“Саранча якась”: вирватися з окупації і розповісти правду про росіян. П’ять історій українців

Запоріжжя, логістичний хаб для біженців на околиці міста. Кожен день сюди прибувають автобуси та автомобілі з тими, кому пощастило виїхати з окупації. Ця дорога на свободу завжди важка, часто займає більше трьох чи чотирьох днів. В хабі переселенці мають змогу поїсти, є медпункт, кімнати для дітей. Тут одразу працюють волонтери, які займаються допомогою з подальшим маршрутом по Україні чи за кордон.

Малюк у візку

В одному з відкритих наметів стоїть візок з супермаркету. У ньому спить малюк. Поруч мати дитини — Анжела — спілкується з незнайомою жінкою. Та весь час плаче, Анжела намагається її втішити Декілька днів тому Анжела з малюком виїхала з Бердянська, поки живуть в тимчасовому помешканні, наступного дня мають отримати житло в Запоріжжі. Просить не знімати її обличчя, але дозволяє сфотографувати сплячого малюка. Він спить поруч зі стіною, на якій діти малюють та пишуть різні побажання.  

Анжела розповідає, повсякчас поглядаючи в бік дитини:

"Ми жили в Бердянську 12 років, старший син ходив до школи. Мали нормальне життя. Після окупації все змінилося, жити стало неможливо. Сильно виросли ціни на все, утримувати дітей стало неможливо, гроші заробляєш лише на харчування, більше нічого дозволити собі не можеш. Постійний тиск від адміністрації міста, змушують віддавати дітей в російські школи, погрожуть. Чоловік місяць тому виїхав, зараз працює водієм, возить зерно. Ми виїжджали четверо діб — написали заяву, нас забрали автобусом, нам пощастило, вивезли безкоштовно. В Василівці ми дуже довго чекали на свою чергу, спочатку були 159ті, потім — 74ті, 34ті і нарешті на наступний день виїхали. Дякую водієві автобуса, він мам з дітьми відвозив знайомому в зоопарк, там ми знайшли прихисток, поки чекали на свою чергу, нас там годували та була вода, була можливість відпочити. А іншим в черзі було набагато важче, чекати декілька діб на вулиці в таку спеку.

Мої перші відчуття, коли проїхали український блокпост — ура, свобода, ми в Україні".

"Наше село окуповане, звідти стріляють"

Поруч стоїть великий намет — у ньому розташована кухня та волонтери, які займаються пошуком житла та варіантів маршрутів. У затінку разом зі своїми речами чекають на автобуси декілька десятків людей. Знайомимось з Танею, її чоловіком Дмитром та дітьми — Артуром та Микитою.   

"Ми з села Велика Знам'янка. Запорізька область. Наше село окуповане, звідти стріляють. Село постраждало не сильно, прильоти є, ми їх відчуваємо, але не бачимо — вони десь на окраїні, а ми живемо в центрі. У селі залишилось менше половини людей. З роботою все туго, важко розмовляти з адміністрацією — якщо до тебе прийде з автоматом людина, то не сильно  хочеться щось казати проти, мовчиш". 

Сім'я виїжджала з окупації три дні. Таня розповідає:

"Перший раз виїхали, були два дні, потім поїхали додому, щоб дітей не маринувати. Чекали, але наш водій зі сторони Мелітополя не зміг знайти можливості, як проїхати російські блокпости. Потім ми вже виїхали з другого боку, з Дніпрорудного. Там дуже велика колона — трошки проїхали, десять машин, потім стоїмо. Той, хто грошей порозкидає, тому дорога легша. А ті, хто не дає, ті стоять,  ще лізуть битися. Дозволу для виїзду отримувати не треба було, але кажуть, що з понеділка вже потрібно оформлювати довідку на виїзд. Зараз плануємо на Кіровоградщину, там моя мама. Будемо шукати роботи, треба годувати дітей, треба шукати школу, — зітхає Таня і додає: Як побачили український прапор, легше на душі стало, сльози полилися".

"Найбільш жорстокі — це свої, набрані за оголошенням у поліцію"

Поруч із ними —  ще одна сім'я, з Нової Каховки. Це Андрій, Свєта та їхні діти — Андрій та Саша. 

"У нас як тільки сирена, я ще не встигнув тапки взути, а діти вже сховалися в підвалі. Коли в Новій Каховці склад підірвали, то бомби розліталися по всій окрузі. У нас вибуховою хвилею повибивало скло. Росіяни кажуть, що, мовляв, постраждали житлові будинки тоді, але то неправда. Будинки постраждали лише від великої вибухової хвилі від детонування снарядів. Склад був на закинутій промзоні і зруйновано там тільки те, що було закинутим уже давно. Після вибуху вони були сильно злі. Почали відкривати у людей підвали під будинками та селитися в них, повиганяли людей із бомбосховищ. Дуже бояться. Взагалі після того вибуху місто спорожніло. А після підриву Антонівського мосту зараз техніку возять через ГЕС, в основному вночі", — розповідає Андрій. 

Чоловік згадує, що на початку окупації в Новій Каховці було багато "днрівців". "Потім з'явилась десантура, чеченці чи ще хто, не знаю, точно не росіяни. Вони постійно напиваються та б'ються між собою. Але в основному найбільш жорстокі — це свої, набрані за оголошенням у поліцію. Вони на підвалах вбивають місцевих мешканців. Старі співробітники поліції в нову не пішли. Пішли ті, кого повиганяли з поліції раніше, а також різні наркомани, раніше засуджені, весь збрід. Так вони себе і ведуть. Їм навіть в якийсь момент заборонили продавати алкоголь на базарі, бо напиваються та починають стріляти один в одного. Нещодавно одну дівчину забрали на підвал, сильно били, катували електрошокером. Їй пощастило, вона ізраїльтянка, випустили. А так люди і по три дні сидять, і по два тижні, по два місяці"

Подружжя каже, що крім усього іншого, на окупованих територіях зараз дуже важко з роботою.  Андрій розповідає: "Завод, де працює дружина, душать, вимагають щоб власник отримав російський паспорт та перейшов на російську реєстрацію. Він, звісно, не хоче. Ціни взагалі астрономічні на все, крім овочів, які немає куди дівати, бо раніше їх по всій Україні продавали. З Криму везуть товари, так ті рубльові ціни просто ставлять у гривнях".

Проблеми, звісно, і з навчальними закладами. "З усіх шкіл, здається, буде працювати три. Росіяни погрожують, що якщо батьки не віддадуть дітей до школи, то у батьків заберуть батьківські права. Є в місті й ті, хто за росію. Кажуть, що от українці бомблять та не думають за людей. Їм кажеш, що наші б'ють точно, по складах, а у вас просто шибки вибиває від тих вибухів. А що б ви сказали, якби жили в Миколаєві, Вінниці чи Харкові? Так, звісно, у нас довго тиша була, лише в останній час стало гучно, коли почали знищувати російськи склади. Але буде гірше, коли місто звільнять, а росіяни по ньому почнуть бити з Криму. І що ви тоді скажете? В нашому будинку дві сім'ї таких були, вивісили російські прапори, чоловіки в поліцію пішли працювати. При них якщо почнеш щось казати,  а постійно хочеш довести свою правоту, то вона ж одразу своєму сину скаже, мене прийдуть та заберуть на підвал, а в мене двоє малих дітей. Не хочу на підвал, вийдеш звідти чи ні — невідомо.

Коли ми вирвалися, були сльози на очах. Сьогодні їдемо до Львова, а далі не знаю, куди занесе життя. Я думаю, що вертатися не буде куди. Але ми в Україні, скрізь є люди, виживемо".

Фотографії та страх за рідних

Наступна співрозмовниця з радістю погодилась говорити, але відмовилась фотографуватися. Взагалі багато людей, у яких залишились рідні на окупованій території, бояться за них, бояться, що там прочитають їхні історії, побачать фото та від цього страждатимуть рідні. 

Її звати Лариса. Мешкає в Таврійську, Херсонська область. Пояснює, що це між Каховкою та Новою Каховкою.

"Виїжджала я дуже довго. Виїхали 28-го числа (липня, — ред.), лише 31-го приїхали сюди. Наймали перевізника. Дорого? Ну як сказати. Комусь то дорого, а кому й ні, дивлячись у кого які доходи. Комусь це майже нічого не варто, а для когось — це місяць життя.

Життя важке, перестали працювати банкомати, з картки гроші не зняти. Виїхало дуже багато людей. В основному залишилися ті, кому немає куди їхати або немає за що. В основному лишаються люди старшого віку, але є й молодь, тому що сім'ї великі, а їхати нема за що. А взагалі я живу в приватному секторі, наша вулиця майже спорожніла", — пригадує Лариса.

Жінка каже, що найстрашніше — це вибухи, через них вона й поїхала. "Вибухає наче і далеко, але все рівно страшно. Особливо коли в Новій Каховці вибухнуло (той вибух на складах став легендарним, майже всі, з ким ми говорили, кажуть про нього як про дуже великий та важливий та називають просто – «вибух в Новій Каховці», – ред.), у мене в будинку скло вибуховою хвилею вибило, такий «хороший» був склад, всю ніч вибухало.

Зараз їду в Одесу, там маю родичів".

"Може, ми байрактар в трусиках провозимо?"

Наталя — з Чорнобаївки. Тієї самої, що вже стала легендарною для українців. Зараз вона з доньками прямує до Одеси. Розповідає, що дорога з окупації — важка та довга,  а ще дуже дорога. Прииватні перевізники беруть 10 000 гривень за людину — не важливо, чи за дитину, чи за дорослого. Свою матір Наталя вивезти не змогла, не вистачило грошей.

"У Чорнобаївці дуже гучно, — розповідає Наталя. — Коли підірвали склад з боєприпасами, то снаряди розліталися по всьому селу, добре, що ми були в укритті, ніхто не постраждав. 

Росіяни створюють видимість, що все добре. Підняли пенсії, тим, хто не може ходити, рознесли на дім по 10 000 рублів, це п'ять-шість тисяч гривень. На моєму підприємстві запропонували зарплату 37 000 рублів, це значно вище тієї мінімалки 6700 гривень, яку я отримувала, але я не пішла, я не можу на них працювати. Взагалі вони все роблять батогом і пряником. З одного боку — більші гроші, з іншого — боїшся слово сказати, боїшся привітатися, навіть просто з дому вийти страшно. Ми поруч з магазином живемо, туди російські військові постійно приходять зі зброєю, купують продукти; поки стоять у черзі та чекають, п'ють пиво. Хто може бути впевненим, що вони адекватні? Дітей мені було страшно відпускати в магазин. Та й не тільки. Майже весь час діти були в підвалі, навіть їли там. Боялась, щоб росіяни не побачили, що в мене є діти-підлітки, дуже страшно за них було".

Наталя також згадує, як одного разу, поки вона була на роботі, її хату обікрали: "Зв'язку не було, до мене прийшли подруги, кажуть, вдома грабують. Прибігла, ворота відкриті, гараж відкритий. Вкрали два дитячих ноутбука, дитячу колонку. Зайшла в кімнату, дивлюся, дитячі речі з бірками подіставали, мабуть, фотографії дружинам відправляли, брати їм чи не брати їх. Одного разу забрали маму, їй вже за шістдесят. Повозили її, полякали, відібрали телефон та відпустили.

Сильно душа болить, що є стільки зрадників. Ти їх знав, спілкувався. Якщо хочеш жити в іншій державі, якщо тобі не подобається тут жити, продай свій будинок, у тебе будуть гроші, та їдь у будь-яку країну там і живи. Не треба приносити нам в країну чужу державу. Ось це прикро,  що багато колаборантів, зрадників, на яких не міг би подумати". 

За словами жінки, є в росіян і списки тих, у кого є діти. Вони обдзвонюють батьків та кажуть, що згідно з Женевською конвенцією про захист дітей вони нібито мають у воєнний час навчати дітей. "А я не хочу, щоб вони вчилися в російській школі. А якщо я не віддам, то мене позбавлять батьківських прав, а дітей вивезуть у росію".

Російські солдати досі розповідають місцевим, що "приїхали їх звільняти". Наталя згадує:

"Ми два місяці прожили в підвалі, потім вже на дачу виїхали. Прийшли й на дачу. «Звідки ви?» питаю. «А мы местные». Це вони вже у мене на моїй землі вважають себе місцевими? Думаю, може колаборанти? А потім підходить, зриває смородину, питає: «Что это за ягода?». Кажу, «Хлопці, так це ж хороша ягода, їжте побільше, вона корисна дуже». Таким тоном кажу, що він злякався та викинув її. Ага, місцевий він, аякже! Потім ще раз зайшли до нас, я стою біля плити. Питає, чи є вдома чоловіки. А як кажу, що лише я та діти. А він питає: «Кто такой диты?». Кажу: «Дети, две девочки у меня». Це зараз вже смішно, а тоді дуже страшно було. Обірвали всі яблуні у нас, футболки позадирали, складали в них. Не посоромились, що діти двома. Саранча просто якась".

Пригадуючи це все, жінка обурюється: "Чому я повинна у когось брати дозвіл на те, щоб їхати по своїй землі, по своїй країні? У багатьох питають: з якою ціллю ви виїжджаєте? Чому я повинна перед тобою звітувати? Тому що в тебе автомат? Вони прийшли мене звільняти, щоб я у них питала дозвіл, куди мені їхати? Знаєте, є така фраза, «Как хорошо мы плохо жили». От зараз ми це розуміємо".

Дорога на підконтрольну територію видалася важкою: "До Василівки доїхали швидко, о пів на дев'яту сіли в автобус, о четвертій вже були там. Приїхали, а там жах, спека, скрізь сміття, просто гори сміття. Ми на наступний день попросили у росіян сміттєві пакети, прибирали там. Перша ніч була жахлива, у нас маленький автобус, «Богдан», він переповнений був, у ньому і ночували. Мої дівчата навіть не спали, ходили навкруги. Наступного дня нас пустили в причеп рефрижератора. Спали на картонках, але хоч лягти можна було, хоча й твердо". 

У Василівці автобус стояв три ночі та чотири дні. Росіяни все перевіряли, вивертали речі на землю: "Я не знаю, що вони шукають. Може, ми байрактар в трусиках провозимо? (сміється). Чоловіків всіх роздягають при всіх, шукають наколки. Мені пощастило, мою жіночу сумку не перевірили, бо у мене стільки речей було, що поки повідкривали все, той солдат аж сам злякався (сміється).

Коли водій сказав «Дівчата, ми в Україні», ми всі плакали. Кричали, раділи. Обіймали наших військових на кожному блокпосту. Увечері сідаємо їсти, миємо руки, а донька каже: «Можна я цю руку мити не буду, я ж за військового трималась?»"

Наталя згадує, що в Чорнобаївці постійно вибухає російська техніка — "постійно вони туди чомусь лізуть". 

"Вночі виходиш, весь час чутно гул техніки, яку туди переганяють. А їх постійно підривають. Там очисні спороди, аеродром, є зарослі різні. Вони в ті зарослі постійно ставили багато техніки. Також вони мінують всі поля навкруги. А коли їдуть по селу, то люблять стріляти  в небо з автомата, просто так".