“Після тієї темряви вперше на себе глянула”. Історії людей похилого віку та з інвалідністю, яких евакуювали з-під вогню

Але частина українців не мала можливості навіть дістатись до вокзалу. Це маломобільні люди та люди з інвалідністю. Як їх вивозили з небезпеки? Де вони знайшли свій прихисток? Читайте у нашому репортажі. 

— Ви така гарна, пані Женю!

Волонтерка "Восток SOS" Ольга Владимирова заходить до евакуаційного вагона. На полицях залишається лише одна бабуся — Євгенія. Оля всідається поряд, щоб та не залишалась сама. 

— Ви така тепленька!

— А ти замерзла, грійся від старої бабки!

— Гарний перстень у вас.

Темні штани, теплий светр та дві хустини на голові — величезний вузол під підборіддям більший за саму бабусю. Єдина прикраса — золота каблучка із коштовним камінням на руці. 

— Це камінчик… Забула, як зветься, ану, ти молода, згадай, він як нирки називається.

— Нефрит? 

— Да! Ще по-іншому — жадеіт. Подобається?

— Гарний.

— Давай подарую. Ти золота, зелений тобі добре.

— Ні, хай буде у вас. Пам'ятатиму як гарну пані Женю з нирками на пальці. 

Це був жовтень 2022-го, Оля Владимирова написала пост про евакуацію Євгенії. Вона ще довго пам'ятала пані Женю із золотою каблучкою на руці:

"Я їх усіх панями називаю. Деякі кажуть — ніякі ми не пані, це не наше слово. А Женя мені тоді відповіла: «Така закопчена». І нумо щоки витирати".

— Це точно ти? Пані Женя із нирками на пальці? 

Ольга Владимирова зазирає у палату дніпровського Центру для людей з інвалідністю та літніх людей, евакуйованих із зони бойових дій. А там, на ліжку біля стіни, пані Євгенія. У білій хустинці на чистій білизні. Це перша зустріч волонтерки та евакуйованої бабусі. Оля бере бабусю за руки, обіймає. Старенька плаче. 

— Оце я тебе засмутила, пані Женя. 

Євгенія разом із рідною сестрою Валентиною та її чоловіком Анатолієм із жовтня живуть у цьому Центрі. 

— Звідки ви? — питаю Валентину.

— А про яке місто зараз всі говорять? 

Родину евакуювали з Бахмуту у Дніпро. Десять років тому Євгенія перенесла інсульт і лишилася сама — донька, син та чоловік померли. Жінку забрала до себе сестра з чоловіком. Тепер всі троє, Євгенія, Валентена та Анатолій, живуть у Центрі. 

Про життя під обстрілами у Бахмуті вони говорять небагато. Тижнями вони не мали води, світла. З евакуацією допомогли військові, відвезли родину на місце збору, а звідти їх газелькою забрали волонтери. А потім — евакуаційний потяг. І відносно мирний Дніпро. 

"У потязі зрозуміла, що на обличчі сажа. Після тієї темряви вперше на себе глянула", — говорить Валентина. 

Тепер дідусь та бабусі на трьох мають кімнату, де тепло й чисто.

"Слава Богу. Ми невибагливі. Тепло — тепло. Поїсти є — і слава Богу".

Пані Женя дістає із клунка файлик, у ньому — два десятки цукерок. Протягує їх Олі та нам — журналістам. 

— Олю, тільки не відмовляйся! Це ж від чистого серця подяка. 

У Центрі на Різдво Пані Женя відсвяткувала свій 86 день народження.

У Центрі для людей з інвалідністю та літніх людей, евакуйованих із зони бойових дій, палати із мешканцями з різних містечок та селищ. 27-річний Володя має ДЦП, пересувається на візку. У Дніпро із Білицького, що на Донеччині, його привезли волонтери. 

"Я у Білицькому катався на базар та до церкви. Зараз в інтернеті церковні молитви є, слухаю. Я дуже їх люблю", – говорить чоловік. 

Про близьких хлопець нічого не розповідає, згадує лише дідуся, але той йому не рідний. Колись Володя попросився пожити до місцевого чоловіка — той впустив. Вже з Дніпра хлопець дзвонив йому, але нині не може. Закінчились гроші на рахунку. 

"У нас бахкали. Але не так, щоб дуже часто. Одного разу сидів на ринку — як бахнуло. Мало не оглух".

Про чоловіка подбали у сільській раді, подавши його на евакуацію. Та Володя все рветься додому. Каже, там міг навідувати місцевий ринок, а тут — ні. Чоловік відповідає короткими фразами, кілька разів повторює: "Я скажу, коли збиратимусь повертатись", а потім вмикає свої улюблені церковні молитви на телефоні. 

Вони лунають коридором, де на кушетці сидить 71-річний Володимир Безкоровайний. Сам. Його 69-річна кохана Тая у Ганновері. 

Володимир та Тая разом вже пів століття. Все життя прожили у Бахмуті, там народили та виховали двох синів. У 2016-ому році жінка пережила інсульт, піклування про неї повністю лягло на плечі чоловіка. Шість років вона не виходила на вулицю. А нещодавно, пересуваючись будинком з ходунками, зламала тазостегновий суглоб. Через сильний біль відтепер жінка могла лише лежати та сидіти. 

"У мене теж суглоб у стегні поламаний. Має бути круглим, квадратним став. Одна нирка така, а інша така (показує різні розміри пальцями). Ліве око бачить як у тумані. Потрібно робити операцію", — говорить Володимир. 

До останнього літнє подружжя не виїздило із Бахмуту. 

"Була вода — син привозив. А тепер вона замерзає. А як мити дружину? Світла немає — свічку серед ночі підпалюю. Обов'язково встаю, щоб вона сходила в туалет, протираю її після", — розповідає Володимир. 

Остаточне рішення виїздити подружжя прийняло у листопаді. Родину доставили у Дніпро, але разом Володимир та Тая пробули трохи понад місяць. Дружину забрали у Ганновер, що у Німеччині, там допомагають лежачим стареньким — таким, як вона. Наприкінці грудня жінку прооперували. Але зв'язку між чоловіком та дружиною майже немає, бо у пенсіонерів лише кнопкові телефони без інтернету. 

— Вони дуже сумують одне за одним, — каже працівниця центру, проходячи повз. — Але ми робимо все, щоб возз'єднати родину. 

Працівники не можуть прилаштувати Володимира у той самий заклад, де нині знаходиться його дружина. Бо він не лежачий. Чоловіку підшукують притулок якомога ближче до Таї. Робітники центру говорять, що це завдання із зірочкою, але впоратися з ним можна. Тому вірять, що невдовзі Володимир та Тая будуть разом.

За літніми людьми та людьми з інвалідністю, яких евакуювали до Дніпра, доглядають такі самі переселенці. 

Стрункий блондин у толстовці — Данило із Краматорська. Йому 19 років, він сам влаштувався сюди санітаром. Хлопець поєднує курси з програмування з роботою у центрі. Виходить на зміну доба через три. Але коли був наплив людей — робочих годин було більше. 

"Мої обов'язки — робити все для того, щоб людина почувалася добре. До кожного треба знайти підхід, приділити увагу, дати виговоритись", — говорить хлопець. 

Данило каже, що "поки я потрібен тут, я залишатимусь". Та якщо 19-річний хлопець із Краматорська усвідомлено шукав роботу у центрі, то Сергій із Сєверодонецька став санітаром випадково. 

Вже 20 років він опікується дружиною Оленою, яка бореться із розсіяним склерозом. Виїздила родина із рідного міста аж у квітні, щоб була змога лежати — на підлогу мікроавтобуса кинули матрац. Спочатку родина хотіла вирушити у Дніпро, але там вже не було місць для переселенців, тому місяць Сергій з Оленою був у Магдалинівці, а потім, вже у травні, все ж перебрались до Дніпра. Сім'я оселилася у Центрі. 

Сергій крутився біля дружини та встигав допомагати іншим санітарам. Вже збирався їхати з Оленою далі, в західні регіони України, але чоловікові запропонували залишитись при Центрі працювати. 

"На старості років довелося памперси змінювати та підмивати стареньких. Ніколи б не подумав", — говорить Сергій.

За спеціальністю чоловік — електромонтер з ремонту обладнання та налагодження станків. Хотів би знайти схожу роботу, але, каже, кому потрібен у такому віці? Сергію вже під 60, хоча виглядає набагато молодше.

— Не маю більше часу на спілкування. Побіг я дружину годувати. 

Через Центр вже пройшли понад 1700 людей. Деякі тільки ночували й вирушали далі, інші залишались на кілька днів. Тут їм надають медичну та психологічну допомогу, забезпечують одягом та засобами гігієни. Далі — підбирають можливість подальшої евакуації.

Напередодні повномасштабної війни Ольга Волкова готувалася відкрити Центр соціальної адаптації для людей з інвалідністю. Але побачивши евакуаційні черги на українських вокзалах, зрозуміла, що маломобільних людей слід рятувати та шукати їм прихисток.

На початку березня до Дніпра вирушив перший евакуаційний потяг. Ольга Волкова разом із колегою писала листи на військові адміністрації, щоб ті виділяли окремі вагони, складала списки тих, хто виїздитиме, завжди була на зв'язку із цими людьми. Вагон знаходився в окремому місці, посадка відбувалась на рівні з платформою.

"Найболючіше було, коли мені підтверджували, що виїздитимуть на потязі, а потім не являлись на нього. Казали мені: «Дитина захворіла, не можемо ми їхати». Там юрби народу штурмують вокзал. А мій вагон, який я вибивала, їде на половину порожній", – говорить Ольга Волкова, голова ради Центру соціальної адаптації осіб з інвалідністю "Океан Добра". 

З 4 по 21 березня вдалося вивезти 400 українців. А Центр для людей з інвалідністю та літніх людей, евакуйованих із зони бойових дій, відкрили через місяць після повномасштабного вторгнення — 24 березня. Це колишні приміщення лікарні, де лад наводили волонтери та переселенці. 

Перші родини прибули з Маріуполя та Авдіївки. Багато людей були у запущеному стані. Люди похилого віку та з інвалідністю не мились по кілька місяців, тому часто не хотіли роздягатись. Інші приїздили геть голодні. 

"Один дідусь побачив наші сухарики на столі. Ми просто не могли забрати в нього миску. Поки всі не з'їв, не почав їсти суп", — розповідає Ольга Волкова. 

Дванадцятий місяць ворог стирає міста на лінії фронту. Люди, які виїздять звідти, після закінчення війни просто не матимуть, куди повертатись. Бахмут, Соледар, Волноваха, Авдіївка, Кремінна… Нині продовжують курсувати евакуаційні потяги з найбільш небезпечних ділянок фронту, тому жителів Центру більшає день у день.