Як інтегруватися до НАТО та ЄС: кейси “проблемних” країн

У попередній статті ми розглядали нинішні перепони на шляху України до Організації Північноатлантичного договору. Замість традиційних відповідей про «нестачу реформ та дуже велику корупцію», ми звернулися до зовнішніх впливів з боку провідних країн Альянсу. На жаль, висновки були нерадісні – на сьогодні атлантичні аспірації України ризикують бути заблокованими сильними акторами міжнародних відносин, до того ж нашими типовими союзниками на західному напрямку: Німеччиною, Францією та США.

Як з'ясувалося, Ангела Меркель лобіювала зняття санкцій з московського «Газпрому» у Вашингтоні; Емануель Макрон, після попередніх заяв про «кому НАТО», тепер вважає, що Москва не ворог Альянсу; ну а за Дональда Трампа Україна вперше стикнулася з побоюванням Сполученими Штатами війни з Москвою у випадку приєднання до НАТО України. Хоча Київ отримав схвалення євроатлантичних амбіцій і підтримку з боку Єнса Столтенберга в НАТО та Дональда Туска в ЄС, проте це не має значення доки є ризик, що наша ініціатива до вступу стикнеться з чиїмсь «вето».

Задля кращого розуміння того, що може стати на перепоні євроатлантичним амбіціям тієї чи іншої держави, пропонуємо розглянути кейси успішної та неуспішної інтеграції до ЄС і НАТО. Виокремимо, що залежало від саме держав-аспірантів, а що – від політичної кон'юнктури в НАТО.

Кейс «неприємний»: Північна Македонія

Серед усіх держав, що утворилися після розпаду Югославії, Республіка Македонія, напевно, стикнулася з найбільш принизливим ставленням з боку світового співтовариства. Багато для кого в Україні це може здаватися дивним, проте навіть назву країни у ЄС, НАТО, та навіть ООН заміняли на чудернацьку абревіатуру «FYROM» (англ. Former Yugoslav Republic of Macedonia – Колишня Югославська Республіка Македонія). Причиною цього була принципова позиція Греції, яка відмовлялася визнавати право Скоп'є на македонську спадщину й вимагала тотального перейменування країни, в противному випадку погрожувала вийти з вищезгаданих організацій. Незважаючи на різні економічні проблеми Греції, які лягали тягарем на ЄС, вона залишається однією з найважливіших країн для UNESCO в ООН, а також стратегічно важливою для контролю НАТО за Середземноморським регіоном. Відповідно, з забаганками Афін враховуються більше, ніж з Македонією.

Після грецького вето на Бухарестському саміті 2008 р., у НАТО виставили офіційну умову Скоп'є: процедуру приєднання до Альянсу розпочнуть як тільки Македонія та Греція вирішать свій диспут стосовно назви країни. Для цього знадобилося десять років: у 2018 р., після контроверсійного референдуму та парламентських слухань, країна офіційно стала називатися Північною Македонією. Посли країн-членкинь Альянсу затвердили протокол про приєднання держави на початку 2019 р. Проте, для його вступу в силу його мають затвердити відповідні органи державної влади цих країн. З цим виникли проблеми: попри обіцянки Держсекретаря США Майкла Помпео, Вашингтон досі не закінчив процедуру прийняття Північної Македонії до НАТО (Дональд Трамп так і не дав згоди на рішення Сенату). Затримується й Іспанія, до листопада тягнула процедуру Франція. До остаточної ратифікації, окрім вищезгаданих країн, не приєдналися Туреччина, Італія.

У ЄС перед македонцями ставили ще одну перепону – вирішення «історичного диспуту» з Болгарією. Задля цього Північна Македонія та Болгарія створили спільну комісію істориків, яка має вирішити усі відповідні питання. На жаль, це не зупинило Скоп'є від розчарування: на саміті Євросоюзу 2019 р. Франція заблокувала навіть початок переговорів про остаточне приєднання Північної Македонії та Албанії до ЄС. Офіційним обґрунтуванням позиції Е. Макрона є та сама «відсутність реформ», незважаючи на протест А. Меркель. Таку «зраду» розкритикував Прем'єр-міністр Північної Македонії А. Заєв. На жаль, тепер македонці чекають на макорнівське «десь у 2020 р.», щоб знову вимагати затвердження шляху до ЄС, а до того ще й очікують на трампівську ратифікацію в НАТО. Кейс Македонії свідчить про те, що навіть із виконанням усіх попередніх домовленостей, політична кон'юнктура в окремих країнах ЄС чи НАТО (бажання Макрона догодити євроскептикам, чи спроби Трампа ізолюватися від європейської геополітики) може у, здавалось би, найкращий момент для інтеграції призупинити цей процес.

Кейс «войовничий»: Греція та Туреччина

Популярний міф про те, що до НАТО «не беруть країни з невирішеними територіальними суперечками» вже, здається, не викоренити з підсвідомості українців. Насправді, вимагається лише «бажання вирішувати територіальні суперечки мирним шляхом». Туреччина та Греція, які з повоєнних років після Першої світової війни конфліктували щодо територій, та після підписання мирних угод пережили болісну процедуру обміну населенням, ніколи не були великими друзями готовими до справжнього миру. Проте радянське фінансування комуністичних партизан у 1946 р. загрожувало існуванню обох країн, спонукавши їх до більшої співпраці з США та країнами Західної Європи. Спроба США задовольнити країни «статусом асоціативних членів» у 1950 р. не була успішною, зустріла критику турецької сторони щодо ставлення до них як до «другосортних членів європейського співтовариства». Ані Туреччина, ані Греція не були частиною «північноатлантичного простору», до захисту якого була готова тодішня американська військова машина, тож обережність США була зрозумілою. Врешті-решт, наполегливі прохання урядів обох країн та загроза подальшого розширення радянського впливу на південь від Кавказу призвели до офіційного приєднання до НАТО Туреччини та Греції у 1952 р. Важливим аргументом турецького уряду, на чолі з Демократичною партією, стало приєднання країни до миротворчих сил ООН у Корейській війні. Бажання Туреччини примиритися з Грецією та Заходом взагалі було позитивно оцінено в ході англо-американського діалогу щодо майбутнього НАТО, яке було розширено на регіон східного Середземномор'я.

Проте спільна радянська загроза була єдиним, що утримувало Грецію та Туреччину союзницями. Після міжетнічних сутичок між греками та турками на Кіпрі у 1964 р., Греція забрала частину своїх військових одиниць з-під об'єднуваного командування НАТО, очікуючи турецького вторгнення. У 1974 році до влади на Кіпрі в результаті підтриманого з боку Греції державного перевороту прийшла Радикальна партія. У Туреччині заявили, про бажання зупинити «подальшу етнічну чистку турецьких кіпріотів» та почала вторгнення на Кіпр, захопивши до 1983 р. всю північну частину острова. Свою окупацію турки представили у вигляді власної «новоросії»: визнаної в ООН незаконною «Турецької Республіки Північного Кіпру». В протесті Греція, подібно до деголлівської Франції, вийшла з військової програми НАТО, проте залишилася частиною організації на політичному рівні. У 1980 р. Афіни погрожували повністю залишити Альянс, проте, завдяки американській дипломатії, відмовилися від такого рішення та з часом повністю відновили членство. Попри все, і Туреччина, і Греція залишилися в НАТО, хоча Північний Кіпр все ще окупований турецькими військами. До речі, власне Республіка Кіпр хоча й не контролює майже половину своєї території, але є офіційним членом ЄС, але не НАТО, незважаючи на британські військові бази Акротирі і Декелія на кіпрській землі.

Навіть загрози з боку американських парламентарів та французького уряду «виключити Туреччину з НАТО» (що технічно неможливо зробити за статутом Альянсу) через турецьку військову операцію у Сирії (яка зачепила підтримані Сполученими Штатами курдські сили) залишилися лише загрозами. Єнс Столтенберг заявив, що Туреччина занадто важливий союзник на південно-східному напрямку, щоб навіть замислюватися про її «виключення» з НАТО. Отже, Альянс може робити «винятки з правил» для окремих войовничих членів, якщо вони мають стратегічне значення для захисту інтересів країн НАТО.

А от з ЄС Туреччині не пощастило. Оскільки країна відмовилась зупинити окупацію Північного Кіпру та проводити демократизацію суспільства, приєднання Анкари до ЄС (до якого Туреччину визнали готовою ще у 1997 р.) відтягувалося. Не бажаючи шукати мирного шляху для подолання грецького та кіпрського вето, Туреччина за Президента Реджепа Ердогана все надалі поверталася до консервативного націоналізму. У нинішній ситуації туркам проводити істотну демократизацію суспільства, якщо вони ще бажають повернення вступу до ЄС до порядку денного.

Кейс «непоспішний». Словаччина

Отримавши незалежність у 1993 р., Словацька Республіка стверджувала про бажання в майбутньому приєднатися до НАТО. Проте політичні процеси, які відбувалися в Словаччині в період з 1993 по 1998 роки, коли при владі знаходився уряд Володимира Мечіара, йшли всупереч нормам західних демократій. Відповідно, на Заході у 1990-ті рр. не бачили шансів країни приєднатися до структури Альянсу в близькому майбутньому. Мечіар, зацікавлений у збереженні фактично авторитарного режиму, єдиний серед лідерів країн Вишеградської групи відмовився від інтеграції до ЄС і НАТО. Навіть після поразки мечіарівського уряду, перед Словаччиною залишалися вимоги щодо змін у її внутрішньополітичній ситуації: ліквідації залежності безпекової політики та енергетики від Москви, етнічних конфліктів з угорською меншиною, проведення військових реформ. Звичайно, Словаччина не мала змоги одразу виконати такі вимоги, тож не була приєднана до НАТО у 1999 р. Проте реформи на шляху демократизації після перемоги прозахідного уряду сприяли позитивному сприйняттю країни у ЄС та НАТО, тож у 2004 р. Словаччина приєдналася до обох організацій.

Варто сказати, що реальність виконання Словаччиною всіх поставлених перед нею вимог викликала сумніви. Та небажання зберігати країну «чорною дірою Європи» посеред важливих економічних потоків, та «розрізання» простору НАТО між Угорщиною й Польщею не афілійованою Словаччиною спричинило прискорення інтеграції до НАТО. На відміну від України, яка активно співпрацювала з Альянсом від часів президентування Леоніда Кучми, Словаччина не мала російських військових баз на своїй території та була географічно оточена кількома іншими членами євроатлантичних структур. Тож Словаччину прийняли з очікуванням і подальших реформ, але з урахуванням стратегічної важливості її території для НАТО, що вже розширилося на схід.

Додамо, що сприйняття власне Словаччиною реальності загрози зі Сходу теж змінювалося протягом часу. Хоча в Альянсі й ставили перед словацьким урядом «домашні завдання» стосовно ліквідації залежності від Москви, у Братиславі не бажали відмовлятися від «дружнього діалогу». Навіть на 2015 р. Словаччина «не бачила загрози зі Сходу». Проте у 2019 р. підтримала розширення оборонних можливостей «східного флангу НАТО».

У цілому, вбачаємо, що «проблемний» досвід приєднання країн до НАТО та ЄС починався і завершувався на стратегічній важливості тієї чи іншої держави для Альянсу. Ані тривалий авторитаризм у Словаччині, ані турецько-грецькі конфлікти не зупинили інтеграції. В той же час, Північній Македонії та Албанії не пощастило з часом популяризації на євроатлантичному просторі євроскептицизму та популізму, паніки щодо «біженців з Балкан та Сирії», «українських та болгарських банд». Тож, задля здійснення інтеграції України потрібно думати не лише про реформи (як показує македонський досвід, цього може бути недостатньо), а й про активну роботу наших дипломатів задля доведення урядам, в першу чергу, США, Франції, ФРН, що приєднання України є вигідним для Альянсу, а не в першу чергу ризиком витрачати гроші та сили на війну з Москвою, якої не бажає «втомлене від розширення» населення. Боротися з міфами про «жахливі витрати США та ЄС задля допомоги Східній Європі та біженцям». Найважливішим є розумне вирішення ситуації у «газовій війні» з Москвою – Київ має всі карти, щоб досягти значних поступок Москви на геополітичному напрямку, адже на кону виживання «Газпрому» та доля газового транзиту.