10 років розвитку громадянськості: як нині працюють ініціативи, народжені на Майдані Гідності

У чому проблема?

Революція Гідності, що розпочалася 21 листопада 2013 року, стала переломним моментом новітньої історії нашої країни. Прагнення до євроінтеграції та вільного і демократичного розвитку України спонукало велику активну частину громадян до протесту проти дій тодішньої влади.

Яке рішення?

Частина майданівців була готова до більших дій, ніж тільки участь у протесті. Щоб допомогти громадянам розв'язувати нагальні питання правозахисту на Майдані, щоб підтримати запит активної спільноти на самоосвіту та осмислення того, що відбувається, спонтанно виникли різні ініціативи.

Коли Майдан переміг, розпочалася російсько-українська війна. Чимало з ініціатив продовжили свою роботу вже як формальні громадські об'єднання, які кожне по-своєму опікується розвитком українського громадянства.

"Рубрика" поспілкувалася про те, як минули для них ці 10 років і які завдання вони виконують зараз.

Як це працює?

"Євромайдан SOS" — це самоорганізована група правозахисників, громадських активістів, адвокатів, журналістів та інших небайдужих людей різних професій, створена у відповідь на незаконні дії влади щодо розгону мирної акції у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року на Майдані Незалежності. 

Метою діяльності ініціативи було оперативне надання правової допомоги потерпілим учасникам Євромайдану в Києві та інших містах країни, а також збір та аналіз інформації для захисту учасників протесту і надання проміжних оцінок розвитку ситуації, розповідає виконавча директорка "Центру громадянських свобод", який 2022 року став лауреатом Нобелівської премії миру, Олександра Романцова.

"Коли на нашу гарячу лінію надходив дзвінок з цього приводу, ми відразу ж підшукували для цієї людини адвоката, адже «Євромайдан SOS» мав власну базу адвокатів-волонтерів. У кращий час в нас було понад 400 спеціалістів по всій Україні, які допомагали абсолютно безоплатно", — пригадує Олександра Романцова.

Вона продовжує: "У той час охочих долучитися було безліч, різного віку: від студентів до пенсіонерів. Був випадок, коли до нас завітала жінка і сказала, що не може працювати на гарячій лінії, але готуватиме їсти нашим організаторам. І вона приходила кожного дня".

Оскільки на цілодобову гарячу лінію люди зверталися з будь-якими питаннями, то "Євромайдан SOS" (Є-SOS) займався і координуванням людей, перенаправляючи їхні заявки до відповідних майданівських організацій.

До слова, сама Олександра теж починала як волонтерка гарячої лінії цієї ініціативи та пропрацювала там протягом усього Євромайдану. Далі працювала вже як правозахисниця у "Центрі громадянських свобод", чиїм відгалуженням є "Євромайдан SOS".

У 2014 році "Євромайдан SOS" заснував "Волонтерську премію", якою нагороджують найактивніших волонтерів. Вручення проходить щороку.

"В цьому році ми відзначаємо 10 річницю «Волонтерської премії». На захід запрошуємо волонтерів, великі волонтерські спільноти та маленькі ініціативи, щоб сказати «Дякуємо!». Щороку нас підтримують відомі науковці, співаки та актори, медійні персони, представники бізнесу та інші", — розповідає виконавча директорка "Центру громадянських свобод".

Учасники ініціативи документували порушення прав людини спочатку на Майдані, а потім, коли росія окупувала Крим і частини Донецької та Луганської областей, і на цих територіях.

"Однією з проблем була абсолютно незаконна поведінка міліції, прокуратури та будь-яких правоохоронних органів на той момент, в тому числі використання тітушок, які безпосередньо могли просто, наприклад, фізично виловлювати учасників Майдану поза ним і поза контролем, власне, самооборони Майдану", — розповідає пані Олександра про зиму 2013-2014 років.

Безпосередня фізична небезпека була й для учасників "Євромайдану SOS", оскільки офіс "Центру громадянських свобод" знаходився біля Майдану, а більшість волонтерів ідентифікували себе як його підтримувачі.

"З іншого боку, ми постійно очікували, що, наприклад, СБУ вирахує, де знаходиться гаряча лінія, і просто влаштує обшук і пресинг. І тому в нас були спеціальні сценарії на випадок небезпеки: що і як робити, куди дівати техніку, яким чином захищати інформацію, яку ми збирали", — пригадує правозахисниця.

З часом ризики стали ще небезпечніші — коли волонтери почали їхати в Крим (у лютому-березні 2014-го), а потім мобільними групами на Донбас.

"В Криму за нашими групами ганялась місцева самооборона і це було небезпечно, аж до вбивства. Далі групи, які виїжджали на Донецький та Луганський напрямки, — їхні імена і прізвища записали в списки, так звані розстрільні списки — тобто на розстріл", — пояснює пані Олександра.

Сама Олександра також понад 40 разів їздила на схід України в складі мобільних моніторингових груп.

Тому учасники ініціативи почали шукати зовсім інші форми збору інформації за допомогою в тому числі колег з інших країн (з росії, Білорусі, Вірменії, Грузії), які заїжджали, наприклад, у Крим чи на територію окупованого Донбасу з боку рф і потім вивозили для українських правозахисників звіти й інформацію.

Олександра Романцова говорить: "Чи ми сумнівалися в тому, що ініціативи документування за десять років потрібні? Ні, не сумнівалися, тому що насамперед це систематизована інтерактивна включеність звичайних людей у документування, у відповідальність системи, в реакцію, в побудову системи реакцій, тобто в побудову державних систем, які можуть реагувати на такі злочини. Тому ми постійно відчували, що це наше зобов'язання, яке рано чи пізно допоможе притягти до відповідальності тих, хто ці злочини скоював".

З початком повномасштабного вторгнення "Євромайдан SOS" поновив напрям для документування, щоб доносити правду про воєнні злочини світу просто зараз та сприяти міжнародному правосуддю в покаранні за них, розповідає Олександра Романцова.

У перші місяці повномасштабної війни спільнота Є-SOS перетворилася на потужний інформаційний хаб:

"Ми зібрали базу ініціатив по всій країні, які закривали потреби в евакуації/обороні/допомозі/інформуванні тощо, і сконтактовували людей з потребою із цими ініціативами. Запитів було вкрай багато, тож ми зробили спеціальний чат-бот".

Нині "Євромайдан SOS" продовжує документувати тисячі воєнних злочинів силами волонтерів, які допомагають збирати відеосвідчення за інструкцією, створеною учасниками ініціативи.

Олександра Романцова пояснює: "Ми прицільно збираємо інформацію про умисні напади на цивільні об'єкти та цивільне населення. Окремо у співпраці із державними органами почали робити базу полонених та зниклих. Ми активно працюємо на міжнародній арені через нашу золоту діаспору, міжнародні правозахисні мережі, партнерів і друзів по всьому світі".

Також "Євромайдан SOS" спільно з моніторинговою групою "ОЗОН" веде спостереження за справами Майдану.

"За десять років Україна змінилася та подорослішала, а люди стали частіше брати відповідальність за той стан суспільства, який в них є. Дедалі більша критична маса відчуває, що вона може сама організувати свою державу, а для цього їй потрібно бути включеною, зібраною, об'єднаною — і це супер", — каже Олександра Романцова.

Пані Олександра переконана, що насправді відповідь на запитання "Як ми можемо чинити спротив країні, яка у п'ять (а може і в десять) разів більша за нас територіально і точно втричі більша за населенням?" є.

Правозахисниця пояснює: "Ми віримо в те, що, використовуючи свої права, — на свободу слова, на вираження своєї думки в мирному протесті, на об'єднання, на асоціації тощо, ми організовуємо свою державу як демократичну, правову і таку, що поважає кожну людину, її гідність і свободу. Це механізми, якими ми користувалися всі десять років".

За її спостереженнями, за ці 10 років волонтерські ініціативи стали тільки потрібнішими й навіть необхідними для нашого суспільства.

"Тому ми не сумнівались, що потрібна волонтерська премія, яка багато років збирала небайдужих людей в одному місці, допомагала їм познайомитися, побачити складнощі та успіхи одне одного, розповісти про свої ініціативи, знайти однодумців і ще більше механізмів для поширення своєї діяльності. Все це безперечно стало результатом десятирічної праці — не тільки нашої, а й інших правозахисних організацій, волонтерів, військових, цивільних. Всіх, кому не байдуже майбутнє країни та її громадян", — говорить Олександра Романцова.

Вона підсумовує: "Ми відчуваємо, що зробили свій внесок у те, щоб волонтерство стало нормою для активних громадян. В результаті багато хто відноситься професійно до волонтерської діяльності й часто навіть стає успішнішим у цій сфері, ніж, наприклад, деякі державні інституції, які все ще наслідують радянські порядки".

Задум просвітницької ініціативи виник в кількох групах учасників Майдану приблизно в один і той самий час, наприкінці листопада — початку грудня 2013 року, пригадує співзасновник і голова громадської організації "Відкритий Університет Майдану", нині військовослужбовець Сил територіальної оборони ЗСУ Остап Стасів.

"Освітній компонент був у багатьох на устах. Ми пам'ятаємо, що студенти заявили, що вони зупиняють навчальний процес і виходять на Майдан. У нашій спільноті випускників Києво-Могилянської бізнес-школи одна з гіпотез була: студенти не навчаються, відповідно вони можуть, перебуваючи на Майдані, навчатися і це буде хороше поєднання освіти й протестного руху", — розповідає Остап Стасів.

Такої ж думки була Юлія Кочерган (тепер Тичківська) з ініціативи "Не ЗЛИй Майдан", Роман Тичківський та Олександр Стародубцев. Зустрівшись, ініціативні молоді люди вирішили підтримати одне одного й об'єднати зусилля. Так виник "Відкритий Університет Майдану".

У грудні на Майдані з'явилася сцена, з якої почалось мовлення у вигляді лекцій. Ядром освітньої ініціативи стали названі вже Остап Стасів, Юлія Кочерган (Тичківська), Роман Тичківський, Олександр Стародубцев.

"Це не означає, що ми єдині, хто мав до цього стосунок. Просто так склалося, що ми взяли відповідальність на себе і почали цим займатися системно", — пояснює Остап Стасів. 

Протягом грудня і до Різдва 2014 року на Майдані провели понад 290 лекцій. Спікерами були яскраві й знакові персоналії з дуже різних сфер: бізнес, освіта, громадський сектор тощо. Єдине табу було — на політичну агітацію.

Остап Стасів продовжує: "Сашко Стародубцев озвучив чудову ідею. Він сказав: «Уявімо, що ми перемогли». В той час це звучало фантастично. Скажу відверто: ми самі до кінця в грудні 2013-го не вірили в цю можливість. Але ми припускали, що можемо перемогти. Якщо ми перемогли, то нам потрібно брати на себе відповідальність і відповідати на питання: що ми робимо далі?" 

Лектори приходили не як політики, а як соціологи, психологи, громадські діячі тощо й говорили про ті проблеми, які, на їхню думку, були важливі для перемоги Майдану й подальшого життя і взаємодії в суспільстві — суспільстві перемоги Майдану, пояснює пан Остап. 

У січні сцену було згорнуто: ВУМівці просто не витримували такого темпу. Потім ще були лекції в просторі Українського дому, а в березні-квітні 2014 року — за стелою Майдану. 

"І на цьому перший етап «Відкритого Університету Майдану» завершився. В принципі, ми вважали, що свою функцію тоді виконали", — каже Остап Стасів.

Усі співзасновники ВУМу нині — відомі громадські діячі, засновники інших важливих для розвитку суспільства ініціатив.

Поштовх наступному етапу розвитку ВУМ дала майданівська аудиторія. 

Як виявилося, слухачами лекцій здебільшого були якраз не студенти, а люди різних вікових груп і соціального стану. Часто вони ділилися, що "Відкритий Університет Майдану" став першим місцем, де вони могли ставити важливі для себе життєві запитання й отримувати на них відповіді. Деякі люди фактично вперше в житті почали висловлювати свої думки, бо не вміли цього робити раніше.

"Сукупність вражень від людей, які приходили до нас на «Відкритий Університет Майдану», підштовхнула до думки, що ми повинні не тільки ділитися інформацією лідерів думок з різних галузей, але й починати формувати в людей власне оцю громадянськість. Пізніше ми це назвали громадянськими компетенціями", — пригадує Остап Стасів.

Так ініціатори ВУМу розробили програму й створили "Школу свідомого громадянина". За два з половиною роки провели близько 30 таких шкіл: у Києві та регіонах, зокрема це були й Кривий Ріг, Кременчук та Маріуполь.

Остап Стасів пригадує: "До речі, в Маріуполі після нашої школи був шалений вибух громадського активізму, тому що люди, які існували атомізовано, перезнайомилися, побачили одне одного наживо і почали взаємодіяти. На школу до нас їхали не тільки представники Маріуполя, але й довколишніх селищних рад. Це була фантастика! Напевно, найбільша концентрація громадського сектору в тому місці".

За час існування до шкіл залучили понад 3 000 учасників по всій Україні. Сертифікат отримали трошки більше тисячі з них, тобто в громадському секторі стало більше тисячі реальних моторів змін.

Але настав час змінюватися знову: викладачі школи втомилися постійно їздити по Україні з лекціями. Постало питання більш раціонального використання фахового ресурсу.

Нову ідею озвучив учасник ініціативи Дмитро Савочкін, який пізніше пішов до війська. Він запропонував перенести університет на онлайн-платформу.

"Далі це все перейшло в те, що ми бачимо сьогодні: платформа дистанційної громадянської освіти онлайн, де є майже 200 000 повноцінних користувачів, які реально навчаються. До речі, днями на нашій платформі був стотисячний сертифікат про завершення навчання", — тішиться Остап Стасів.

Усього тут 88 курсів, наприклад, такі: "Як молодь має долучатися до відбудови: інструменти та практики", "Інтернет та цифрові права людини", "Книжковий маркетинг для видавців", "Від ідеї до змін: проєктний менеджмент для соціальних ініціатив" та багато інших. Усі вони безоплатні для слухачів.

Показник завершуваності курсів на платформі — понад 50%, що для онлайн-освіти дуже хороший результат, каже пан Остап.

А це справді працює?

"Громадянська освіта для нас була тим, що ми сіяли зерна просвіти в землю, спушену подіями на Майдані, і очікували, що вона дасть паростки розуміння, знання, цікавості, ініціативності. Загальний результат виявився дуже хорошим. Громадянська освіта сьогодні — це базовий рівень просвіти, який має осягнути кожен, щоб бути справді відповідальним громадянином цієї країни", — переконаний Остап Стасів.

"Будь-який українець, у якого є певна потреба або він шукає рішення тої чи іншої проблематики, може знайти необхідні знання на нашій платформі", — додає голова ГО.

Він наводить приклад: якраз у день нашої розмови отримав дзвінок від сільської бібліотекарки. Вона шукала ресурс, який допоможе зрозуміти, як зробити бібліотеку мережевим простором, щоб вона була справді потрібна громаді і її не закрили. На сайті "ВУМ" є відповідний курс, де покроково розповідають, як будувати бібліотеки як відкритий простір.

"У суспільстві є запит на таку базову форму освіти й ми його задовольняємо", — підсумовує Остап Стасів.

"Відчуття тотальної депресухи, що країна просто потрапила в якусь лійку, яка засмоктує. Поруч ми мали Білорусь, і цей приклад казав нам про те, що нічого в нас не вийде", — так пригадує атмосферу до Революції Гідності режисер, співзасновник кінооб'єднання "Вавилон'13" Володимир Тихий.

Вибух енергії Майдану зруйнував багато стереотипів, зокрема й про інфантильність сучасної молоді. Побиття 30 листопада 2013 року студентів, які виступили проти призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, стало поворотним моментом. 

"На той момент в нас була певна активна частина кіноспільноти відносно молодих людей, які вже мали певний досвід роботи в комерційних всяких сферах і намагалися проявити себе як авторів ігрового кіно. У нас був проєкт під назвою «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!»", — розповідає Володимир Тихий.

Він пригадує дзвінок одного з адміністраторів Дениса Воронцова в той листопадовий день з пропозицією зібратися і зробити компанію, яка зніматиме відео, свою домовленість про зйомку з Юрієм Грузіновим, нині провідним кінооператором-документалістом, а на той момент — асистентом по світлу.

"Нас чоловік шість зібралося, ми приїхали десь під вечір 30 листопада на Михайлівську площу, зняли перші враження людей від того, що там відбувається. За ніч в майстерні змонтували це відео і зранку його опублікували", — розповідає пан Володимир історію появи першого документального відео про Майдан-2013 "Пролог/Prologue".

Намір був — розказувати всьому світові, що відбувається в Києві. 

"Наші перші фільми були, я б сказав, тіктокові: це шматочки перших протестів, на які ми накладали субтитри й викладали на нашому youtube-каналі, який назвали «Вавилон'13»", — описує режисер.

Ініціативна група дістала прихисток у Будинку кіно, неподалік Хрещатика. Це приміщення було поруч із рестораном "Вавилон" і пароль до wi-fi там був Babylon'13. Разом з тим "Вавилон'13" є кінематографічною алюзією до фільму Івана Миколайчука "Вавилон ХХ".

"Не всі це розуміють, — каже Володимир Тихий. — Часом нас запитують: а, це щось таке релігійне?"

Учасники спільноти одразу побачили, що їхні відео потрібні передусім самим людям, які почали організовуватись на Майдані, ставити намети тощо.

"Вони побачили себе в іншій категорії", — зазначає режисер.

Так "Вавилон'13" став своєрідною "Кіносотнею" Майдану, яка осмислювала те, що відбувається, з точки зору соціальних і культурних образів.

"Ми почали займатися соціально-культурною рефлексією над цим моментом життя суспільства. Звісно, документальною, тому що це найбільш демократичний спосіб", — пояснює Володимир Тихий.

Спільнота "Вавилон'13" випустила близько 400 роликів без зазначення авторства, потім переросла в громадське об'єднання, нині це ТОВ "Вавилон 13 продакшн".

Спільнота об'єднує близько сотні  режисерів, операторів, звукорежисерів, продюсерів, режисерів монтажу, перекладачів тощо. За час існування чимало і коротко- і повнометражних робіт об'єднання отримували різні відзнаки й призи. Серед недавніх: фільм Володимира Тихого "День українського добровольця" здобув нагороди Варшавського міжнародного кінофестивалю та Sheffield Doc/Fest і став першою українською стрічкою, показаною на BBC.

Після перемоги Майдану почалась зовсім інша історія під назвою "російська агресія", продовжує пан Володимир:

"Ми цілком природно почали працювати вже з АТОшною темою. Тим більше що велика частина людей, які пішли в АТО, були вже знайомі нам по Майдану, ми мали довіру цих людей".

"Вавилон'13" знімали роботи про батальйони "Донбас", "Дніпро", про п'яту роту в Пісках і багато інших. Назнімали цілий пласт матеріалів, який дозволяє виробити певне бачення, створили своєрідний портал, який занурює в реальність 2014-15 років.

"Мені здається, що це був досить потужний час створення нових образів українців, — міркує Володимир Тихий. — 80-90% людей, які пішли захищати Україну, були добровольцями. Це були люди з мирного життя, прогресивні, вони знали, що таке цифрові технології, і почали постійно щось знімати. Але для них це був ще художній вислів. Ця стилістика відрізнялася від того, що роблять сучасні хлопці й дівчата".

Люди, інколи іронічно, але все ж таки вбудовували себе в статус оповідача: я розказую про те, як я тут воюю і що переживаю, про своїх людей. Це був певний рівень осмислення себе в просторі, який дав можливість створити досить промовисту картину АТО, каже Володимир Тихий.

Вона була адресована на невеликий простір людей, тому що зусиллями як політиків, так і багатьох бізнес-груп, зацікавлених у співпраці з росією, інтерес і повна залученість суспільства у війну нівелювалися, міркує режисер. Тому аудиторія, до якої промовляв "Вавилон'13", — це були десь 200 тисяч людей, враховуючи тих, хто має бойовий досвід, і їхніх родичів.

"Ми стали своєрідною «сектою свідків війни». Насправді нас було небагато людей, які про цю війну розказують. Ми були чи не єдиною кінематографічною організацією, яка бачить в цьому якусь місію", — констатує режисер.

Звісно ж, повномасштабна війна все змінила. "Тепер ми перестали бути такими «сектантами» певної ідеї, вона вже всім стала зрозуміла", — каже Володимир Тихий. 

Нині всі знімають війну. Практично кожен підрозділ робить свій більший чи менший канал, де викладає відеоматеріали. 

"Але ми все одно залишаємось документалістами, які насправді роблять те, що ніхто не знімає", — переконаний режисер.

Він пояснює: "Ми маємо залишатися людьми, які живуть поза часом війни, як не дивно, хоча про неї весь час розказують. Ми дивимося на це все з позиції людини, для якої не існує політичного сьогодення, а існує якась вічна людська історія, історія України як певного простору і часу, який вимірюється сотнями років". 

З цієї позиції історія людини, яка йде на свою позицію чи сидить, заварює собі каву, може бути промовистішою і важливішою, ніж кілька годин вибухів.

"Якраз оцей шматочок буде основою розуміння того світу, за який боролася ця людина, навіть 10 років потому. Такі наші пріоритети", — говорить співзасновник "Вавилону'13".

Як вплинула робота кіноспільноти на суспільство? Це не "помацати". Але те, що "Вавилон'13" почав робити у 2013-14 роках, те, як подав ситуацію на Майдані, лягло в основу певних архетипічних нині уявлень, оптики, з якою знімають уже нинішні події й подають наших українських героїв. 

"Певні експериментальні речі, з якими ми працювали, вплинули на загальну естетику, загальну навіть ідеологію того, як існують певні візуальні речі зараз в українському культурному просторі", — переконаний Володимир Тихий.

Документальне кіно досить буквально розповідає історії конкретних людей. Але, візуально і художньо осмислюючи їх, воно так чи інакше узагальнює. І тому історія соціально чи політично не близької тобі людини з якогось іншого простору, але яка відбувається в Україні, може надихнути тебе на своє бачення і розуміння, як почуватися в цій життєвій ситуації. Таким чином, наприклад, людина, яка ремонтує танк під Бахмутом, може надихнути молоду маму в тилу, пояснює режисер. Так працює кіно.

На жаль, масова ігрова кіноіндустрія нині в Україні просто "лежить" і потрібні роки, щоб її відновити. Тому нині тільки документальні формати можуть працювати з якимись викликами, щоб вони не перетворилися на глобальні соціальні травми, міркує Володимир Тихий.

"Ми цим займаємося в такому форматі. Це така досить кропітка і велика робота, про яку спрощено розказувати практично неможливо", — каже режисер.

Наприклад, у найближчих планах "Вавилону'13" — співпраця з платформою з працевлаштування та рекрутинговою агенцією Lobby X, яка має сайт для пошуку роботи в Силах оборони.

"Те, про що ти не говориш, перетворюється на дуже хворобливі речі. Уявлення суспільства про те, чим є армія, дуже химерне. Насправді бойовою діяльністю займають лише орієнтовно 20% з реальної військової сили, а 80% виконують таку ж роботу, як на якомусь підприємстві. Тому ми братимемо участь у просвітницькій роботі, як знайти себе професійно і стати людиною, яка дуже ефективно зараз може боротися з ворогом", — пояснює Володимир Тихий.

Це буде проєкт про серйозніше розуміння армії. Адже нині дуже велика мотивованість людей впала, і з цим треба щось робити, підсумовує режисер.