У чому сила особистих історій: виступ Марка Лівіна на TEDxYouth@Kyiv

Олександра Ярликова

Історія – це універсальна форма фіксації досвіду, а кожна людина – це збірка історій. Різних за змістом, з різними обкладинками, але завжди – про найважливіше у житті.

Розуміючи, яку велику силу може мати моє минуле наді мною, я поставив собі просте запитання: «А що, як моє життя стане кращим та свідомими, якщо я почну досліджувати та критично осмислювати проблеми свого минулого?».

Процес пригадування та аналізування потребував великої внутрішньої сили та часу. Коли я почав думати хто я, та звідки, коли я став пригадувати деталі свого життя та якісь різні події – то відчував різні емоції. Іноді я почувався сумно, іноді – радісно. Іноді затишно, іноді – навпаки. Були історії, які тішили моє его, а були й ті, що сприймалися боляче.

Згодом я побачив у них велику силу, і хотів би розповісти дві важливі для мене історії.

Історія перша. Про вміння бути собою

У 28 років я з'ясував, що цьому потрібно вчитися. Коли ми тільки запускали The Village Україна, я дуже боявся людей. Мені здавалося, що ізольованість – це дуже гарна стратегія на життя. Сидиш собі тихесенько вдома, якщо щось треба вирішити – робиш це через соціальні мережі. Не зустрічаєшся з людьми безцільно, не заводиш нових знайомств і офлайні. Будуєш собі комфортний світ, в який не проникає нічого нового, і в якому ні з ким не потрібно боротися.

Але коли ми почали роботу, це вимагало від мене публічності. Нас запросили на перший відкритий івент усією командою, і я не міг на нього не піти. Зі мною був мій колега та близький друг, він дуже товариська людина, яка багато кого знає та легко зав'язує розмову.  Тоді він обіймав навіть незнайомих йому людей, і з усіма приязно спілкувався.

А я біля нього ніби пританцьовував, не розуміючи, як мені поводитися. Обіймати людей чи ні? Кого цілувати в щоку, а кому тиснути руку. Про що говорити з тими, кого я бачу вперше? Це викликало в мене багато тривоги, і врешті – я втік з цієї події.

Коли я повернувся додому, то одразу почав гуглити, що зі мною відбувалося. Якщо ви читали книгу «Троє в одному човні, якщо не рахувати собаки», то на початку є сцена, коли головний герой читає медичний довідник та знаходить у себе абсолютно усі хвороби, які є в переліку, крім породільної гарячки. Щось схоже сталося зі мною. Синдром, який викликав у мене максимум захоплення – синдром Айзенберга – це частина терміну аутизм. Через 15 хвилин я вже був переконаний, що це моя історія.

Пам'ятаю, як я розхвилювався, подзвонив своїй подрузі – Каті Бабкіній, вона вибігла з якоїсь важливої  події. Я такий дуже схвильований кажу їй: «Катя, Катя, у мене важлива новина для тебе!». Вона питає: «Що сталось?». Я кажу: «Я аутист!». А вона витримує паузу і каже мені: «Ти дурень».

Згодом, коли я заспокоївся та почав з'ясовувати, що це за синдром, мені стало цікаво. Цей інтерес я врешті перетворив у книгу «Ріки та дороги». Я подумав, що багато часу витратив на цю тему та багато розкопав нового. Може це буде цікаво комусь ще? За півроку книга вийшла друком. Головна думка, яку я намагався в ній розкрити: Як пробачити себе за те, ким ти є. Читачі тепло відреагували на сою історію, і я побачив, як багато людей відчувають теж, що й я.  

У травні цього року книга отримала міжнародну відзнаку, як одна з найкращих у світі для дітей з інвалідністю. У той момент я зрозумів, що цей текст допоміг мені прийняти себе. Більше дбати про комфорт і менше думати про суспільні стандарти. Раніше я думав: «Я можу сказати на зустрічі щось дурне». Тепер я думаю: «То й що?».

Друга історія. Про близькість і пам'ять

Три роки тому до мене в гості приїздила бабуся. Вона дуже важлива людина в моєму житті, ми не планували зустріч, але так сталося, що вона заїхала до мене дорогою з Чернігова, де перебувала у своєї сестри. Вона завітала буквально на кілька годин, я її зустрів з квітами, показав своє житло, бабуся зайшла в квартиру, доторкнулася до усіх рушників, ковдр. Вона впевнилася, що я поїв, мені не холодно, зі мною все гаразд, і я, звісно, перед виходом пригостив її чаєм і бутербродом з величезним шматком ковбаси.

І коли ми виходили з квартири, я вдягався, а бабуся дістала зі своєї торби пакет з горіхами. І вона почала казати: «Візьми їх! Будеш собі лущити, та й для куті знадобиться». А я, можливо, тоді був накручений, неготовий та дурний, сказав їй: «Та для чого мені? Я можу скільки завгодно купити таких горіхів. Забери їх з собою, бо вони просто стоятимуть в мене вдома».

За два місяці мені подзвонила мама і я в слухавці почув звук сирени швидкої допомоги. Вона сказала, що бабуся впала з дробини і дуже сильно забилася. Через день вона померла, і я не встиг застати її живою. Моменту смерті я не усвідомлював. Потрібно було вирішувати побутові справи, підтримувати сім'ю. Переживання горя не було. Тоді я майже одразу повернувся до Києва, продовжив роботу, намагався не думати про те, що сталося.

Пам'ятаю, якось увечері діставав з шухляди старе взуття – і раптово наткнувся на пакет з горіхами, який півроку тому бабуся залишила для мене. У цей момент мене прорвало. Здається, що усі переживання, які я відкладав зібралися воєдино. Тримаючи цей пакет, я зрозумів, що таких горіхів ніде і ніколи більше не куплю, так само, як не придбаєш ще трошки часу для того, щоб побудувати стосунки зі своєю бабусею.

Від мене пішла не просто рідна людина, яка готувала мені малинову зупу та вареники з вишнями у дитинстві. Я втратив великій епізод власної пам'яті, яку так і не спромігся вивчити…

У моєму житті є кілька книг, які в різні  періоди відлунюють по-різному. Наприклад, «Пеппі Довгапанчоха» чи «Вінні-Пух». У 10 років – це книжки про пригоди, у 20 років – про дорослішання, у 30 років – про стосунки з дитинством.

Те саме – з визначальними подіями у житті. Навіть рік тому історія про бабусю була історією про біль та втрату. Переосмисливши її тепер, я розумію, що це історія про цінність та любов.

З цими висновками простіше йти вперед та бути вдячним. Адже страждання не самоціль, а просто спосіб краще дослідити себе. Мені щодо цього дуже відгукується формулювання Чарльза Тейлора: «Наше минуле відкладається у нашому теперішньому і ми приречені хибно розуміти себе, допоки не дійдемо правдивого бачення нашого походження».

Звісно, у світі не існує дослідницького центру пригадування себе чи спеціалізованої бібліотеки. Доводиться самотужки збирати факти та перевіряти їх. Спілкуватися з рідними, які пам'ятають, хто я та звідки. Подорожувати у місця дитинства, які стимулюють спогади. Робити записи чи нотатки у телефоні, щоб нічого не пропустити. Ще й відвідувати психотерапевта, щоб бути критичним до себе.

Але воно того варте. З кожним днем у моєму житті менше мороку і все більше світла.

Вчіть історію. Свою найбільше.