Іловайськ: початок. Історія першого штурму

У суспільній свідомості бої під Іловайськом в серпні 2014 року злилися в одну велику трагедію. Однак фактично слід розрізняти дві не пов'язані між собою події: спробу захоплення міста та розстріл російськими військовими українських колон, які виходили з оточення.

Саме про перший епізод хотілося б розповісти більш детально.

До початку серпня 2014 року фронт пішов набагато далі – ближче до кордону і вважалося, що взяти практично порожнє місто може один добровольчий батальйон, посилений максимум парою танків.

4 серпня 2014-го командир 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас» Олександр Мотря отримав від керівника сектору «Б» генерал-лейтенанта Хомчака наказ: висунутися на Іловайськ, зачистити його і виставити сім блокпостів в районі Іловайськ – Зугрес. Для підтримки йому була виділена зведена група зі складу 51-ї мехбригади ВСУ, яка складалася з двох танків, 2 БМП і піхоти. Вибір генералів був очевидний: «Кривбас» перебував найближче – на блокпостах від Кутейникове до Старобешеве.

Вночі 7 серпня через блокпост на дорозі між селами Олександрівка та Чумаки зведений загін «Кривбасу» (а на штурм були відправлені виключно добровольці – всього 120 чоловік), загін «Правого сектора» (кількість невідома, але наврядчи більше 40-50 чоловік) за підтримки бронетехніки батальйону БРДМ-2 почали висунення в сторону Іловайська.

Як згадував боєць «Кривбасу» Денис Золотарьов: «Загальний план був таким – ми вночі вирушаємо по шляху Кутейникове – Іловайськ в напрямку міста. Після того, як буде помічений блокпост бойовиків за якимось поворотом дороги (як нам повідомили), Головуючий БРДМ мав розвернутися і відпрацювати по ворожому опорному пункту з кулемету. Інші автомобілі, які рухалися позаду БРДМа, мали по черзі підтягуватися до БРДМа і бійці мали здійснити обстріл опорніку з ручних гранатометів. І так кожна машина в колоні. Після відпрацювання автівка з бійцями мала відходити назад, а її мала міняти наступна машина з бійцями з РПГ-18».

Знищивши таким чином один блокпост бойовиків, і дійшовши до села Полтавське Амвросіївського району, вони натрапили на опір і, не маючи можливості орієнтації в умовах ночі, відкотилися на вихідні позиції.

Цей нічний бій коштував «Кривбасу» двох загиблих – на самому початку зіткнення важке поранення отримав солдат Максим Кочура (1994 р.н.). Його не встигли доставити до лікарні і, від отриманого поранення, він помер.

При відході незрозумілим чином був втрачений зв'язок з командиром відділення сержантом Сергієм Ганічевим (псевдо «Лунтік») (1984 р.н.). Тіло героя знайшли лише через два тижні.

Невдалий розвиток операції призвів до конфлікту між керівництвом сектора і командуванням 40-го батальйону. З одного боку, генерали звинувачували добровольців в боягузтві, оперуючи цифрою чисельності гарнізону Іловайська в 50-80 чоловік. З іншого боку, Олександр Мотря говорив про підготовлену лінії оборони супротивника, посиленою мінометами й артилерією.

Не маючи резервів ВСУ, штаб АТО вирішив залучити до штурму добровольчі батальйони «Донбас», «Азов» і «Шахтарськ». Причому зібрати в кулак вдалося далеко не весь особовий склад. Так, з «Донбасу» залучили тільки тих, хто перебував на базі в Курахово; «Азов» був розділений на дві частини: одна перебувала на базі в Бердянську, інша – в Маріуполі. «Шахтарськ» взагалі існував тільки на папері (фактично кілька десятків людей, розкиданих по різних блокпостах). Таким чином, зведена група з трьох батальйонів (!) включала не більше 200 осіб.

Для другого штурму 10 серпня, крім добробатів, були залучені одразу два батальйони тероборони (39-й і 40-й), група «Правого сектора», посилена бійцями 51-ї бригади з трьома танками, однією БМП і парою кустарно броньованих КамАЗів (більш відомі як«пряники») від «Азова».

Однак і другий штурм майже відразу не пішов: штурмову групу фактично прикривав тільки один танк і одна БМП. З незрозумілої причини один з танків залишився на блокпосту, екіпаж другого перегрів двигун. У перші ж хвилини зіткнення прилетів снаряд і єдиний танк був виведений з ладу. Екіпаж танка відбувся легким переляком.

Далі бійці наступали під прикриттям єдиної БМП (та й у тієї постійно перегрівався двигун, і доводилося постійно зупинятися для охолодження), єдиного БТР-60 батальйону «Донбас» та двох «пряників». Проте початковий опір противника був зламаний і нашим бійцям вдалося увійти на околиці. Однак після того, як був підбитий «пряник» і остаточно вийшла з ладу БМП, добровольці вирішили відходити.

В цілому ця невдала спроба штурму того дня коштувала 12 загиблих: трьох втратив «Азов», чотирьох – «Донбас», трьох – «Кривбас» і двох – «Правий сектор».

Командир штурмової групи «Донбасу» Тарас Костанчук згадує: «Ми вирішили діяти, як і раніше: підходити дуже обережно. Пробувати «зельонку» під прикриттям броні і прикриваючись бронею. Накривати вогнем і боєкомплект не економити. Так і пішли. Ми пройшли перший ворожий блокпост. Там було близько п'яти «деенерівців» з гранатометниками і кулеметником. Ми їх всіх знищили на місці.

Пішли далі – другий блокпост. Він виявився порожнім. Вони самі втекли. Але я вже потім зрозумів, що нас заманювали в пастку. Тому що третій блокпост був уже за рогом, його нічим накрити було не можна. І там ворогів було дуже багато.

Крім того, по флангах була «зельонка», а далі – висотки Іловайська. Снайперів вони розмістили на висотках, а в "зеленці" залягли стрілки під маскувальною сіткою, і їх здалеку не було видно. Це вже стало ясно трохи пізніше».

Несприятливий розвиток подій і збереження в тилу такого стратегічно важливого пункту під контролем противника зовсім не входило в плани штабу АТО, і було вирішено зібрати все, що тільки можна і штурмувати знову. Таким чином, до 18 серпня до Іловайськ прибули додаткові сили добровольців і армії. Всі разом вони 19 серпня знову пішли на штурм. Про це – у наступних матеріалах.