Історія Марини Литовченко — параспортсменки, яка виграє медалі, збирає кошти на відбудову та бореться зі стереотипами

Проєкт впроваджує Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Освіта, спорт та шлях до вершини Паралімпійських ігор

Паралімпійська спортсменка родом із Києва. Лиш через те, що Марина має інвалідність — вроджену аномалію верхніх і нижніх кінцівок, їй довелося навчатися далеко від дому — у спеціалізованій школі в Херсонській області:

"Це були 1990-ті роки, коли було не заведено говорити про інвалідність і про те, що такі люди взагалі-то існують. У Радянському Союзі та й після проголошення незалежності України людей з інвалідністю завжди відправляли в такі спеціалізовані школи. Тому я, звичайно, не виняток", — із сумом каже Марина.

У школі їй легко давались математика та точні науки — майбутня спортсменка навіть думала, що стане вчителькою. Та понад усе тоді боялася, що не зможе самореалізуватися через стереотипи й упередження щодо людей з інвалідністю.

Після спеціалізованої школи деякі вихованці/-ки потрапляли в один з інтернатних закладів для дорослих людей. Марина пригадує:

"Коли виходиш із тих стін, мусиш думати, як заробляти на життя, де жити… Тоді вирішували, куди піде людина після школи не з огляду на знання, а на інвалідність. Наприклад, якщо людина буде постійно стикатися з різними барʼєрами в повсякденному житті, то їй пряма дорога тільки в інтернат".

За словами жінки, решта випускників та випускниць, які могли більш-менш адаптуватися до недоступного середовища, обирали навчання в коледжі, технікумі чи університеті. Вона теж хотіла бути серед них — попри те, що далеко не всі люди в її оточенні вірили в неї.

"Я менше звертала увагу на думки інших, бо ж розуміла — далі треба рухатися. Лише так можна знайти себе і можливості. Я знала, що я мушу вчитися і вступила до технікуму, бо моєю ціллю далі був університет", — розповідає спортсменка.

У 2012 році Марина успішно вступила до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на спеціальність "Соціологія". Спорт увійшов у життя тодішньої студентки спершу як захоплення — Марина почала грати в настільний теніс і час від часу їздила на тренувальні збори.

"Я не думала, що поріднюся зі спортом, тому що для мене важливо було здобути освіту та можливість працювати", – каже Марина. Але з часом хобі переросло у тренування за графіком. Так жінка почала професійно займатися спортом. Згодом неодноразово ставала переможницею всеукраїнських та міжнародних змагань, спортивних турнірів.

У 2016 році у складі національної паралімпійської збірної з настільного тенісу Марина представляла Україну на Паралімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро, де виборола бронзову медаль. А у 2020 році жінка виграла своє перше "золото" на Паралімпіаді в Токіо. Саме ця медаль допомогла відбудувати рідний університет спортсменки.

"Золото" Паралімпіади для відбудови університету

Напередодні 24 лютого 2022 року Марина приїхала до Києва у справах і заодно погостювати в подруги. Саме в Києві жінку застало повномасштабне вторгнення росії в Україну. Марина одразу вирішила евакуюватися у Прагу, де друзі запропонували їй житло. Там жінка продовжила тренування з настільного тенісу і волонтерила.

Навесні 2022 року росіяни обстріляли Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, в якому навчалася Марина. Тоді вона згадала про паралімпійську золоту медаль і вирішила продати її, щоб відкрити збір на відновлення пошкоджених і зруйнованих корпусів університету в Харкові:

"Освіта має продовжуватися попри все. А в молоді має бути доступ до навчання", — пояснює свою мотивацію спортсменка.

В одному з інтервʼю Марина поділилася, що ця медаль для неї — найдорожча, адже її вона виборола в протистоянні з росіянкою. Ще ціннішою ця річ стала, коли з'явилася можливість конвертувати її в допомогу університету.

А крім того, у Чехії Марина разом із колегами рідного соціологічного факультету провели декілька благодійних турнірів із настільного тенісу. Завдяки підтримці спільноти спортсменів та спортсменок, а також усіх небайдужих у лютому 2023 року вдалося закрити збір на суму 500 000 гривень. Кошти передали на підтримку та відбудову університету.

Цього літа спортсменка також долучилася до збору коштів, який організував її тренер з Івано-Франківська. Мета — придбати та встановити ліфт у спортивному ліцеї для людей з інвалідністю. Жінка наголосила, що для неї важливо підтримувати такі проєкти, адже майбутні паралімпійці мають безперешкодно відвідувати тренування.

Нині такі збори важко закрити. Але Марина не здається і продовжує допомагати збирати на ліфт у своїх соцмережах. Наразі зібрали вже понад 180 тисяч гривень, проте цієї суми недостатньо, щоб придбати ліфт. Тож якщо ви бажаєте допомогти, переходьте за посиланням і поповнюйте банку: https://send.monobank.ua/jar/57xk656t9k

Зробити неможливе, або унікальна Паралімпіада 2024

Війна не завадила спортсменці готуватися до Паралімпіади 2024. У Празі Марина тренувалася з чеськими тренерами, але усвідомлювала, що вдома зі своїми тренерами підготовка була б  ефективнішою. Тому навесні 2024 року повернулася до Києва:

"Я знала, що потрібну підготовку перед Паралімпіадою зможу отримати тільки в Україні, бо це ВДОМА. Це відповідальніший підхід та розуміння тренерів. Особливо важливо під час війни — єднання і спільна робота зі «своїми» для розвитку українського паралімпійського спорту та підтримки одне одного".

Тренування довелося перенести з рідного Харкова до Києва, щоб мати хоча б приблизно стабільний графік тренувань. Хоча й тут перед Мариною постали питання: де тренуватися зі своїм тренером, щоб було безпечно? Як тренуватися після безсонних ночей, спричинених ворожими ракетними атаками?

"Було складно, бо я не повернулася до тих умов, де могла продовжувати тренуватися, де мала чіткий графік спарингів. Я просто постійно шукала можливості, хоч не завжди їх мала", — розповідає спортсменка.

Але, як кажуть, "вдома й стіни допомагають". Марина домовлялася і проводила спаринги зі спортсменами та спортсменками, щоб відпрацювати тактичні моменти. А влітку продовжила тренування двічі на день уже разом із тренером.

Доступність та інклюзивність міста на цих Паралімпійських іграх, про які писали чимало медіа, Марина перевірила на власному досвіді:

"Ми гуляли й роздивлялися місто. Зроблено все максимально доступно, наскільки це можливо. Усі спортивні об'єкти та майже вся транспортна інфраструктура Парижа були адаптовані для потреб людей з інвалідністю. Хоча повністю зробити Париж доступним, мабуть, було б важко, бо це історичне місто. А ще мені дуже сподобалось, що були об'єднані логотипи Олімпійських і Паралімпійських ігор. Це відображає інклюзивність суспільства, яке змінюється, де всіх людей приймають".

Спортсменка захоплено згадує, як під час змагань усі зали були заповнені. Коли вболівальники тупотіли ногами, то можна було відчути вібрації:

"Після вібрації, що прокотилася полем, треба було трішки почекати, щоб добре зробити подачу. У залі — постійні аплодисменти, хтось за когось вболіває…"

Усі зусилля, докладені на тренуваннях, не були марними. Марина гідно представила нашу країну на Паралімпіаді 2024 в Парижі та привезла додому "срібло":

"Я знаю, як це бути «першою» і «третьою», тепер знаю, як це бути «другою». Це дійсно дуже цікавий досвід і різні емоції".

Коли ж спортсменка повернулася до Києва, їй присвоїли Орден "Княгині Ольги" І ступеня за спортивні досягнення. Про це Марина розповіла у своєму Інстаграмі:

"Це не лише особиста перемога, але й визнання багаторічної наполегливої праці, підтримки моїх рідних, тренерів та всієї команди. Це досягнення, яким я надзвичайно пишаюся, і яке надихає мене до подальшої перемоги".

Найбільша сила — це не замовчувати і не боятися відстоювати свої права

Наразі Марина навчається на аспірантурі Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Там вона розробляє рекомендації, як тренерам/-кам працювати з паралімпійцями/-ками. У межах дослідження пише матеріали та в ролі експертки долучається до різних тренінгів. Марина наголошує, що люди з інвалідністю, зокрема жінки й дівчата з інвалідністю, постійно стикаються з перешкодами та стереотипами в суспільстві:

"Знання, які є в мене, у моїх колег, допомагають боротися з дискримінацією та недоступністю. Наприклад, у сфері спорту вже давно все продумано щодо доступності, щоб будь-яка людина могла підтримувати фізичне здоровʼя. Коли розумієш, що маєш законне право на гідне життя чи рівні можливості, це дає впевненість та мотивацію себе захищати й робити щось у цьому житті".

Для Марини найбільша сила — це не замовчувати і не боятися відстоювати свої права. А коли самотужки не вдається справитися, то не варто боятися просити допомоги. Тільки спільно можна "виграти" і зробити великий внесок у розвиток та історію нашої держави.

Марина планує повернутися до громадської діяльності, а також хоче долучатися до ініціатив від Fight For Right:

"Я дуже рада, що мала можливість стати учасницею школи для жінок з інвалідністю «Лідерка». Зараз спостерігаю за іншими випускницями у соцмережах і бачу, скільки зробили дівчата та жінки з інвалідністю для максимальної інтеграції спільноти людей з інвалідністю в процеси державотворення та відбудови".

Команда Fight For Right пишається досягненнями лідерок з інвалідністю, які з кожним днем засвідчують, що свої мрії, ідеї можна перетворити на досягнення. Учасниці школи стали сміливішими, рішучішими та помітнішими в суспільстві. Їхня робота надихає та доводить, що жінки з інвалідністю здатні бути лідерками у будь-якій сфері та змінювати світ на краще. Fight For Right радіє їхнім успіхам і вірить, що їхній приклад спонукатиме інших долати бар'єри, руйнувати стереотипи та впевнено йти до своєї мети.

Авторка: Валерія Лукаш, SMM-менеджерка ГО "Fight For Right"