Як вшанувати пам’ять жертв Голодомору. Зібрали все найважливіше

Сьогодні, з настанням темряви у багатьох домівках України згасне електричне світло, і в вікнах затремтять мерехтливі беззахисні вогники — свічки пам'яті, знаки скорботи про мільйони загублених життів наших співвітчизників, жертв одного з найстрашніших злочинів 20-го століття, направленого проти цілого народу, — Голодомору.

Кожен рік, у четверту суботу листопада Український інститут національної пам'яті закликає всіх мешканців України о 16:00 приєднатися до загальнонаціональної хвилини мовчання, за можливості – біля меморіалу, пам'ятника чи хреста пам'яті жертв Голодомору у вашому місті чи селі, запалити вдома чи на роботі свічку і поставити її на підвіконня так, щоб її світло було видно з двору — в пам'ять про загиблих від штучно створеного комуністичною владою голоду українців.

Голодомор — помста за свободу

У 1932–1933 рр. Україна стала місцем вчинення одного з найбільших злочинів в історії людства — геноциду, спланованого вбивства мільйонів українців з метою придушення національно-визвольного руху та недопущення виходу України зі складу СРСР і побудови незалежної української держави. Геноцид був спрямований проти українських хліборобів, проти інтелігенції, української церкви, проти кожного активного носія української ідентичності. У 1932–1933 рр. і цілі десятиліття потому влада «совєтів» заперечувала факт Голодомору та всіляко блокувала витік будь-якої інформації про цей свій злочин.

Перші кроки по встановленню історичної справедливості було зроблено ще за часи німецької окупації. У Харкові український агроном-економіст Степан Сосновий почав працювати над підрахунками кількості жертв голоду 30-х років. Він вивчав статистику, і документував її, а на основі проаналізованих даних опублікував серію статей про колективізацію і Голодомор, у яких довів — Голодомор був штучним. Але даних все одно не вистачає, практично всі офіційні документи було планомірно знищено радянською владою. 

Лише через 60 років українськім вченим з Інституту демографії та соціальних досліджень вдалося привезти з московських архівів до України вцілілі копії статистичних даних того часу. Саме їм, на основі наукових підрахунків, вдалося зробити повномасштабну оцінку демографічних втрат від Голодомору.

Цифри, отримані істориками, вражають — через надсмертність від Голодомору у 1932 році загинули 250 тисяч людей, у 1933 ‒ 3 мільйони 530 тисяч., а у 1934 ‒ коли всі думали, що голод закінчився – 160 тисяч. Всього близько 4 мільйонів. Через голод не народилися ще близько 600 тисяч. Загалом від Голодомору Україна втратила близько 4,5 мільйонів людей. Практично всі загиблі ‒ жителі сільської місцевості.

Радянськи активісти забирали в селян не тільки зерно, відбиралися знаряддя праці, виводилася скотина, з хат до останньої крихти виносилася вся їжа. Так селян карали за опір. 

Різними способами люди хотіли врятувати своє життя: вони закопували зерно і картоплю, але буксирні бригади, що ходили дворами, металевими щупами шукали і знаходили в землі заховані від безжальних грабіжників щонайменші запаси. І досі на українських землях нащадки закатованих голодом знаходять залишки схованок, які залишилися з того часу. 

Тоді від голоду люди втрачали розум, траплялися випадки канібалізму, людське життя насправді перетворилось на пекло. Жахом Голодомору була надзвичайно велика смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду. Жодної офіційної згадки про цю жахливу трагедію не було. Офіційно голоду не було. Навіть такого слова в офіційних документах не вживалося. Масові смертність і опухання у владних документах називали – "продовольчими труднощами".

Більше 20 років в Україні ведеться невпинна робота навколо геноциду української нації — тисячі людей опрацьовують архіви, досліджують цю тему на науковому рівні, поширюють знання про Голодомор мовою мистецтва і літератури в нашій країні і за її межами, своїм коштом встановлюють пам'ятні знаки на місці масових поховань та записують оповіді тих, хто в далеких 1932–1933-му дивився смерті в очі, але, попри все, вижив і в незалежній Україні став голосом Правди.

Голоси Правди

"…Я пам'ятаю, з чого починався голод. Їздили підводи і забирали усе під мітлу. У нас було небагато квасолі. Мама так її перемішала зі сміттям, що коли узяти жменю, то дві-три квасолини вибереш. І те катюги забрали. Люди пухли від голоду, не було що їсти. їли сухий жом, гнилі бараболі, лободу. Варила нам мама волок з лободи, так і виживали. Люди помирали навіть на вулицях. Важко було і моїй сім'ї в цей час. Я ходила на роботу голодна, холодна. Але Бог дав мені і моїй родині вижити. А у сусідки, що жила нижче за нас, була дочка Горпинка, їй було рочків шість, то вона все сиділа на дорозі і просила їсти. Не дуже й хто давав у той час їсти, бо самі не мали, то вона незадовго померла під забором. Ось так ми і виживали в ці важкі часи".  Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Розгін Євдокії Данилівни 1914 року народження, жительки села Буйволівці Хмельницької області.

"У нашій сім"ї було шість душ. У 1932 році батьку принесли план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний пункт, зостався клунок відра на три супи і кашу, бо молоти уже не було чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий. Батько взяв на плечі останній клунок і відніс на приймальний пункт. Вдома зосталась корова і з десяток курей. Активісти забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по кутках. Паслін сушений мати всипала в торбинку, забила гвіздок у камін і причепила там на мотузку. Один із активістів – Струк Яків – поліз у піч, знайшов торбинку з пасльоном і забрав із насмішкою… У нас залишилася лобода з курієм і кропивою і кіт, що ловив мишей. У кутку над столом стояло чотири ікони, а на полиці лежали книжки: "Кобзар" Шевченка, енциклопедичний словник Брокгауза і Єфроніна. Активісти познімали ікони, повикидали у двір, потім забрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу і вишиті рушники з домотканого полотна – все забрали". Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Назаренка Івана Дмитровича, жителя села Софіївка Новотроїцького району Херсонської області.

"Голод — це страшне лихо! Голод був створений штучно. В людей забирали останнє зерно, витрушували з горнят, мішечків, ледь не мітлою вимітали. Для цього був створений спеціальний загін. Люди мерли, лежали як солома, не було кому їх ховати. Була підвода, на неї скидали мертвих, кидали і тих, хто був при смерті, щоб другий раз не вертатися. Везли і ховали, без домовини, без нічого.

В нашому селі був пункт, в якому видавали який грам хліба, але не всім, допомагали лише колгоспникам, а в тих чергах люди вмирали. Люди їли лободу, коріння, шукали в полях мерзлу бараболю, збирали колоски, та не знайшовши там і падали. Особливо було тяжко зимою. Хто був багатший їхав в Молдавію за кукурудзою, та зерно в них відбирали і вони верталися з нічим до голодних родин.

Вмирали з голоду цілими сім'ями. Були навіть випадки, коли матері вбивали своїх дітей. До якого відчаю треба було довести матерів, щоб вони пішли на таке".  Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Шлапак Ганни Степанівни 1924 р., жительки села Буйволівці Хмельницької області

"Всі люди голодували. У сусідів наших мати померла. То вони її знесли в погріб і їли, їли по кусочку. Помре хто небудь, то його і з'їдять. Моя мама давала чужим дітям через вікно лушпайки картоплі. І так виживали. Хліба навіть в очі не бачили. В очах все паморочилось від голоду. Всі худі. Їли лободу, кропиву, пшінку, картоплю гнилу копали. З братом шукали мишачі норки. Пам'ятаю, як мама наварить супу (з води) із лободою або кропивою, то ми його поїмо і підемо на вулицю. Щось ходити дивитися, щоб не думати про те, що хочемо їсти. Підемо з братом, ляжемо на траву та й почнемо качатися, щоб якось забути про голод. А животи у нас пухлі, болять. Бідували дуже".  Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Глушкової Лариси Несторівни 1929 р., жительки села Великі Голяки Житомирської області.

"Мої батьки були вчителі: і батько і матір. Та нам було взагалі тяжко. Пам'ятаю багато пухлих людей, ходили просили їсти. А наш дім був напроти комори, бо в селі стояв цукровий завод, де люди часто сиділи під високими стінами і просили хоч що-небудь, то односельчани думали, що ми щось маємо: чи цукор, чи буряки. А колись батько взяв та й забив наглухо льох. Сусіди вирішили, що щось є їсти заховане – а чим відкрити заколочені двері не було — так вони вивернули землю на вулицю – влізли туди – а там лише бочка з розсолом – то вони і її перевернули. Збирався у нас в селі базар — то приїжджали якісь багаті люди і збирали у селян золото взамін на жменю якоїсь крупи поганої".  Спогади свідка голодомору 1932-1933 років  Ганджи Ніни Іванівни 1925 р., жительки села Іваньки Черкаської області.

Видатні українці, котрі пережили Голодомор

Голодомор справив величезний вплив на Україну, в тому числі і на українську культуру. Тема Голодомору повсякчас виринає у літературі, живописі, кіно. Але найбільше, звісно, трагедія відбилася на творах українців, які пережили ті страшні часи: 

Нонна Ауска, письменниця, лікарка. Народилася у родині професора Харківського університету Олександра Федоровського. Голодомор пережила дитиною у Харкові. Після війни працювала лікаркою у Західній Європі. Про пережите у дитинстві написала оповідання "Голодоморня".

Василь Барка, письменник, перекладач. Родом із Полтавщини, вчителював на Кубані, де у 1932-1933 роках опинився на межі голодної смерті. Голодомор описав у романі "Жовтий князь" — основою для сюжету стала реальна історія української родини, яка вижила.

Катерина Білокур, художниця. Пережила Голодомор у рідному селі на Пирятинщині. Під впливом побаченого Катерина написала картину "Цар-Колос". Пабло Пікассо під враженням її творчості сказав: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!".

Євгенія Мірошниченко, оперна співачка. Народилася на Харківщині. Маленькою дівчинкою вижила під час Голодомору, тому що батько працював механізатором на місцевій МТС. Протягом 40 років була примадонною Національної опери у Києві. Виступала на сценах країн Європи, Близького Сходу, Канади, США, Японії, Китаю.

Олесь Гончар, письменник, громадський діяч, класик української літератури. Врятувався завдяки сухарям, які вдалося дістати його бабусі. Його повість про події тих років "Стокозове поле" не друкували, а згодом "виправили" до невпізнання. Свої переживання того часу письменник згодом вилив на сторінках власного щоденника.

Левко Лук'яненко, громадсько-політичний діяч, дисидент, політв'язень, автор акту про незалежність України, Голова асоціації дослідників голодоморів в Україні. Народився у селі Хрипівка на Чернігівщині. Від голодної смерті навесні 1933-го врятувався завдяки батькові, який приховав трохи картоплі. 

Але близько 4 мільйонів українців не вижили. Понад півмільйона не народилося. Помер кожен восьмий мешканець України. Ми ніколи не дізнаємося, ким вони могли би стати.

Вбити традиції, культуру, націю

25 жовтня 1933 року вийшла секретна постанова Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тис. сімей колгоспників".

Переселенці мали безліч пільг, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити вцілілі місцеві жителі. Будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 р., і які поверталися додому у 1933. Крім того, місцеві мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили би вдома в коморах. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами, табуретками і… патефонами.

Багато коштів тоді виділялося на облаштування побуту переселенців і з центру — від відкриття російських груп у школах до завезення підручників, літератури та газет російською мовою. Спротив ослаблених голодом українців віддавати приїжджим власні домівки і землю придушувався в самому зачатку (з 1934 року у документах з'являються згадки про "перешкоди процесу асиміляції" та "спроби класових ворогів розвивати шовінізм").

Згодом до знекровлених українських регіонів стали переселяти і українців із "соціально-неблагонадійних" прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці з Росії та Білорусі.

Голод і дії радянської влади, які послідували за ним, стали зброєю масового біологічного знищення українців. Він на довгі десятиліття порушив природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації. Наслідком злочину геноциду також стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Українцям як етносу було завдано смертельної рани. 30-ті роки ХХ ст. стали для України часом національної катастрофи, наслідки якої ми відчуваємо і нині.

"Збережи пам'ять. Збережи правду"

Ці слова — гасло цьогорічної інформаційної кампанії Українського інституту національної пам'яті. 

Письменниця Оксана Забужко казала: "Найбільша проблема Голодомору, із якою нині стикається українське суспільство — це те, що це не щось, що належить минулому. Третє та четверте покоління після тих, хто вижили під час Голодомору, також зазнають впливу цієї трансгенераційної травми набагато більше, ніж вони це усвідомлюють".

Травма Голодомору, довги роки залишаючись непроговореною, і досі живе в сімейних приказках і звичках, які не завжди зрозумілі сучасній молоді. Бабусі, які будь за що, 10 разів на день намагаються нагодувати онуків, які приїздять у гості, незчисленні матусині запаси консервації на зиму, зникнення з полиць магазинів, при будь-якому розмірі кризи, борошна та гречки.

Один із найяскравіших прикладів — щорічний незмінний ритуал садіння та викопування картоплі. Город батьків чи бабусь і дідів, де цілий день уся родина копає картоплю у нереальних для споживання масштабах. Картоплю складають у льохи, а часто навесні викидають половину, вже зіпсовану, бо просто не змогли її з'їсти. Здавалося б, наступного року її варто було б садити менше, проте обсяги залишаються тими самими — аби точно всім усього вистачило.

Сьогоднішнє покоління українців називають "постгеноцидним суспільством". Тому завдання нинішнього покоління — зрозуміти масштаби тих змін, що сталися у 1930-х, і як жити з ними у ХХІ столітті.

У 2008 році було видано "Національну книгу пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні" у 19 томах. З дня заснування Музей Голодомору проводить пошук імен загиблих під час Голодомору-геноциду через збір свідчень людей, які пережили Голодомор, їхніх рідних та близьких, які зберегли пам'ять про кожного, для кого 1932-1933 роки стали останніми в житті. Зі становленням незалежності України була нарешті зірвана заборона радянської влади говорити про Голодомор. Усі, хто десятиліттями змушені були мовчати, відчули потребу розповісти правду про злочин та його жертв, з метою належного вшанування їхньої пам'яті.

У цій книзі ви можете знайти імена своїх рідних, або ж надіслати власні відомості, якщо в реєстрі не знайшлося імені людини, про смерть якої в роки Голодомору вам достовірно відомо.

Також на сайті музею є величезна підбірка фільмів — результат роботи десятків сценаристів та режисерів, які спиралися на реальні факти, спогади свідків, твори класиків, щоденники, документи, кінохроніку та ексклюзивні фото.

На кінець 2020 року Голодомор визнали геноцидом 17 держав світу, включно з Україною. Усе більше архівів відкривають, дедалі більше документів підтверджують слова тисяч свідків і розкривають нові деталі злочину тоталітарного комуністичного режиму. 

Знати і пам'ятати про цю болісну сторінку історії нашої країни — наш обов'язок, наше право, наша воля. В пам'ять про тих, хто був замордований тоталітарним режимом, і заради того, щоб цього ніколи не повторилося — запаліть сьогодні ввечері на своєму підвіконні маленьку свічку!

Що подивитись і почитати

• «Голод-33», 1991 р.

Цей фільм знятий за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». Ця художня кінострічка — перша, яка розкриває злочин сталінського режиму проти народу України — штучний голод у 1932-1933 роках.

У центрі сюжету стрічки життя звичайної селянської родини — діти, батько та дружина і їхня стара мати. Від голоду у родині почалися перші втрати — першими помирали слабкі діти… Усі страждання родини глядач бачить очима голодної дитини.

• «Поводир», 2014 р.

На початку 1930-х років до Харкова приїжджає американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм сином Пітером. До його рук потрапляють секретні документи про заплановане масове вилучення продовольства радянською владою. Через цю інформацію Шемрока вбивають, а його син, ставши свідком вбивства батька, втікає з Харкова. Допомагає йому сліпий бандурист Іван Кочерга…

• «Червоне намисто», 2016 р.

Цей короткометражний український фільм може подивитися і доросла людина, і кожна дитина. Сюжет стрічки базується на реальній історії 7-річної дівчинки Антоніни, яка пережила випробування голодом у 1932-1933 роках. Вона рано подорослішала і зрозуміла межу між життям і смертю.

• «Гіркі жнива»,  2017 р.

Фільм є першою англомовною художньою картиною про Голодомор. Історія кохання у розпал українського Голодомору. У центрі картини — Юрій, талановитий художник-селянин, нащадок козацького роду. Він намагається жити зі своєю коханою у створених радянською владою умовах, приймаючи удари і утиски. Але, зрештою, коли його родина та земляки стають жертвами штучного голоду та сталінських репресій, він повстає, аби врятувати рідних, помститися і покинути Радянську Україну, щоби донести правду світові про жахіття Голодомору.

• «Голодний дух», 2018 р.

Це короткометражний анімаційний фільм. Він присвячений 85 роковинам Голодомору. Головна героїня мультфільму — дівчинка, яка живе під час Голодомору і особисто на собі відчуває усі жахіття голодних років.

• Василь Барка "Жовтий князь"

В основу роману покладено спогади автора про Голодомор 1932-1933 років (його брат із сім'єю пережили ці жахливі часи) і свідчення очевидців Голодомору, які Василь Барка збирав близько 25 років. Головними героями роману стали члени сім'ї Катранників, з яких часи голоду зміг пережити тільки наймолодший — Андрій.

• Улас Самчук "Марія"

Головна героїня роману, Марія, — типова жінка свого часу, яка все життя працювала на землі і при землі. Ця книга без прикрашання показала і Голодомор, і «прекрасну добровільну» колективізацію, і примусовий збір зерна. Самчук присвятив свій роман матерям, «які загинули голодною смертю в Україні в роки 1932-1933».

• Леонід Кононович "Тема для медитації"

Перший в українській літературі роман-епос, роман-спокута. Це — пост-катастрофна проза. Відплата та спокута в усіх вимірах, пошуки себе в минулому і теперішньому, містика та реконструйовані автором дохристиянські замовляння… Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати. 

• Олександр Мотиль "Солодкий сніг" 

Роман українського американця (або американського українця) про події зими 1933 року, коли колишні в'язні-шпигуни стають свідками українського голоду. Німецький аристократ, єврей-комуніст, польський дипломат і український націоналіст проходять повз вимерлі села і замерзлі тіла. Їм доводиться боротися за виживання, ховатися і від смерті, і від переслідувачів.

• Зернятко надії

Перша збірка художніх творів для дітей про Голодомор 

У книжці "Зернятко надії" зібрано твори – прозові та поетичні, – які допоможуть дитині дізнатися про трагедію 1932-33 років та зрозуміти, які страшні часи пережив наш народ. Оскільки дитяча психіка є дуже вразливою, добірка сформована так, аби маленькі читачі без жорстоких сцен і натуралістичних подробиць могли дізнатися про ті події та долучитися до історичної пам'яті нашого народу. 

Нагадаємо, в Україні створили онлайн-ресторан зі стравами часів Голодомору.