Перший народний герой: історія "кіборга" Ігоря Брановицького
21 січня 2015 року, після тривалих тортур і знущань в полоні, оборонець ДАП був застрелений двома пострілами в голову російським терористом Моторолою
Історія оборони Донецького аеропорту привнесла у військову історію України велику кількість фактів героїчних вчинків наших військових. Однак першим, хто був відзначений відзнакою «Народний Герой», став кулеметник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади киянин Ігор Брановицький. Його історія є однією з найбільш трагічних в історії всієї війни.
Біографія Ігоря була типова для покоління 1970-х: син військового -"афганця", він закінчив Київський технікум електронних приладів. Потім була строкова служба у 1995-1996 роках і далека Африка, де на той час перебував наш миротворчий контингент.
З початком Революції Гідності всією душею підтримав народний протест проти злочинної влади. Так, мати – Ніна Брановицька – згадувала: «Ігор підтримував Майдан. Там було щось співзвучне з його ідеями, надіями. Він був там, коли горів Будинок профспілок і коли розстрілювали Небесну сотню. У нього було розвинене почуття власної гідності. Ігор взагалі був незалежною людиною. У нього завжди була своя думка, він критично ставився до ситуації, тверезо оцінював все».
Був мобілізований і з кінця серпня 2014 року у складі 95-ї аеромобільної бригади проходив бойове злагодження на полігоні «Озерне» під Житомиром. З жовтня – на передових позиціях на Донбасі.
Брановицький (псевдо «Натрій») був у складі останньої ротації десантників, які зайшли в Донецький аеропорт. На той час бойовики змогли зайняти практично всі позиції і настирливо штурмували захисників.
В якийсь момент їм вдалось підірвати опори нового терміналу, зруйнувати перекриття і фактично заблокувати гарнізон. На той час вже неможливо було організувати і вивіз поранених. Доля останньої ротації була трагічна.
Уночі на 20 січня був густий туман, і всі, хто міг і хотів вийти, покинули термінал. Транспортабельних поранених забрали, але найважчі лишилися в аеропорту, тому що під'їхати будь-якою технікою було нереально. З пораненими зосталися ще кілька чоловік, які вирішили залишатися там до останнього. У ніч на 21 січня у них на руках – декілька хлопців.
На ранок, не дочекавшись евакуації й фактично залишившись без зброї, сержант Свирид прийняв рішення вийти до противника на переговори щодо коридору для вивозу поранених. Однак бойовики та їхні російські куратори вирішили по-іншому – всіх було захоплено у полон.
Тут почалась найбільш трагічна історія оборони. Як згадував один з бійців – Юрій Сова: «Ми лишилися стояти під стіною, а його [Брановицького] відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш, він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було».
Десантники попали до рук найбільш жорстокого та кровавого польового командира росіянина Павлова за прізвиськом «Моторола». Знову таки за згадками тих, хто пройшов те пекло – бійця 80-ї аеромобільної бригади Олександра Машонкіна: «Ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик в рясі, ніби з Московського патріархату, з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові, казав, що ми – не люди. На комусь із пацанів цей дерев'яний хрест зламався. Потім він повернувся з металевим і продовжував бити. Я такого священика хіба що у фільмах жахів бачив».
Полонених били й катували протягом 6-7 годин підряд. Найбільше дісталось Ігорю, який зізнався, що він – кулеметник (хоча останні дні в терміналі займався пораненими): його забили до того, що він не міг піднятися. Річ у тому, що бойовики з бандформування «Мотороли» в останніх боях понесли найбільші втрати від вогню кулеметника, тому всю свою злість вимістили саме на Брановицькому.
В якийсь момент хтось із бойовиків таки викликав йому лікаря, але "Моторола" вирішив, що медична допомога бранцю вже не потрібна. І застрелив його двома пострілами в скроню.
Це не єдине вбивство полонених військових, скоєне бойовиками під час війни, але воно, здається, стало тією останньою краплею, яка запустила ефект доміно: після його оприлюднення стала з'являтися інформація й про інші катування й розстріли.
Про те, що таке ставлення до полонених – не рідкість, непрямо говорить і телефонна розмова журналіста KyivPost Олега Сухова, у якій той же «Моторола» нібито зізнається у вбивстві 15 полонених.
Чи блефував террорист, коли говорив про вбивство 15 полонених, достеменно не відомо. Але смерть Ігоря точно на його совісті.
Скоєна при свідках, з явними свідченнями, що ось людина була жива, точно потрапила в полон і була вбита саме там – викликала інтерес до неї й українських, і міжнародних медіа, і таких правозахисних організацій, як International Partnership for Human Writes, Amnesty International, Місії ООН із прав людини та інших.
Однак і тут проявилась сумнозвісна «європейська толерантність» та небажання йти на конфлікт з Росією. Попри те, що міжнародна правозахисна організація Amnesty International закликала розслідувати страти, в яких публічно зізнався «Моторола», після офіційного звернення нашої держави, Інтерпол відмовив у розшуку громадянина Росії Арсенія Павлова, мотивуючи таке рішення тим, що у цій справі є ознаки політичного характеру. Цинізм найвищого ґатунку.
Те саме цинічне інтерв'ю "Мотороли"
А 16 жовтня 2016 року заслужена кара настигла ката – у ліфті будинку окупованого Донецьку, де жив «Моторола», спрацював саморобний вибуховий пристрій. Від отриманих надважких травм Павлов помер.
Тіло Ігоря Брановицького перебувало в морзі Дніпропетровська з початку березня – є припущення, що його обміняли в результаті локальних домовленостей або привезли волонтери. На той час обміном тіл та полонених займалися кілька громадських організацій – від «Чорного тюльпану» до "Союзу «Народна пам'ять», зараз це компетенція виключно СБУ.
Був ідентифікований і 3 квітня похований на Берковецькому кладовищі Києва.
4 червня 2015 року Ігор Брановицький посмертно був нагороджений Орденом «Народний Герой України» під №1. Нагороду вручено матері героя. Ще раніше – 23 травня 2015 року – його було удостоєно орденом «За мужність» III ступеня.
А на 25-й День незалежності за виняткову особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ігорь Брановицький був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Іменем Героя України «кіборга» Ігоря Брановицького у Києві названо вулицю, а на будівлі Київського технікуму електронних приладів, де він навчався, та фасаді клубу військової частини в місті Кам'янець-Подільський, де він проходив строкову службу, встановили меморіальні дошки.
