хоча б на годину взагалі забути, що таке зір, допомагають людям спеціальні проекти.

У 2017 році в Україні з'явився перший інтерактивний музей "Третя після опівночі" — місце, де всі екскурсії проходять у непроглядній пітьмі й у супроводі незрячих гідів. Кожен відвідувач музею, перебуваючи в абсолютній темряві під час екскурсії, може пізнати можливості свого тіла та відчути на собі, з якими проблемами стикаються незрячі. Музей "Третя після опівночі" – соціальний проект, створений Аліною Марненко і Володимиром Дідусом, у якому кошти від продажу квитків на інклюзивні екскурсії витрачаються на зарплату гідам і на проведення заходів для дорослих і дітей з порушеннями зору.

Як усе почалося?

Засновники музею "Третя після опівночі" Володимир Дідус і Аліна Марненко

Аліна і Володимир почули про подібні музеї від знайомих, які побували на екскурсії у Німеччині — там з 1988 року існує виставка «Діалог у темряві», яка покликана дати людям без вад зору уявлення про світ, у якому живуть незрячі. Емоції зашкалювали — друзі розказували, що екскурсія змусила їх переоцінити багато речей у своєму житті та змінити своє ставлення до інших людей. "Мене дуже вразило, — розповідає "Рубриці" Аліна Марненко, — що такий короткий досвід може так сильно впливати на людей. Ідея не давала спокою, дуже хотілось відчути це на собі, і щоб і в Україні існував такий проект. І через певний час ми з другом вирішили відкрити такий музей власноруч".

Принциповим рішенням ініціаторів проекту було не їздити в інші музеї до відкриття власного, щоб не обмежувати себе рамками. Тож запускали музей повністю на своєму уявленні того, як це має бути і які емоції має викликати. Одразу вирішили, що все на екскурсіях має бути максимально наближеним до реальності. Наприклад, на локації "вулиця" у музеї справжні бруківка та світлофор, у "квартирі" — працюючий холодильник, шафи з речами. Навіть температура в різних локаціях відрізняється! Усе це допомагає людям забути, що вони на екскурсії у створеному просторі, та заглибитись в атмосферу. Цікавою особливістю Київського музею є і те, що гості не бачать гіда до екскурсії — вони знайомляться з ним вже у темряві. Таким чином вони переключаються з візуального сприйняття та пробують відчути в першу чергу людину.

У темні часи добре видно світлих людей. © Еріх Марія Ремарк

Відкривали музей на власні кошти, від моменту прийняття рішення до відкриття пройшло орієнтовно півроку. Найскладнішим було правильно подати музей — адже подібних проектів в Україні не існувало, і треба було пояснити людям, що це, навіщо, у чому відмінність від звичних музеїв або квестів.

"Перед відкриттям, — згадує Аліна, — довго думали над назвою — хотілось обрати щось чіпляюче, але з сенсом. І якось натрапили на факт, що третя година ночі вважається найтемнішим часом доби. Тож вибір був очевидним, "Третя після опівночі" — адже у нас на екскурсії ми створили максимальні умови темряви. Дехто іноді навіть думав, що ми проводимо екскурсії вночі, о третій, але нам це навіть не потрібно — на наших екскурсіях у будь-який час панує повна темрява. Тож працюємо ми вдень, з 10-ої до 22-ої".⠀ 

Як на екскурсії відчути себе на місці іншого?

Екскурсії в музеї не залишають байдужими нікого. Вони змінюють цінності та розставляють пріоритети. Це зовсім незвичний та унікальний досвід. Важко описати її словами, допоки не відчуєш сам. 

Уявіть собі великий простір (150 кв.м.), який дуже схожий на повсякденне життя — з вулицею, квартирою, природою, зі звуками та запахами. І ви опиняєтесь у ньому в повній темряві, ваша задача — повторити звичні речі без допомоги зору, як-то перейти дорогу зі світлофором, зорієнтуватись на слух, знайти двері у свою квартиру на дотик. Всі інші відчуття загострюються і люди розуміють, наскільки мало їх використовують у повсякденному житті. Незрячий гід постійно знаходиться поруч і допомагає, а також відповідає на всі запитання. 

Питань насправді виникає багато, адже про безліч речей люди навіть не замислюються, поки не почнуть стикатися з цим на власному досвіді. Наприклад, як важко перейти дорогу, якщо світлофор не озвучений, або як незручно, коли паркують машину поперек тротуару. А як незрячі користуються громадським транспортом, готують собі їсти, купують продукти чи одяг? 

Тільки у темряві можна побачити зірки. © Мартін Лютер Кінг-молодший

Усі 90 хвилин екскурсії, виставки мистецтв, квеста для дітей чи прогулянки містом екскурсантів оточує пітьма — глибока, безпросвітна, абсолютна. Така, що не лише неможливо побачити силуети, а й навіть зрозуміти, чи взагалі заплющені очі.⠀

У цілковитій темряві все навколо стає плодом уяви. Головне – навчитись відчувати, покладаючись на дотик, запах, слух та смак. Так можна побачити більше, не дивлячись.

На думку співзасновниці музею, одна з найбільших переваг "Третьої після опівночі" ще й в тому, що кожна з запропонованих програм повного занурення у світ незрячих звільняє від потреби пояснювати людям важливі речі на словах — музей надає всім бажаючим унікальну можливість пережити новий досвід на собі і самостійно зробити висновки. І після цього змінювати своє відношення та поведінку.

Починали в музеї з однієї екскурсії "Прогулянка в темряві". А зараз діє вже кілька абсолютно різних форматів: це і побачення в темряві для пар; і квест відчуттів, де можна перевірити, наскільки у учасників розвинені всі відчуття; виставки мистецтв, на яких представлені живопис, архітектура та скульптура доступні на дотик, а також нова екскурсія містом наосліп "Відчуй Київ". 

Важливо, що всі заходи насправді проходять у повній темряві. Працівникам музею вдалося досягти максимально реалістичних умов, коли дійсно неможливо спиратись на візуальні орієнтири і мозок змушений переключатись на всі інші відчуття. Тому на екскурсію не можна брати з собою нічого, що світиться — телефони або фітнес-трекери. Тож, екскурсії в незвичайному музеї можна вважати ще й своєрідним детоксом від гаджетів.

"Перше, що я зробила після втрати зору — піднялась на Говерлу"

Гіди музею: Віта Ясінко, Іра Дмитрук, Ярослав Плюта, Наіля Салімова, Ігор Кушнір, Вікторія Шевчук

"На жаль, — каже Аліна Марненко, — у багатьох до знайомства з нашим проектом існує досить викривлене уявлення про незрячих — що вони такі досить обмежені люди, які в основному сидять вдома, не працюють і, звичайно ж, не мають хобі. Екскурсія та спілкування з нашими гідами повністю руйнують ці стереотипи. Більш того, замість "звичного" відчуття жалості наші гіди викликають лише захоплення та навпаки мотивують. Гості часто кажуть, що до цього любити пожалітись на важке життя, але тепер розуміють як багато можливостей навкруги нас тож потрібно їх використовувати і жити на повну".

Розповіді про себе гідів музею "Третя після опівночі" тільки підтверджують: втрата зору — не вирок!

Вікторія Шевчук: "Перше, що я зробила після втрати зору — піднялась на Говерлу. Загалом я люблю плавати, займатись йогою, ходити в тренажерний зал, подорожувати, плести з бісеру. Двічі брала участь у показі одягу, плавала з дельфінами, каталась галопом на коні та їздила на велосипеді в тандемі".

Наіля Салімова: "Я грала в театрі, танцювала, ліпила з глини, а зараз поєдную роботу в музеї та в масажному кабінеті. Часто люди, з якими я знайомлюсь на вулиці, приходять на екскурсію до нашого музею".

Не скаржся на темряву, стань сам маленьким джерелом світла. © Бернар Вебер

Ігор Кушнір: "Дуже люблю великих собак, шоколадне морозиво, співати тільки під якісний супровід. А ще я не можу жити без того, щоб не отримувати кайф. А отримую я його тоді, коли моя робота, те, що я роблю, приносить людям задоволення. Я люблю спілкуватися з різними людьми. І тим більше, коли це дуже багато людей, яким ти можеш донести ідею того, що незрячі люди – вони точно такі ж самі, як і люди, які бачать. Ти маєш змогу розвінчувати різні міфи, стереотипи. Крім того, ти можеш дати людям розуміння, що іноді незрячі потребують допомоги і пояснити, як правильно цю допомогу варто надавати".

Наразі в команді "Третьої після опівночі" вже 6 незрячих гідів. Для когось це основна робота, у когось є ще одна. Важливо, що це цікава робота, і вона дає гідам відчуття того, що вони дійсно впливають на ситуацію в суспільстві і змінюють відношення до незрячих. "Якось, — додає Аліна Марненко, — одна з наших гідів, Віка, сказала, що, мабуть, найкраще і найкорисніше, що вона взагалі могла зробити для незрячих — це саме робота в музеї". 

Багато хто з відвідувачів експозиції каже у відгуках, що досвід занурення у світ темряви має отримати кожен. В музеї з цим твердженням повністю погоджуються. Але все ж таки є і основна цільова аудиторія: серед дорослих — це активна молодь та люди середнього віку, які шукають не тільки нових розваг у житті, а і нових сенсів, учні, студенти, а також незрячі та їх близькі. За чотири роки існування музею його відвідало близько 22 тисячі відвідувачів, з яких майже половина — школярі.

Усі екскурсії для незрячих в музеї безкоштовні. Багато хто дивується, навіщо незрячим приходити на екскурсії в темряві. Але, насправді, це для них і розвага, і унікальний освітній момент. Саме тут вони можуть познайомитися з мистецтвом у доступній формі, наприклад, дізнатись, як виглядає Джоконда чи Тадж Махал. За час існування інклюзивним простором створено 63 тактильні експонати, серед яких є і скульптура, і живопис, і архітектура.

Як відчувати на дотик у карантин?

Зі стартом карантину в березні 2020 музей втратив можливість проводити екскурсії в музеї, і на відміну від багатьох інших проектів навіть не міг проводити онлайн трансляції екскурсій, адже це повністю протирічить ідеї музею. 

Проте музей роботу не зупинив, а пристосовуючись до нових умов, запустив два абсолютно нові формати: онлайн-квест "5 чуттів" з незрячими для дітей та прогулянку містом наосліп "Відчуй Київ". 

Якщо ти не хочеш темряви — внеси світло. © Ошо

"Завдяки онлайн-формату, — коментує Аліна Марненко, — ми навіть змогли розширити нашу аудиторію, адже зазвичай екскурсії відвідували діти від 8 років (менші часто бояться темряви), а тепер ми маємо змогу взаємодіяти з дітьми з 4 років. На таких онлайн-інтерактивах дітки тренують свої 5 чуттів, дізнаються цікаві факти та знайомляться з нашими незрячими гідами. Виявляється, багато хто з них навіть не знав, що існують люди, які не бачать! Наскільки нам відомо, ми єдині проводимо подібні інтерактиви.

Завдяки прогулянці Києвом ми розширили межі наших локацій на все місто — це унікальна можливість прогулятись знайомими вуличками у супроводі нашого гіда та сприйняти Київ на слух, нюх, дотик і навіть смак. Прогулянки ми проводимо в масках, а також обов'язково у супроводі зрячого супроводжуючого, який контролює безпеку під час екскурсії". 

"Під час прогулянки містом ти відчуваєш багато нових звуків, відчуваєш під своїми ступнями землю. Я цього раніше не помічала. І тільки зараз я розумію, що таке знаходитись у світі. Серйозно. Коли ти бачиш, то спішиш – там, там подивився. А тут ти завжди включений", – ділиться своїми враженнями відвідувачка столичного екскурсу.

Попри всі активності жорсткий карантин не пройшов для музея безслідно — він до цих пір має борги, але все ж таки поступово повертається до повноцінної роботи. Спеціальної допомоги не просять, але для того, щоб підтримати соціальне підприємство є кілька способів: відвідати екскурсії, розказати про музей друзям, також музей пропонує подарункові сертифікати на екскурсії, адже емоції і новий досвід — найкращий подарунок. 

"Я впевнена, — каже Аліна Марненко, — що соціальне підприємництво має сприймати себе і працювати як повноцінний бізнес, тобто мати самоокупну бізнес-модель. І до карантину нам це вдавалось, але через карантинні обмеження у нас суттєво знизилась завантаженість. Тому основна мета зараз — це відновитись після карантину, оптимізувати всі бізнес-процеси і вже потім масштабуватись. На осінь 2020 було заплановано відкриття другого музею у темряві (у Львові), проте через карантинні обмеження запуск довелось відкласти на 2021 рік.

Для мене дуже важливо, щоб я відчувала, що те, чим я займаюсь, корисне і потрібне людям. І тут я люблю повторювати, що мені дуже пощастило — адже в музеї ми кожного дня отримуємо цьому підтвердження. Звичайно ж, є багато складнощів, бувають моменти, коли опускаються руки (один карантин чого вартує!), але достатньо нового відгуку "Це змінило моє життя, це має відчути кожен, дякуємо вам!", і ти розумієш, що не маєш права зупинятись". 

↓Читайте також

Реабілітація сценою для дітей з синдромом Дауна: як у Дніпрі працює інклюзивний театр

Руйнуємо стереотипи про людей з інвалідністю: як спілкуватися і що важливо знати

Також ми писали, як у Вінниці сліпі в'язальниці роблять еко-сумки. А ще, як працюють інклюзивні кафе та ресторани в Україні.