Доки наші захисники боронять Україну на полі бою, в тилу кожен робить усе можливе, аби перемога України настала якомога швидше. А "Рубрика" продовжує збирати історії про людей, які стали обличчями нашої оборони та наближають перший день миру.
***
Про містечко Буча світ дізнався зі страшних відео й фото, а вона живе там уже 10 років. Лікарка Ірина Язова працювала в Ірпінській центральній міській лікарні завідуючою приймального відділення. А останні два роки — ще й лікарем-терапевтом у відділенні, де лікують коронавірус.
До 9 березня жінка була з родиною в Бучі: рятувала поранених, приймала пологи, допомагала хворим сусідам. Лише після того, як до їхньої квартири зайшов російський окупант, вони з чоловіком забрали дітей та евакуювалися з міста.
"Літали ці їхні вертольоти, як мухи — дуже багато їх було"
"24 лютого після чергування я спала. Мене, як і всіх українців, розбудив постріл. До нас зайшла сусідка зі словами: "Підйом! Почалася війна!" Я кажу: "Як почалась, так і закінчиться". Розвернулася і продовжила спати".
Так Ірина згадує перші миті повномасштабного вторгнення. Уже пізніше, того ж дня, вона поїхала на виклик поруч із летовищем у Гостомелі.
"Я була свідком перших вибухів. Літали ці їхні вертольоти, як мухи — дуже багато їх було. Тоді ще не приходило усвідомлення, що це масштабне вторгнення. Ніхто не розумів, що все буде так, що це перекинеться на цивільних людей, на дітей.
Ми з чоловіком їхали з Гостомеля додому серед оцих "літаючих мух", а вони аж ніби підлітали на лобове скло. Страху не було. Не було ще усвідомлення. Ми їхали на цивільній машині й нікому не несли загрози. Навіть не думали, що в нас поцілять.
А вже коли побачили в інтернеті цивільні машини, простріляні на дорозі, з'явився жах і розуміння, що це могло бути й з нами. Але якось Бог милував".
25 лютого Ірина ще навіть виходила на чергування, їздила на виклики. А вже 26-го були закриті всі шляхи проходу. Вона залишилася у себе вдома. Так вийшло, що Ірина на той момент була єдиним лікарем у їхньому будинку.
"Люди зверталися з різними проблемами: головний біль, гіпертонічні кризи, нудоти, панічна атака", — згадує жінка. Саме з такими проблемами допомагала справлятися Ірина людям.
Але невдовзі довелося зіткнутися і з безпосередніми наслідками війни.
"Якби ми концентрувалися на страхові, то не зробили б того, що ми зробили"
"Першим таким пацієнтом була дівчинка віком півтора року. Її родина не з Бучі. Вони їхали з іншого міста, і просто на переїзді їх обстріляли. Машина була з написом "Діти". Були поплавлені абсолютно всі фари. Не знаю, що то була за зброя.
У мами прострелена гомілка — їй надали допомогу раніше. А дитині обробила рану я. Ми зняли еластичний бинт, який вони наклали, — він передавлював ніжку — і наклали звичайну пов'язку.
Буквально за 10 хвилин знайшли й антибіотик для мами. Ніхто не відмовляв у допомозі, віддавали все, що в людей було. Дуже злагоджено працювали всі. Люди — всі герої того часу. Кожен робив те, що він міг, на що він був спроможний.
Люди, які виїжджали з міста, залишали ключі від своїх квартир, щоб ми могли забрати в них продукти — розносили тим, хто не міг пересуватися. Всі необхідні ліки теж знаходилися дуже швидко.
Мій чоловік дуже за мене переживав, не пускав — кожного дня говорив, що треба їхати, думати про свою безпеку. Але ніхто про себе не думав. Якось не було в мене страху. Може, це був якийсь захист психіки. Вона не давала дозволу емоціям виходити назовні й реагувати на той жах, що відбувався навколо. Ти знаєш, що тобі треба, — і ти йдеш, бо мусиш.
Це зараз я вже дивлюся на результати цього всього, бачу людей, які ходили тими ж дорогами, що й ми, але не вижили. Знайомій нашій залетіла куля просто в голову на вулиці, де ми з чоловіком проходили. Це могло бути і з нами. Тоді цього всього я не усвідомлювала.
І добре, бо якби ми концентрувалися на страхові, то не зробили б того, що ми зробили".
"У нас був ще Володя. Чоловік, якому прострелили обидві ноги"
"У нас був ще Володя. Чоловік, якому прострелили обидві ноги. Він ішов із сусіднього житлового комплексу до нашого. Пролунав постріл — і він упав. Пролежав Володя кілька годин, доки його знайшли наші хлопці, забрали звідти й занесли в мій будинок.
Йому пощастило, що він жив у моєму під'їзді, бо з 3-го березня я вже не могла ходити з під'їзду в під'їзд — було дуже небезпечно. Танки поруч, росіяни скрізь були.
Наприклад, жінку, яка жила через п'ять будинків, я не змогла перев'язати — до неї вже був перекритий шлях.
Чоловік лежав у мене в під'їзді. Кожного дня я його перев'язувала і чекала можливості його евакуювати. Ми передали інформацію про нього теробороні. Просто ні в кого тривалий час не було змоги потрапити до нас. Володі облаштували місце, закутали, утеплили, знайшли антибіотики. Шість днів він так пролежав, а потім його таки евакуювали й прооперували".
"Тоді вже в мене закралася думка про те, що доведеться приймати пологи"
Ще в перші дні бомбардувань Ірину зустріла знайома й сказала, що в їхньому будинку є вагітні. "Тоді вже в мене закралася думка, що доведеться приймати пологи".
На 12-й день війни у жінки із сусіднього під'їзду почалися перейми. Вперше в житті Ірина приймала пологи.
"Мені написали sms: "У тебе в будинку народжують". Ну і я пішла туди.
Тоді вже не було ні світла, ні води, ні опалення. А перед тим, як в Ані відійшли води, вже пропав і газ. Вода в нас була у пляшках, але нагріти ми її не могли. Та нам це і не знадобилося — дівчинка народилася майже чистою — буквально дві-три серветки використали, закутали її й усе.
Я закрила вікна шторами, в кімнаті було темно. Для освітлення в нас були свічки. Одна з нашої команди "повитух" була дизайнером — вона принесла дуже багато різних свічок. Така романтична обстановка. Отак і народжували.
У той момент у мене не було війни ні в душі, ні в серці, ні навколо. Ми жили моментом і концентрувалися на дитині й на мамі. Може, тому так благополучно і вийшло.
Дівчинка з мамою на наступний день евакуювалися. Вже вони на Закарпатті. Все у них добре".
"Всю дорогу я кричала, що нікуди не поїду, треба повертатися назад"
Наступного дня після пологів Ірина з родиною евакуювалися. Вранці 9-го у їхній двір зайшов російський солдат. Тоді вже стало зрозуміло, що тут небезпечно. І хоч Ірина не хотіла, та чоловік наполіг на від'їзді.
"Я навіть не встигла переодягнутися після пологів. Там було темно і вже потім, коли я приїхала в Київ, то побачила, що я вся в крові. Але тоді я того не бачила.
Всю дорогу я кричала, що нікуди не поїду, треба повертатися назад. Але все ж ми виїхали. Росіяни не пустили нас до колони автобусів, і ми розвернулися та поїхали "дорогою смерті". Дорогою, де під кожним деревом лежить мертва людина. А в кожному дворі — російський танк.
Нас не чіпали, ми їхали дуже повільно, і десь на середині шляху нас зупинили та завернули на склозавод. Там було їхнє таке лігво. Години чотири ми там простояли. Росіяни перевіряли машини, забирали реєстратори, просили видалити всі фотографії, записи про війну.
А в мене у кишені були сигарети — купила їх іще для Володі. І коли російський солдат заглянув у машину і попросив телефон, я замість телефона дістала сигарети й кажу: "Ви ж там ходите стріляєте. Може, дати вам сигарет?"
А він каже: "От спасиба. Скажете, что вы прошли проверку".
Після цього нас уже не затримували. Отак пачка цигарок мене врятувала від кіпішу в машині.
Мене реально Бог милував від того всього, що спіткало інших людей. Усвідомлення цього приходить тільки зараз. Я ж теж бачила цю вулицю в інтернеті. Але коли ти дивишся в інтернеті, — це одне, а коли з вікна машини — зовсім інші відчуття, переживання".
Після того, як Ірина з родиною покинули Бучу, постало питання, куди їхати далі. І зараз вона з дітьми в Польщі.
Жінка не вважає себе героїнею. Каже, що робила те, що мусила і взагалі не думала ні про популярність, ні про геройство.
"Кохайтесь, чорнобриві", розділені фронти і мільйони донатів: як луцьке подружжя "робить смерть" росіянам
"Що буде повномасштабна війна, знав з двох причин". Як сільський вчитель став боронити нашу історію на фронті
"Тобі би бронік, як у Ксени", або як активістка, що боролась за права жінок, відтепер бореться за Київ
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
