“Тих, хто нищить твою землю та твоїх дітей, треба вбивати”: як військовий капелан підтримує захисників

У цьому тексті в серії "Обличчя оборони" ми говоритимемо про молитву, що тримає наших бійців та надає сил, про те, як побороти ненависть до ворогів, і чи слід їх прощати. 

Поклик до Бога та прихід в українську церкву

Що Бог говорить до нього, Дмитро Поворотний зрозумів на початку 2000-х років. Тоді був мирською людину без особливої релігійності. "Господь кличе всіх впродовж життя. Але ми або чуємо, або ні", – говорить через 20 років військовий капелан. 

На оцерковлення пішов у найближчий храм, неподалік якого жив. Миколаївський собор на Нових Кодаках у Дніпрі був московського патріархату, інших було не знайти. Та Дмитро тоді цим не переймався, бо перш за все приходив у церкву до Бога. 

Через якийсь час на дошці оголошень біля храму з'явився Почаївський листок із назвою "Як у мене вкрали Батьківщину". У ньому розповідь йшла від особи офіцера СРСР, який на службу потрапив в Україну, а коли союз розпався, залишився вже на території нашої держави. "Після «вєлікої страни» з'явилась, мовляв, якась незрозуміла Україна. Країна, якої не має бути. Народ, якого не має бути. Цей офіцер казав про те, що є лише один народ, розділений по кількох територіях", – згадує священник. 

Дмитро усвідомлював себе українцем, але розділення на "ми" та "вони" чи конфронтації між патріархатами не відчував. Втім, побачивши цей лист, спитав себе: "А чому це взагалі висить у церкві?". Бо у храмі вірянин шукав чогось іншого – не того, що є на землі. 

"Чому церква давала майданчик для таких висловлювань? У мене почалось відторгнення. Бо я не росіянин, не малорос та не менший брат. Я — представник давнього народу, не штучного, а природного, тому з божого благословення. Тому можна сказати, що тоді московський патріархат зробив із мене патріота. Не радикального, а того, що поважає своє походження, любить свою землю та свій народ". 

Московський патріархат привів Дмитра до Київського. Трохи далі від Миколаївського храму почали відновлювати український Петропавлівський. Дмитро став одним із перших прихожан. 

Вийшовши із красивого собору, який ніколи не зачинявся, де із хором проходили уставні богослужіння, вірянин опинився у зовсім іншому храмі. У недоробленій будівлі, де місцями обвалювалося тинькування, співала лише одна жінка. Служба відрізнялася від тієї, до якої звик. Богослужіння було аскетичним та щирим – так називає його Дмитро Поворотний. У Петропавлівському храмі пройшло становлення чоловіка – від парафіянина до священника. 

Народження військового капелана

"Ти розумієш, що не можеш робити це за примусом?" – запитав у Дмитра Поворотного Владика Симеон, єпископ Дніпровський і Криворізький, навесні 2014-го року. 

Почалася війна. росія на Криму не зупиниться. Українці опиратимуться. 

Ці прості істини Дмитро Поворотний зрозумів під час анексії півострова. Каже, що як чоловікові та українцю стояти осторонь було несила. Але як церковний служитель зброю до рук взяти не міг. Раніше священник чув про військових священників, хоча подробиць їхньої роботи не знав. Вирішив спробувати стати капеланом, від єпископа отримав благословення. "Він запитав: «Чи дійсно цього хочеш?». Хочу і можу".

У минулому Дмитро Поворотний вже мав досвід служби: проходив строкову у повітряно-десантних військах спеціального призначення. Тому сміливо в рясі священника пішов до військкомату.

"У радянському вихованні була певна пропаганда: ми бачили себе солдатами. Я завжди мріяв стати десантником, так у майбутньому і справдилось. Тоді зрозумів, що слід бути обережним у своїх думках. У військкоматі сказав, що я такий-то, маю армійській досвід. Але як священник напряму брати участь у бойових діях не можу. Хоча в якості духовної опіки можу бути корисним". 

Навесні 2014-го року створювались перші добровольчі формування. Священникові запропонували стати капеланом 20-го батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області. 

"Я прохав про мобілізацію. Щоб на фронті не було такого: тут я є, а тут мене немає. Щоб не мав жодних преференцій, а з хлопцями ми залишались на рівних, розділяючи ризики". 

Після зборів бійців посадили в транспорт та відвезли у військову частину. У перший день у батальйоні Дмитро зустрів командира. "Ви капелан? Мене про вас попередили", – сказав він, а потім додав: 

"Я радий, що в нас буде капелан. Але в мене таке звернення: ми, особливо весь офіцерський склад, який тут є, прийняли рішення захищати батьківщину. Давно відставні повернулись в армію, щоб виконати слова присяги. І будемо йти до кінця. Хто не готовий, краще не починати". 

"Мене поставили у рамки, що це не забавки, а складне рішення, якому я маю слідувати", — говорить Дмитро Поворотний. 

Перше служіння як капелана

Під час мобілізації священнику вже було за 40 років, за плечима — життєвий та церковний досвід. Це допомагало налагоджувати стосунки з побратимами. Для них Дмитро намагався стати тим, кого йому самому не вистачало на службі в юнацтві. 

"Моральним станом та атмосферою в колективі опікувався замполіт. Але він все одно залишався офіцер, який будує свої відносини через призму цього звання. Тим більше я мав негативний досвід спілкування із замполітом. Якби поряд зі мною у юнацтві був капелан, мені було б легше виконувати свої обов'язки". 

Робота Дмитра Поворотного почалась зі спілкування: розповідав про себе, про церкву, бачення церквою війни та військової служби. Тепер капелан згадує, що в багатьох хлопців та дівчат не було повноцінного розуміння цих процесів. "Сидять попи, відсторонені від усіх проблем та косять бабло. Але я все пояснював".

День за днем між капеланом та захисниками виникала довіра. Тим бійцям, хто був знайомий із церковними обрядами, було простіше: усе, що робили в храмах, тепер могли здійснити в частині чи на позиціях. Але для багатьох відбувся перший досвід сповіді та причастя. 

Через 8 років Дмитро Поворотний згадує перше богослужіння у якості капелана. Напередодні 9 травня одна з рот батальйону виходила на бойове завдання в Маріуполь. Перед поїздкою всі вишикувались, слово сказав командир, дві хвилини дали й військовому капелану. "Будь ласка, отче, ваше слово". Дмитро Поворотний із захисниками помолився, благословив, окропив священною водою. Але коли бійці всідались в автобуси, згадав, що не дав хреста поцілувати. Так і бігав між машинами із розп'яттям, підносив тим, кому це було необхідно. 

З бойового завдання повернулись не всі. Перших загиблих героїв Дніпропетровщини — Олега Ейсманта та Сергія Демиденка — назавжди запам'ятають як захисників Маріуполя. "Інші захисники повертались після першого бою і говорили, що для багатьох благословення стало підтримкою та вберігало від паніки". 

Обов'язки капелана

"Багато хто сприймає це так: насильно солдат зігнали, вишикували, поп щось розповідає. Але я наполягаю, що це має бути суто добровільною справою. Буває, що сьогодні тобі потрібно поговорити зі священником, а завтра — вже ні. Або навпаки", — говорить про свою роботу Дмитро Поворотний. 

"А давайте на наші позиції?" – чув капелан від захисників. Священнослужитель завжди шукав можливості відвідати позиції своїх бійців. Підрозділ міг бути розкиданий по великій території, напряму не проїдеш, тому Дмитро разом із волонтерами організовував поїздки. Сповідував, причащав та підтримував хлопців та дівчат, часто із собою мав гуманітарку — одяг, засоби гігієни та продукти. 

"Гасло капеланів – бути поруч. Уточнень — із християнами або представниками інших конфесій — немає. Бути поруч з усіма, навіть з атеїстами. Одне із головних правил кодексу капелана — опікуватися кожним. І допомагати реалізовувати конституційне право на релігійне життя". 

До капелана може звернутися людина будь-якого віросповідання. Священнослужитель з'ясовує, у чому проблема і як можна допомогти. Наприклад, привести у військову частину представника іншої релігійної спільноти або самого бійця відвести до них. 

"Був такий досвід: лежав поранений хлопець-мусульманин. Емоційно він підсів через лікування. Розгубився. Я домовився із командуванням, щоб на п'ятничну молитву відвести його у мечеть. Написали звільнення та рушили. Він там помолився та поспілкувався з однодумцями, і кілька днів залишався у піднесеному настрої. І хоч по життю був не сильно релігійним, йому стало легше після спілкування з людьми свого кола. Важлива річ, щоб людина не почувалася відірваною від спільноти. Бо військовий колектив — дуже специфічний простір, у якому не кожен приживається. І ця проблема може завадити виконувати службові обов'язки". 

За час капеланства Дмитро Поворотний охрестив 11 захисників. Вночі на позиціях тривали бої, іноді навіть рукопашні, а вдень священнослужитель хрестив людей. Війна змушує захисників замислюватись над питаннями, які раніше не турбували, каже Дмитро Поворотний.

"Коли потрапляєш в окоп чи опорний пункт, перед тобою постають виклики життя та смерті. Бо сьогодні ти ще є, а завтра — ні. Ходиш під бомбами, кулями, атаками. Той клопіт, що був ДО, йде далеко. Живеш іншими категоріями. І в цей час приходить поклик Бога в таких умовах". 

Разом із побратимами Дмитро Поворотний потрапляв під обстріли. Але, каже, за характером такий, що не страшно, просто сприймав все як дійсність. "Мені — своя справа — молитися поруч. Головне — не заважати порадами. А хлопці знають, що робити". 

Прощення та ненависть

Нині Дмитро Поворотний обіймає посаду капелана при військовому шпиталі Дніпра. Обов'язки та завдання — ті, що й раніше — бути поряд із нашими захисниками. Через цивільну посаду виїздити на передову вже не може. Але коли у відпустці, одразу намагається відвідати хлопців (за день до нашої розмови Дмитро якраз побував на позиціях). 

Ми сидимо в одному з храмів, де править капелан. Сонце гріє дерев'яні перекриття, проміння через різьблені вікна підіймається по образах та застигає на пробитому розп'ятті — його із влучанням від уламків привіз у Дніпро військовий капелан. "На війні немає нічого святого". 

Питаю про те, що непокоїло останні 5 місяців: чи потрібно прощати ворога та що говорить церква про вбивства. 

Далі публікуємо прямою мовою відповіді на ці запитання від Дмитра Поворотного:

"Питання прощення — це питання духовного зростання людини. Ви — журналістка. Ви ж не стали нею із першого класу. Що треба зробити спочатку? Навчитись гачечки писати, потім букви, після — читати вірші та невеличкі творі. За ними — вивчати високу літературу, писати диктанти, пробувати висловлювати свої думки. Це цілий шлях. Релігійне життя — це також постійна праця над собою. І питання прощення не просте. От є математика — «1+1», а є вища математика з алгоритмами та інтегралами. Начебто і назва одна, але все набагато складніше. Так от питання прощення — вищий пілотаж духовно-релігійного життя. І вимагати це ось так в лоб не слід. Це шлях, який слід пройти. Хтось його долає краще, хтось — гірше, хтось — взагалі не проходить. 

Людина має право на емоцію ненависті. Це не вада. На якийсь короткий проміжок вона може бути, але головне, щоб вона повністю не заволоділа людиною. Бо віряни розуміють, що в ненависті живуть тільки біси. А біси — це хто? Ті, хто творять у нас біду. Це росіяни. Вони знищують, ґвалтують, вбивають, крадуть.

Якщо будемо опускатися до рівня ненависті, ми станемо, як вони. І тоді росіяни переможуть, доведуть, що українці із ними — один народ. Навпаки через те, що бачимо, що вони творять, ми повинні проявляти праведність. Не слід переходити до вищого пілотажу — прощати всіх, але починати слід на відстані витягнутої руки. Допоможи сусіду, з яким ти не розмовляєш, а він теж потерпає від обстрілів. Прояви людяність до тих, хто навколо тебе – твоїх земляків-українців. Поділись водою та продуктами з тими, кому зараз погано. Прояви любов. 

Але як з ворогом поводитись? Ворога треба вбивати. Вбивати того, хто прийшов на нашу землю. Тим більше – якщо ця людина не розуміє людської мови. Бачить кордон України, який не треба переходити зі зброєю, а вона пре. Ми попереджаємо: «Ти порушив кордон, не йди далі». А вона йде. Що з нею робити? Тих, хто нищить твою землю та твоїх дітей, треба вбивати". 

Впродовж 8 років система військового капеланства в Україні вибудовувалася самостійно. А з 1 липня 2022-го чинності набрав закон, що регламентує працю священнослужителів на війні. За документом, в країні утворюється Служба військового капеланства як окрема структура ЗСУ та інших військових та правоохоронних формувань (одному батальйону — один капелан).