Коли метро стало домом: п’ять історій людей зі станції “Палац Україна”

Уже майже три тижні триває широкомасштабний військовий напад росії на Україну. З 24 лютого життя мільйонів українців змінилися: хтось вимушений був залишити свій дім, хтось опинився у пастці російської блокади, більшість щодня чують сирени, чимало – вибухи та обстріли. 

З початку війни Київ залишило близько 2 мільйонів людей. Ті, хто залишилися, регулярно спускаються в укриття через повітряні тривоги та ворожі авіаудари. Найбільшим укриттям у Києві став столичний метрополітен. 

"РУБРИКА" побувала на станції "Палац Україна" – одній з центральних станцій метро на синій гілці, і поговорила з тими, хто зараз туди спускається в пошуках безпеки. Для когось "Палац України" став майже новим домом…

"Цю станцію колись будував мій дід"

"Ми живемо поруч і з 26 лютого сюди приходимо ночувати сім'єю та з друзями. Деякий час були і мої батьки. Тут безпечніше, ніж вдома. Перші декілька ночей ми спали одягнутими. Хто чергував, прислухався до сирени і ми то вибігали, то не вибігали. А у нас малеча, плюс собака, плюс мама не дуже швидко бігає, тому вже два тижні ми ночуємо тут. 

Вдень ми змінюємось, хтось іде працювати, хтось — готувати їжу, хтось — додому. Волонтеримо. Що можемо по роботі — робимо звідси. Я зараз сиділа на онлайн вебінарі по бойовій травмі. Можливо, сама я б і вдома ночувала, але тут дуже глибоко, не чутно вибухів, сирен, тому діти тут в ілюзії безпеки. Їм спокійніше. 

У нас панельний будинок, і хоча там є підвал, я розумію, що в разі потрапляння він складеться (якщо буде читати наш мер, вони ж ініціювали перевірку укриттів). І багато з них на карті позначені, а реально їх немає, або вони замкнені або абсолютно непридатні до життя. Сидіти з маленькою дитиною в мокрому підвалі на підлозі — це нереально. І не в усіх цих укриттях є вентиляція. Не дуже добре підготувалися. Напевно, ніхто не очікував, що це стане нашою реальністю. 

Цю станцію колись будував мій дід, він працював в метробуді, тому я знаю, що це бомбосховище безпечне та надійне, тут є і джерельце з артезіанською водою, гаряча та холодна вода, санвузол, електрика, вентиляція. Звісно, страшно і важко, але намагаюсь все сприймати з посмішкою".

Олексій: "Я хочу на передову"

"Я тут два тижні. Я з Черкас. Особливих складнощів тут, в метро немає, люди допомагають нам, привозять їжу, ковдри. Ми також одне одному тут допомагаємо. 

Я був у Києві, працював на лівому березі, але коли почалася війна мені потрібно було потрапити на правий берег — до офісу, щоб отримати зарплатню. Таким чином і зупинився тут. Хочу допомагати хлопцям зверху, але є проблема, що обмежене пересування, у мене зараз немає паспорту, лише копія, тому дуже тяжко проходити блокпости. Люди хочуть допомогти. Сподіваюсь, допоможуть з військкоматом, я хочу на передову. Я не можу спокійно тут сидіти. Поки ми тут допомагаємо жінкам, дітям, нашій охороні, бо на поїздах метро інколи приїжджають різні люди".

Даша: "В Чернігові ми сиділи в підвалі приблизно 16 днів, а потім ми виїхали в Київ"

"Мене звати Даша, я з міста Чернігів, ми вчора приїхали сюди. Ми їхали приблизно десять годин. В Чернігові ми сиділи в підвалі приблизно 16 днів, а потім ми виїхали в Київ. Було дуже страшно, я чула, що деякі машини з мирними людьми розстрілюють, а ще було дуже багато блокпостів, і на деяких ми дуже довго стояли. Наш будинок, слава богу, був цілий. Але як сьогодні — не знаю. Я пам'ятаю одну ніч, будинок сильно хитався. Було дуже страшно. І градами обстрілювали. Якраз поруч бомба впала на районну лікарню. Ще розбили стадіон Гагаріна".

До розмови долучається мати Даші: "Найбільше страждають дев'ятиповерхові будинки, палають. Кожну ніч у вогні. Кожні 10-15 хвилин сирени. Кожен день прилітає в житловий будинок , гине багато людей. Руйнують лікарні, дитсадки, школи, бібліотеки. Ми поки тут, а далі побачимо".

Христина: "Ми почали потроху розвиватися, а їх бере злість, заздрять"

"Я сама з Росії, вже 60 років, виїхала в 16 років. Ніхто мені не казав ніколи, як розмовляти. Як хочеш. Можу і російською, можу і українською. Це просто дурниці, вигадали причину, щоб напасти на Україну. Тому що ми почали потроху розвиватися, а їх бере злість, заздрять. Ту Скабєєву, Соловйова сюди би привести та показати. Маріуполь, Харків, Чернігів, Суми, Охтирку. Подивитись їм в очі. Та плюнути. Сволота". 

Віта: "Дуже хочемо повернутися додому"

"Я з Києва, тут уже давненько. Днів сім. Живу неподалік, тут спокійніше, не чутно вибухів, сирен. Сина звати Деніс, йому вже майже три роки. Буває по-всякому: коли подобається, коли — ні. Ми і гуляти на вулицю виходимо. Дуже хочемо повернутися додому".

Війна змінила для українців багато речей. Метро — одна з них. Тепер, спускаючись до нього, навряд чи буде людина, яка не подякує за те, чим метрополітен став для тисяч українців під час війни. Прихистком. Острівцем безпеки. Другим домом.