Реабілітація сценою для дітей з синдромом Дауна: як у Дніпрі працює інклюзивний театр

Раз на сімсот випадків у світі народжується немовля з синдромом Дауна. Така малеча потребує особливого догляду та реабілітації, щоб не опинитися поза суспільством. Як різновид терапії у Дніпрі вже три роки працює інклюзивний театр "Незабудки". Там діти з інвалідністю не тільки створюють спектаклі для себе, але і виступають на публіку. 

Подібні гуртки є у Києві, Херсоні, Львові, Одесі. У чому користь такого виду реабілітації? Та як організувати подібний театр у власному місті? Розповідає "Рубрика". 

"Бути милосердним"

"Яка ви гарна! І я ще такого красивого кольору манікюру не бачив!", – ледве я опиняюся в театрі, до мене з широкою усмішкою підбігає хлопець.

Це Ігор Зябров, йому 17, і в нього синдром Дауну. Хлопець вчиться у звичайній школі, а у вільний час грає на сцені як актор Дніпровського інклюзивного театру "Незабудки". У спектаклях Ігор завжди у головних ролях: зараз готується перевтілюватися у Вакулу із "Вечорів на хуторі біля Диканьки".

"Перший раз виходити на сцену було трохи моторошно. Але потім я звик показувати свої таланти. Завжди стараюся передати глядачам емоцію". 

У майбутньому хлопець мріє стати співаком. І саме на сцені вчиться не боятися глядачів та працювати зі своїм тілом.

"Театр відкриває нові народні пісні, нові ролі, нові життєві ситуації. Дає багато посмішок, радості, тепла, доброти. І вчить бути завжди милосердним – думати тільки про інших", – ділиться хлопець. 

З чого все почалося

Разом з Ігорем до інклюзивного театру "Незабудки" ходять близько 20 дітей та дорослих (максимальний вік – 34 роки). Більшість із них має синдром Дауна, хтось – з аутизмом. Акторську майстерність викладає режисерка-постановниця Людмила Журавель. Саме до неї три роки тому звернулась група батьків, яка шукала для своїх дітей музичного керівника. Але тоді під час розмови одразу з'явилась ідея створити цілий театр. 

Ігор читає вірш:

"У Дніпрі дуже мало місць, де такі діти можуть зійтись та у легкій атмосфері творчості поспілкуватись. Тому така ідея стала у нагоді. Перша наша група була із семи осіб", – розповідає Людмила Журавель. 

Займатися почали раз на тиждень. Кожен урок тривав годину і складався з розминки, обов'язкових співів, танців та сценок із спектаклів. Людмила одразу зрозуміла, що її 10-річний досвід роботи з іншими дітьми для "Незабудок" не зовсім підходить. Довелося шукати нові підходи, у цьому допомогла психологічна освіта.  

"Спілкуватися із дітьми слід на рівні, як з іншими, без поблажок чи спрощень давати завдання та приймати їх. Але, головне, вірити, що все вийде, хоч і не з першого разу". 

Від "Бременських музикантів" до "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки"

За три роки у "Незабудках" підготували три спектаклі, і кожен –  складніший за попередній. Перший був за мотивами "Бременських музикантів". На цій історії актори вчились всьому: що таке куліси та авансцена, як правильно виходити та поводити себе з глядачами. Тоді у персонажів було мінімум слів, вони більше танцювали – згадує підготовку Людмила Журавель. 

"Наступний спектакль був "Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон". Тут з'явилися ролі та слова, але найголовніше – осмислена гра на сцені, вони вже розуміли, про що йде мова. Маркерами в цьому спектаклі я взяла такі концепти: "Я можу", "У мене вийде", "Я з кожним разом йду вперед". Важлива ось ця віра в себе, відсутність страху, що вони не такі, як усі, та впевненість в тому, що потрібні зі своєю місією". 

Для третього спектаклю Людмила написала сценарій сама. Це була казка про хлопчика, що народився із маленькими ступнями у королівстві, де у всіх були великі. Цю історію режисерка назвала "Бути собою". 

"Хлопчика король вигнав з королівства, тому що він не такий, як усі. І я навіть процитую, що сказав: "У нас немає зайвої скарбниці на тебе". Хоча потім маленький герой врятував державу від вірусу бездушності та черствості". 

У січні працювали над "Вечорами на хуторі поблизу Диканьки" за Миколою Гоголем. Обрали її, бо хотілось підготувати щось святкове. Вперше актори почали працювати зі сценарієм: кожен має примірник із своїми словами. Раніше потрібні речення вивчали на слух від режисерки. 

Гроші та приміщення

Нині у театрі займаються два рази на тиждень акторською майстерністю та раз – сценічною пластикою. І вже не по годині, а по півтори. Коштує кожен урок 100 гривень. Ця сума покриває оренду приміщення та мінімальну зарплатню викладачам. Окремо збирають гроші на підготовку спектаклю, наприклад, на костюми та декорації. Реквізити карток розміщають у соцмережах. Так, на одяг для втілення однієї із історій вдалося накопичити 54 тисячі гривень. 

Для виступів орендують один з будинків культури Дніпра. Запрошують подивитися свої труди всіх охочих. 

Торік у "Незабудках" зрозуміли, що їм для занять потрібна більша кімната, бо у старій уже ледь вміщались. Нині займаються пошуком нового приміщення, щоб займалось більше дітей. 

Там планують не тільки театр, а цілий Центр інклюзивної творчості з різними напрямками роботи: музичним, хореографічним та образотворчим. Займатимуться там як діти з інвалідністю, так і нормотипові. 

"Тут ми вбиваємо двох зайців. Особливих дітей вчимо спілкуватися, а звичайних – бути терпимими. Усім необхідно жити разом", – каже Людмила Журавель. 

Один зі спектаклів театру: 

Терапевтичний ефект театру

Головний зиск від таких занять – комунікація та розкріпачення від комплексів. Вже після першого спектаклю актори відчули себе впевненіше. Багато дав і карантин, бо завдяки йому довелося опанувати нові формати, розповідає Людмила Журавель. Із вихованцями займалась через Зум – у групах та індивідуально, тому вдалося більше уваги приділити кожному актору.

"За завдання ми взяли вивчити вірш. Його собі обирав кожен сам. Коли вийшли з карантину, вирішила, щоб наша робота не має пройти даремно. Тому окремо на відео зняли кожну дитину з її віршем. У нас був хлопчик, який погано розмовляв і після цього почав просити собі слова. Тепер у "Диканьці" у нього багато речень. Інший хлопчик з аутизмом з самого початку не говорив, а зараз почав з нами співати і взагалі якось включатися у роботу". 

Ефект на своїй дитині відчула і Ганна Тільна – сама вона і була тією ініціативною мамою, яка запропонувала Людмилі заснувати театр. У родині Тільних підростає 11-річний Тимофій. Хлопчик із синдромом Дауна від виступів на сцені кайфує.

"Щовечора він вдома програває кожну роль зі спектаклю. Тобто театр у нас щодня. А ще – він на всіх святкуваннях промовляє такі тости! Можна заслухатись. Родичі сміються, бо він схожий на справжнього грузина". 

Тимофій читає вірш:

Які ще є види реабілітації?

Театр – це терапія для дітей із синдромом Дауна чи аутизмом, розповідає директорка навчально-реабілітаційного центру "Горлиця" Світлана Лебідь. У цьому закладі якраз і займаються з такими дітьми. 

"Театр дозволяє краще заглибитися в себе, приміряти різні роли, вчить бути різним та підлаштовуватися під нові обставини. Також він розвиває естетичні почуття, емоції та світогляд. А ще – кращими стають мова та пластика тіла". 

Взагалі, за словами спеціалістки, будь-яка творчість допомагає розвиватись. Та кожній дитині потрібно підібрати своє мистецтво. Світлана пропонує такі варіанти: гончарство, валяння, борошно-сіль, моделювання, шиття, садівництво чи кулінарія. Більшість із цих занять не потребують додаткових грошей та особливих навичок від батьків. 

Головне, що необхідно від дорослих, – це наполегливість. Бо талант є у кожної дитини, але його потрібно розкрити. Для цього слід пропонувати різні види діяльності. Але не примушувати, а показувати свою захопленість. Коли діти зайняті корисною діяльністю, відчувають, що приносять користь, позитивні зрушення не змусять себе чекати.

Прочитайте ще нашу статтю "В гості до сонячних людей: як працюють інклюзивні кафе та ресторани в Україні"