Стародавнє вівчарство та річковий експрес в Угорщину: Карпатський біосферний заповідник під час війни

Карпатський біосферний резерват. Фото: Микола Тимченко

"Екорубрика" запустила серію статей про біосферні резервати ЮНЕСКО — тих, що окуповані, знаходяться на лінії розмежування та глибоко в тилу. Ми розповідаємо, як війна впливає на ці території, аби світ дізнався більше про життя людей та природи в Україні.

Карпатський біосферний резерват розташований в Закарпатської області в чотирьох адміністративних районах — Рахівському, Тячівському, Берегівському та Хустському, включає близько 20 населених пунктів з населенням близько 100 тис. осіб. Сюди наша команда відправилась наприкінці осені, обравши початковою точкою невелике містечко Рахів, що розташувалось на місці злиття двох гірських рік — Білої Тиси та Чорної Тиси.

Карпатський біосферний резерват, вид на Рахів. Фото: Микола Тимченко

Оточений горами з усіх боків, Рахів виглядає містично. Вкритий туманом, він ніби ховається в долині Тиси. За 20 хвилин нешвидкої прогулянки ви можете дійти з одного до іншого боку міста, а разом із цим і оглянути його околиці, що поступово розповзаються вгору. В якій би точці Рахова ви не знаходились, під час церковних дзвонів ви будете чути їх звідусіль — звук відбивається луною від пагорбів і так чи інак дістається ваших вух.

Переважна частина лісів Карпатського біосферного заповідника — праліси, тобто такі, які не зазнавали руйнівного впливу людини. Фото: микола Тимченко

Такі церковні дзвони застали нашу команду неподалік від  Карпатського біосферного заповідника, де знаходиться  керівництво, природоохоронний, еколого-освітній, науковий та рекреаційний відділи установи. Разом зі співробітницею заповідника ми піднялись від адміністративних будівель, аби краще оглянути околиці. Стежка з каміння, вкритого глиною й з корінням дерев, що стирчить із землі тут і там, виглядає небезпечно. Непідготовленій людині потрібно близько 30-40 хвилин, аби піднятись нею, проте місцеві ходять нею щодня.

В чому проблема?

Наша дорога приводить нас до невеликої галявини на схилі з кількома дерев'яними хатами. Тут є електрика, але маленькі дерев'яні будинки не виглядають сучасними. 

Територія резервату — негазифікована. Тому населення досі використовує пічне опалення, а дрова заготовляють як на території антропогенної зони заповідника так і в в сусідніх лісництвах державних лісогосподарських підприємствах. І через суворе природоохоронне законодавство та  складність бюрократичних процедур мають проблеми із підготовкою до зими. 

Оселя людей, які живуть високо в горах. Там, куди неможливо доїхати автомобілем. Фото: Микола Тимченко

Дозвіл на рубки в заповіднику необхідно отримати в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів  України. Через це  установа щороку розпочинає заготівлю дров запізно. Цього року Міністерство "дало добро" лише наприкінці жовтня, вже після початку опалювального сезону. Тому вихід з ситуації кожен шукає як може. Дорогою до адміністрації ми помітили чоловіка, який збирав мертву деревину прямо на узбіччі дороги. Така деревина не дасть багато тепла, проте за відсутності інших варіантів це — теж вихід із ситуації.

З місця, де ми стоїмо, добре споглядається кладовище. Пізніше ми доберемось і туди — велика кількість українських прапорів свідчить про загиблих військових з цього регіону. На Закарпатті військові кладовища не рідкість — вони майорять стягами, а дороги, що ведуть до них, з обох боків вкриті квітами. Кількість призовників в Україні, як і кількість загиблих, офіційно не оголошується, проте такі місця говорять самі за себе.

Переважна частина населення Закарпаття живе в селах (62,9%), включаючи високогір'я. З початком війни саме західні області країни прийняли найбільшу кількість біженців із центральних, південних та східних регіонів України, а разом із цим посилилась проблема міграції. Через те, що багато українців з цієї території їздили на заробітки за кордон, із початком війни велика кількість людей там і залишилась.

Раніше традиційним видом господарської діяльності було високогірне полонинне господарювання та дрібне фермерство. Проте зараз в усьому регіоні споглядається спільна картина — ліс активно наступає на полонини, а це означає, що цей промисел — у занепаді.

Ділянки на схилах використовувались для випасу худоби або ж для заготівлі сіна. Дерева просто не встигали вирости там, де щороку викошувалась вся рослинність.

Отара з 230 овець, Рахів. Фото: Микола Тимченко

На околицях Рахова назустріч нам ідуть два вівчарі зі своїм невеликим стадом. І хоча худобу тримають все менше людей,  устрій господарства залишається традиційним.

Щовесни громада об'єднує отари овець, залишаючи на кожній унікальні позначки. Після цього вимірюють, скільки молока дає кожна вівця, а потім отару віддають на повне забезпечення вівчарям. Двоє або троє чоловіків ідуть високо в гори, живуть в гірській хатині, що зветься колибою, і спускаються в село лише наприкінці осені.

Увесь цей час чоловіки доглядають за тваринами, доять та самостійно роблять сир, що пропорційно, в залежності від кількості овець ділиться між власниками. Часто глядіти за отарою допомагають собаки. З нашими вівчарями теж є собака — пес на ім'я Гутан.

З овечого молока місцеві жителі виготовляють традиційний для регіону сир — бринзу, або, як його ще називають, "бриндзю". Фото: Микола Тимченко

Отара, яку ми побачили, має лише 230 овець. Раніше, ще якихось 30 чи 50 років тому такі стада були вдвічі-втричі більші, а все через те, що така діяльність є збитковою без підтримки держави, натомість за останні кілька десятиліть в регіоні активно розвивається туристична діяльність.

Але поступова відмова від традиційних промислів — не головна проблема регіону. Разом із плином часу, появою туристів та переформатуванням побуту змінилися споживчі звички місцевих жителів. Проблема, про яку ми говоримо зараз, існує по всьому світу. Але якщо в інших, географічно доступніших регіонах вона вирішується централізовано, рішення для гірських районів в Україні поки що, або немає, або вирішується на рівні окремих громад.

Річка Тиса, околиця Рахова. Фото: Микола Тимченко

Мова йде про сміття, яким буквально вкриті береги гірських річок. Вода, що буває кришталево чистою в ясну погоду, несе із собою пакети, пластикові пляшки, пакування від продуктів та купу інших відходів.

Стоячи в тому місці, де зливаються Біла Тиса і Чорна Тиса, ми бачимо, як шматки поліетилену майорять на гілках маленьких дерев, мов стрічки, які хтось пов'язав, аби загадати бажання. Фото: Микола Тимченко

У регіоні багато років не вирішувалась проблема із вивозом сміття. Наразі, як нам повідомили в адміністрації заповідника, в окремих громадах біосферного резервату організовано збір та вивезення сміття, однак через те, що тут є лиш невеликі міста чи села, часто із поганими дорогами, в більшості зробити організований вивіз сміття майже неможливо. Тому на берегах річок біля поселень виникають стихійні сміттєзвалища. Під час повеней вода змиває це сміття, і це — глобальна проблема, що за словами місцевих, лише погіршилась під час війни, адже зі збільшенням кількості переселенців збільшилась і кількість відходів.

Водоспадів на території Карпатського біосферного резервату чимало. До них люблять приїжджати туристи, особливо — навесні, коли вони стають в рази більшими. Фото: Микола Тимченко

Цю проблему не можна назвати локальною. Річка Тиса є однією з найбільших приток Дунаю, водозбірний басейн якої формується у Карпатах, а її води протікають через Україну, Румунію, Угорщину, Словаччину та Сербію. Загалом — це близько 157 тисяч квадратних кілометрів. Щобільше, 98% питної води Угорщина отримує з-за кордону, значну частину якої постачає Тиса, джерела якої знаходяться саме біля Рахова. Але "чистою" назвати цю воду не можна. Лише у 2023 році в Угорщині поскаржились на те, що води Тиси принесли з України 90 тонн пластикового сміття, і така ситуація виникає щороку.

Яке рішення?

Перед великою війною, у 2021 році в регіоні вже підіймалось питання про побудову сміттєпереробного заводу. Було навіть обстежено ділянку, яку потенціально могли виділити під завод, проте ініціатива закінчилась із початком війни.

Поки що в регіоні намагаються розв'язати проблему своїми силами — волонтери виходять на береги та збирають змите сміття самостійно. Проте це ситуативні акції, а не постійний рух. І поки великі проєкти на паузі, сміття продовжує дрейфувати в Дунай і далі — в Чорне море, збільшуючи забруднення світового океану.

Створення сміттєпереробного заводу та налагодженої системи вивезення сміття — перша й найнеобхідніша річ для регіону. Прекрасна природа із пралісами, гірськими ріками та неймовірними краєвидами має величезний потенціал для відновлення екосистемних послуг, якими так активно користуються люди, проте цей потенціал — не нескінченний. Уся ця краса залишиться із нами лише в тому разі, якщо ми зможемо вчасно приборкати свої споживчі звички й навчитись співіснувати з природою.