"Думав, зі службою скінчено й вже навіть не сподівався знов вдягнути військову форму"
Дитинство Ігоря минало в різних містах і країнах через військову службу тата-авіатора, який обслуговував літаки. Зростаючи в мілітарному середовищі, він свідомо обрав для себе спеціалізацію техніка з авіаційного озброєння. Увесь час мріяв повернутися назад в Україну і його бажання здійснилося — після навчання в спеціалізованому училищі Ігор за розподілом потрапив на службу в Старокостянтинів на Хмельниччині. Таким чином на 12 років незмінним одягом у його гардеробі став піксель.
"В армії постійно відбувалися скорочення, кількість літаків зменшувалася і я вимушено переводився до інших регіонів. Коли мені вчергове запропонували поїхати, але вже під Одесу, я знав, що там мають зменшити кількість ескадрилій (підрозділ, що складається з кількох військових літаків та їхніх екіпажів, — ред.), тому написав рапорт і звільнився в 1998 році. Думав, що зі службою вже скінчено й навіть не сподівався знов вдягнути військову форму", — пригадує Ігор.
Ігор Олійник. Фото: Благодійний фонд BGV
Після звільнення з військової служби він працював охоронцем в магазині, потім — на кондитерській фабриці й останнім місцем його роботи до 24 лютого 2022 року став склад у Дніпрі. У 2014 році Ігор розлучився з дружиною й став самостійно виховувати 7-річного сина, якому весь час прагнув дати все необхідне. Вільного часу у нього було не так багато, бо працював майже без вихідних.
"Зараз вже я усвідомив, що недостатньо приділяв уваги сину. Так, я добре заробляв і ми їздили з ним кілька разів на рік за кордон, але я розумію, що йому в якихось ситуаціях не вистачало моєї підтримки. На жаль, втрачений час я вже не зможу повернути. Проте наразі я для себе чітко розставив пріоритети між родиною та роботою", — каже Ігор.
24 лютого 2022 року він одразу пішов до військкомату, де йому пообіцяли незабаром перетелефонувати. Дзвінка не було, тож Ігор сам набрав потрібний номер і отримав наказ чекати. Вже 26 лютого він залишив сина на свою маму, а сам поїхав на розподіл до ЗСУ, після якого став командиром взводу 25 десантно-штурмової бригади.
Ігор Олійник. Фото: Благодійний фонд BGV
"Пам'ятаю, як довкола все палало"
На початку березня Ігор почав боронити Ізюмський напрямок на Харківщині, де стримував просування російських військ.
"Нам вдалося відвоювати російську БЕХу, яку відігнали в сусіднє село. Десь 13 квітня я отримав контузію, тоді в 7-10 метрах від мене прилетів артилерійський снаряд і мені добряче вдарило по вухах. Мені запропонували евакуюватися, але я відмовився", — ділиться військовий.
Попри активний опір українських бійців, російські війська продовжували тиснути — захоплювати сусідні населені пункти й брати під контроль важливі дорожні сполучення. На той час Ігор перебував в районі села Заводи, де як командир зайняв одну з найнебезпечніших ділянок. 17 квітня внаслідок мінометного обстрілу він отримав поранення правої ноги.
"Ми тоді разом із побратимом вискочили із гранатометами АТ4 й стріляли по них, коли вони вилазили на нас із балки. Раптом я почув як летить міна, тож відштовхнув свого товариша й вона впала мені прямо під ногу. Йому уламок потрапив у шию і я сказав йому рятуватися. До мене ж згодом дістався інший побратим, який наклав турнікет. Я хоч і відчував сильну слабкість і погано бачив, ми обидва були 300 і разом тримали оборону", — каже Ігор.
Він пригадує, як тоді евакуюватися з позиції вдалося лише його побратиму, але чи лишився він тоді живий, Ігор не знає й досі. Він же самостійно покинути позицію не міг, оскільки через обстріл на поранену ногу зверху впала гілка з дерева.
"У той день сипалася просто нескінченна кількість мін і працював снайпер з кулемета. Одна куля пройшла зовсім близько й мене відкинуло трохи в сторону. Пам'ятаю, як довкола все палало. На щастя, мені вдалося залягти в більш-менш безпечне місце, де я лишився", — згадує військовий.
За деякий час звуки бою почали віддалятися й з часом зовсім стихли. Ігор відчув сильне зневоднення й почав молити Бога про воду: "Напевно він тоді мене дійсно почув і пішов дощ". Краплі стікали по бронежилету і йому вдалося втамувати спрагу. На ранок, щоб не лишатися під палючим сонцем і на виду у ворогів, чоловік вирішив відрізати частину пораненої ноги.
"У мене як у командира були спеціальні ножиці, якими я скористався. Перед тим як лишити це місце, я потримав на прощання свою відрізану ногу й заховався в затінок", — каже Ігор.
Постійна спрага та зневоднення переслідували військового всі три дні, поки він лишався на позиції. Порятунком ставав періодичний дощ, краплі з якого він ретельно збирав та пив. Періодично він чув та бачив собак, які тягнули рештки загиблих військових. Каже, що підходили й до нього, але не чіпали.
"Поки я там лежав, багато про що думав. Згадував своє дитинство, аналізував своє життя й хвилювався за свого сина. Як я тоді мріяв його знов обійняти. Там, у посадці, я запитував себе, чому проміняв родину на роботу, яку майже не згадував", — зізнається Ігор.
Допити, тортури й полон
19 квітня на посадку заїхав російський БТР, який збирав загиблих. Під час огляду території вони натрапили на Ігоря й пригрозили його вбити.
"Вони передали по рації, що знайшли українського військового. За їхніми словами, генерал сказав, що я їм не потрібний. Один з них дістав пістолет і направив мені його у лоба, але не вистрілив. Напевно злякався, бо я дивився йому в вічі. Тож він пішов зі словами: «ти й так тут здохнеш»", — ділиться Ігор.
Ігор Олійник. Фото: Благодійний фонд BGV
Однак за пів години російські військові повернулися по Ігоря й вивезли його до свого місця дислокації. Ігор згадує, що більшість були бурятської національності, а на техніці були літери V.
Вони почали розпитувати Ігоря, нащо Україна чинить опір, якщо її прийшли звільняти. Одразу по закінченню розмови його відвезли до ангара на пилораму, де його вже чекали інші російські офіцери.
"Мені світили ліхтарями в обличчя. Ставили купу різних запитань, постійно питали про Велику Комишуваху (село недалеко від того, де тримав оборону Ігор, — авт.): скільки там особового складу й техніки, де розташовані позиції. Але я справді не знав, бо був там один раз ввечері, коли ми відганяли відбиту російську БЕХу. Але для них відповіді «я не знаю», просто не існує. Я вже це пізніше усвідомив і почав просто вигадувати. Головне було тримати цю інформацію, бо вони постійно придумували різні запитання й мені було важливо не помилитися в тому, що я сказав раніше", — зазначає Ігор.
Вони спочатку взяли болгарку, але з нею щось не складалося. Тоді знайшли бензопилу й нею почали пиляти його поранену ногу. Спершу Ігор не відчував болю, але на другий раз вони зачепили вже його кістку: "Я плакав. Кричав. Мені було дуже боляче. Я благав їх зупинитися".
Тортури та допити для Ігоря на цьому не закінчилися. Його постійно кудись перевозили й врешті вертольотом доправили в місто Валуйки Бєлгородської області. Лише там він зміг отримати медичну допомогу й у польовому госпіталі вдв рф йому провели операцію.
"Мені постійно ставили різні запитання, а ще робили якісь уколи в руку. Пам'ятаю, що вона була дуже гаряча. Я періодично втрачав свідомість", — каже Ігор.
Після операції в полоні російські військові не полишали Ігоря в спокої. Якось вони прийшли до нього з камерою та під пістолетом змусили на відео казати те, що було написано на аркуші. Після цього його відвезли в Курський госпіталь, де запропонували лишитися в росії.
"До мене в палату зайшов їхній начмед і спитав — лишитися в росії чи на обмін? Звичайно я обрав другий варіант. Він пізніше мені сказав, що я важко поранений і тому няньчитися зі мною тут ніхто не буде. І десь наступного дня літаком мене транспортували в Сімферополь, здається в СІЗО", — каже Ігор.
6 травня Ігоря обміняли поблизу Запоріжжя. У той день їх зустріли волонтери, які давали мобільні телефони, щоб подзвонити рідним. Він одразу набрав сина – це єдиний номер, який він добре пам'ятав.
"Перший раз з ним поговорити я зміг ще під час полону в Бєлгородській області. Тоді російський офіцер на Великдень розпитував про мою родину, і я сказав, що маю сина. Він дав мені через телеграм йому подзвонити. Сину сказали, що я загинув. Коли я його набрав вдруге, то поділився звісткою, що я вдома.
Вже доволі багато часу минуло з тих подій. Я досі не вірю, що це все було зі мною. Зараз я усе це згадую і як наче якийсь моторошний фільм у сповільненій зйомці", — зауважує військовий.
Ігор Олійник. Фото: Благодійний фонд BGV
Реабілітація
Одразу після обміну для Ігоря почався тернистий шлях реабілітації — робота з безліччю лікарів, психологом та реампутація ноги. Спочатку його відвезли на Вінниччину в інститут реабілітації, а згодом — у реабілітаційний центр "Галичина" на Львівщині.
"Я так вдячний лікарям, які робили мені операцію, все дуже якісно зробили. Мені ж росіяни в ногу вклали ще 12-сантиметрову трубку, яку, як підозрюють наші лікарі, встановили, аби все почало загнивати і я помер. Крім того, мені сказали, що у мене була зупинка серця й були зламані ребра. До того ж за час полону я втратив майже 30 кілограмів ваги", — каже Ігор.
Під час реабілітації деякий час він пересувався на кріслі колісному й працював з психологом. Згадує, що через зневоднення на позиції та в полоні постійно нервувався через відсутність води. Зараз же він почувається набагато краще після пропрацювання цієї травми.
Пояс і протез
У "Галичині" Ігорю виготовили його перший полегшений протез, оскільки кукса за розміром надто мала — лише кілька сантиметрів від паху. Але маючи його та милиці, він почав потроху ходити. Перебуваючи там, дізнався про програму сучасного протезування від Благодійного фонду BGV та уряду Естонії й вирішив подати заявку.
"В Естонії мені зробили важчий протез, але щоб він не сповзав, зробили до нього спеціальний пояс. Там до нас лікарі дуже уважно ставилися, але сідати на голову, як інколи наші українські, не давали. Нас дуже смачно годували, водили на екскурсії, панораму Таллінна я дуже вподобав", — зізнається Ігор.
Протез Ігоря Олійника. Фото: Благодійний фонд BGV
Зараз Ігорю 54 роки й він щодня вдягає свій новий протез і проходить у ньому понад п'ять кілометрів. Він повернувся назад у Дніпро на свою роботу, де перебуває переважно в сидячому положенні. Більшість свого часу тепер присвячує своєму вже 17-річному сину та коханій жінці, з якою познайомився під час повномасштабного вторгнення.
"Головне ніколи не втрачати себе та мати мету заради чого жити. Я під час реабілітації чітко для себе усвідомив, що тепер я буду жити з протезом і маю якомога швидше його опановувати. Я постійно його вдягав, хоча мене запитували, нащо я так над собою знущаюся й так багато кілометрів проходжу? Однак, я адаптувався до свого нового життя, як власне і більшість українців, які змушені це робити не з власної волі", — підсумовує військовий.
Він каже, що наразі не будує глобальних планів на майбутнє. Попри всі події, які йому довелося пережити, Ігор не втрачає гумору й мріє, щоб усі військові з ампутованими кінцівками мали протези та обов'язково поверталися до активного способу життя якнайшвидше.
Ігор Олійник. Фото: Благодійний фонд BGV
Серія матеріалів "Обличчя сили" була створена в межах спецпроєкту українського Благодійного фонду BGV й медіа рішень "Рубрика" як спосіб висловити вдячність Естонській Республіці за системну підтримку і з великою надією на продовження програми з протезування українців. Підтримати протезування українських захисників ви можете за посиланням ТУТ. Ваш внесок піде на покриття логістичних витрат для учасників програми.
