Я — фіксер. Три історії тих, хто допомагає іноземним журналістам показувати війну

У чому проблема?

З початком повномасштабної агресії росії проти України інтерес медіа до подій на нашій території зріс у десятки разів. Проте більшість іноземних журналістів не розуміли українських реалій і контексту, не знали мови і їм було важко зорієнтуватися, як і до кого звертатися в пошуку матеріалу, де його записувати, з ким узгоджувати тощо.

Яке рішення?

На допомогу іноземним кореспондентам прийшли українські фіксери — українські журналісти або представники інших професій, але обов'язково зі знанням як мінімум англійської мови, а часто — ще однієї або двох поширених у світі мов.

Фіксер (fixer — людина, яка вирішує проблеми й виконує завдання) — це місцевий найманий координатор, який допомагає організувати робочий процес журналістам, фотографам і знімальним групам телеканалів під час їхніх закордонних відряджень.

Ми поспілкувалися з кількома фіксерами з різних міст України та з різними бекграундами про їхнє бачення своєї нової ролі — фіксера.

Як це працює?

До повномасштабного вторгнення одесит Артем Перфілов займався журналістикою. Коли почалася війна, виникли думки про фіксерство, але спочатку не було ніяких "зачіпок", розповідає чоловік.

Перша така нагода випала в середині березня 2022 року, коли давня знайома попросила зустріти італійську групу і привезти її в Одесу. Журналісти самі запропонували співпрацю, так усе й почалося. 

Згодом ці та інші групи з італійського Radio Rai стали постійними клієнтами Артема, також він як фіксер устиг попрацювати з телевізійниками з медіахолдингу Rai, фінськими газетами Helsingin Sanomat та Ilta-Sanomat, іспанськими радійниками та іншими журналістами, одним данським виданням та американським The Hill.

Артем Перфілов виокремлює три основні напрямки роботи фіксера:

• Організація зйомок або зустрічей.

Тобто фіксер має все скоординувати: знайти необхідні контакти, домовитися про зустріч та де і за яких умов вона відбудеться.

• Драйвінг — тобто необхідність сідати за кермо та працювати як водій.

Ця функція, до слова, опційна, але вона буде суттєвою перевагою.

• Переклад — як синхронний, так і, якщо потрібно, розшифровки зібраного матеріалу.

"Окрім цього йдеться про бронювання готелів, прокладання маршрутів, планування роботи, але це вже вирішується під час роботи", — додає Артем.

І Артем, і решта фіксерів, з якими поспілкувалася "Рубрика", розповідають, що всі домовленості про співпрацю переважно усні, тобто кооперація тримається саме на чесному слові обох сторін.

"Я знаю тільки один випадок, коли співпраця оформлювалася документально, — каже фіксер. — На початку іноземні журналісти також дуже обережно ставилися до локальних людей. А коли вже є довіра, перевірена людина, з якою вони працюють, то ми й подарунками можемо обмінюватися. Наприклад, мені можуть привезти сир, а я можу передати їм пляшку вина. І це класно".

Траплялися іноді журналісти, яким доводилося відмовляти, каже Артем. Але у фіксерському середовищі побутують майже міфічні історії про таких персонажів.

"Був такий індонезійський дизайнер, який видавав себе за журналіста, в нього навіть була акредитація ЗСУ. Він просив у мене організувати інтерв'ю з кимось на кшталт батальйону «Прізрак» — незаконного збройного формування, що перебуває у складі 2-го армійського корпусу рф", — розповідає фіксер.

Артем, звісно, відмовив, а потім "загуглив" цього чоловіка і виявив, що це дизайнер, який збирає такий контент для свого Інстаграму, і в нього подібні скандали вже виникали по всьому світі.

Найбільше Артем Перфілов працює саме з італійськими медіа, і дехто з них уже почав вчити українську мову. Також приємно здивував кореспондент фінської газети Helsingin Sanomat, який, добре знаючи російську, почав вивчати українську.

"Я бачив його, коли він поїхав у Київ, обрізав свої довгі коси, зробив «оселедця» і надягнув вишиванку. Це було дуже смішно і радісно", — ділиться Артем Перфілов.

Поєднувати фіксерство з журналістикою Артемові вдається нечасто — це радше виняток, ніж правило. Виходить це зробити, тільки якщо є якісь дуже швидкі зйомки.

Натомість досвід фіксерства дозволив переосмислити образ західної журналістики: 

"По-перше, я спустився з неба на землю. Я бачу, як працюють іноземні колеги, й розумію, що вони мають такі ж самі проблеми, що і ми. Не можна сказати, що прям вони суперкруті, а ми не такі. По-друге, мені приємно, що з ними можна говорити однією мовою, і це не тільки англійська, яка на початку в мене була кепська. Я й досі беру уроки онлайн. Ідеться про те, що журналісти з різних країн можуть завжди порозумітися, бо мають багато спільних почуттів, думок, точок дотику тощо", — розповідає фіксер.

А ще, за словами Артема, деяким закордонним колегам цікавий наш медіаринок. На відміну від України, де паперові газети занепадають, за кордоном друковані медіа досі мають свою аудиторію.

"Потрібно дійсно розуміти, що це ризикована робота, — наголошує Артем Перфілов. — Тобто мати при собі завжди «броніки», каски, аптечки й так далі, і не тільки для себе, а й навіть іноді для тих журналістів, які приїжджають. Це також може бути вашою додатковою безплатною опцією".

Під час роботи не раз траплялися небезпечні ситуації, ділиться фіксер. Наприклад, ще до деокупації Херсона він із журналістами потрапили під обстріл на Миколаївсько-Херсонському напрямку. Те саме сталося й в Оріховому на Запоріжжі.

Артем розповідає: "Останнього разу там загалом було дуже трешово, бо нам довелося відсиджуватись у дренажній трубі водогону: по нас касетними боєприпасами цілив безпілотник. А потім по одному-двоє людей ми бігли по машинах і тиснули на «гашетку», щоб пошвидше втекти з цього місця".

Окреме складне питання, каже фіксер, це співпраця з пресофіцерами:

"Іноді з ними тяжко, тому що за замовчуванням армійці намагаються все закрити про всяк випадок. Я їх розумію, але як журналіст я розумію, що нам потрібно також робити свою роботу. Нам доводиться якось комунікувати, знаходити компроміси, де ми можемо працювати, а де ні".

Зараз імена гарних пресофіцерів передаються як "золото", каже Артем Перфілов, і будь-який фіксер може назвати ці імена і сказати, що, мовляв, оце люди, з якими класно працювали.

"А є дійсно ті, з якими проблемно, і про це також виникають фіксерські локальні меми. Бо з ними каші не звариш, постійно виникають додаткові перешкоди. З цим проблема є. Як вона буде вирішуватися, я не знаю. Я цивільний, все ж таки", — усміхається Артем.

Також треба розуміти, завершує Артем, що фіксерство — це нестабільна робота і вона може закінчитися в будь-який момент. Тому він радить фіксерам завжди думати про майбутнє. А ще — вчити мови. Що більше мов знає фіксер, то краще. Звісно, іноземцям комфортніше спілкуватися з тими, хто знає їхню рідну мову — наприклад, французьку чи іспанську.

"Мені наразі 33 роки. На початку повномасштабного вторгнення було 31. Я на той момент спеціалізувалась на маркетингу товарів класу «люкс», була директором з маркетингу різних компаній. Консультувала компанії в Запоріжжі, Дніпрі, Канаді в різних сферах. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, як і дуже багато людей, я залишилась без роботи, бо товари «люкс» нікому не потрібні, коли починається війна", — розповідає про себе Тетяна Дроботя із Запоріжжя. 

Крім того, пригадує жінка, наприкінці лютого — на початку березня минулого року, було страшно засинати, тому що росія окуповувала нові населені пункти й фронт рухався дедалі ближче.

"Оскільки в мене не було роботи й було дуже страшно, я доєдналася до волонтерського центру «Паляниця», який згодом став найбільшим. Почала їм допомагати з медіа", — каже Тетяна Дроботя.

Тут майбутній фіксерці дуже став у пригоді її попередній досвід роботи прессекретарем голови Запорізької обласної державної адміністрації. та це був лише початок.

"У мене було розуміння, що на інформаційному фронті саме Запорізької області просто суцільний вакуум. Моя мотивація була в тому, що я хотіла розповідати про Запоріжжя, показувати, що воно готується зустрічати ворога не хлібом-сіллю. Крім того, оскільки я навчалася в Лондоні й консультувала компанії в Канаді та інших країнах, у мене дуже гарна англійська, і я змогла підхопити ще і роботу з іноземними медіа. Так ми почали нашу інформаційну роботу для регіону", — пригадує Тетяна.

Нині її мотивація незмінна, говорить Тетяна Дроботя, бо, на жаль, дуже часто трапляються іноземні журналісти, які думають, що Запоріжжя окуповане. Нещодавно, наприклад, кореспонденти хотіли запитати мешканку Запоріжжя стосовно виборів. 

"Я навіть не одразу зрозуміла, про що йде мова, і потім виявилося, що журналіст вважав, що Запоріжжя окуповане, — говорить фіксерка. — Через це виникають певні труднощі навіть у бізнес-сфері. Деякі банки не пропускають міжнародні платежі, бо весь регіон у них позначений як окупований. Ніхто не хоче заглиблюватись у деталі, це 40 кілометрів від міста чи менше. Тому я продовжую працювати в цій сфері. Хочу розповідати про своє місто, бо люблю його всім серцем".

До слова, Тетяна Дроботя також стала обличчям, моделлю і медійницею для українських медіа в міжнародному проєкті, в межах якого у Вільнюсі створено мурал на "Будинку москви".

Досвід роботи в маркетингу та в Запорізькій обласній адміністрації саме з пресою дає можливість знаходити цікаві сюжети, бачити історії та знаходити цікавих героїв, розповідає Тетяна.

До її обов'язків як фіксерки входять також планування подорожі, певні поради щодо інфраструктури, готелів: 

"Я пропоную на вибір зазвичай 10 сюжетів, команда залишає 3-4. Потім я зв'язуюсь, домовляюсь про інтерв'ю, супроводжую журналістів, перекладаю і даю всю необхідну додаткову інформацію", — розповідає Тетяна, а тоді з усмішкою додає: "Якщо ти вмієш паралельно робити 10 справ одночасно, то тобі точно підійде ця робота".

Як фіксерка Тетяна працює в самому Запоріжжі та на околицях, на лінію фронту не виїжджає. Найкращий і найскладніший її досвід — співпраця з телеканалами, які не просто знімають новинні сюжети, а роблять кіно за всіма його правилами.

"Коли ти працюєш для журналістів, які пишуть, треба мати фокус уваги тільки на розмові. Коли працюєш з телеканалами, треба мати фокус уваги й на розмові, і на тому, що в кадрі, і на тому, що в тебе дві-три камери. Кожній з них має бути що знімати для того, щоб потім вийшов гарний двохвилинний сюжет", — пояснює Тетяна.

Робота з колегами-іноземцями жінку і вчить, і мотивує:

"Ти постійно бачиш, як працюють інші люди, і можеш самовдосконалюватись", — пояснює Тетяна.

"Якщо ви працюєте фіксером, дуже важливо постійно покращувати свою мову, свої навички й запам'ятовувати слова", — радить Тетяна. На жаль, їй часто траплялося бачити в роботі колег неточний переклад. Через такі моменти часом шириться неправдива інформація.

Іноді буває складно, але рішення є. 

Тетяна наводить приклад: "Я працювала з психологом, ми досліджували, як війна впливає на людей. Траплялися такі терміни, які ти не розумієш навіть українською мовою, а їх треба ще англійською перекладати. Щоб уникнути таких речей, я зазвичай прошу гостя, якщо він буде щось таке розповідати, зробити мені коротке прев'ю, щоб я могла підготувати якийсь словниковий запас. Тоді моя робота з журналістом буде професійною, я робитиму швидкий якісний переклад".

Також у фіксерській роботі треба бути завжди готовим до зміни графіків:

"Необхідно завжди мати план «Б». Я, наприклад, для себе планую зазвичай плюс одного героя на випадок, якщо щось не вийде. Треба спокійно до цього ставитись. Це життя, це така робота. Якщо ви шукаєте стабільності, це точно не про фіксерство", — запевняє Тетяна Дроботя. 

Те ж саме стосується і заробітку. Коли є якийсь наплив саме на цьому напрямку, дуже багато роботи. А буває, що роботи може не бути два-три тижні, і це теж нормально, каже фіксерка.

"Тобто для мене це такий part-time, але дуже приємний, я дуже люблю цю роботу", — зізнається Тетяна Дроботя.

Щодо формальної сторони справи, то письмових договорів із клієнтами Тетяна не укладає, але прибутки від цієї роботи отримує офіційно і сплачує з них податки: "У мене на ФОПі відкритий КВЕД «Інформаційні послуги», фіксерство підпадає під цю діяльність, тому я офіційно працюю як підприємиця".

Про людей, з якими склалася постійна співпраця, в Тетяни дуже гарні враження. Наприклад, це ісландська команда, у якій спецкореспондент, який і тексти пише, і фотографії робить — з Ісландії, але його дружина — українка. Вони жили кілька років в Україні, і він застав велику війну вже тут. Для нього це і його війна теж.

"Я подумав, що я можу зробити? Я іноземець, гарно фотографую, маю аудиторію в Ісландії, маю доступ до медіа в Ісландії, буду розповідати їм про війну", — переповідає Тетяна слова колеги. 

Він обрав свій шлях — розповідати про нашу війну саме через особисті історії, як-от інтерв'ю з мамою загиблого героя, або інтерв'ю з біженцями. 

"Це допомагає достукатися саме до тієї аудиторії. Бо просто бойові дії, на жаль, їх ніяк не включають. Ісландія — дуже далека острівна держава, наша зона бойових дій для тамтешніх людей — як бойовик про війну", — пояснює фіксерка.

Також є частина журналістів — часто дуже молодих, які, за словами фіксерки, приїжджають в Україну просто робити кар'єру. "Для когось це можливість зробити ім'я, але в будь-якому разі це дуже професійні й віддані своїй роботі люди", — вважає Тетяна.

Прикро вражають ті, хто звертається з запитами на кшталт "А, ти не з окупованого міста? Скажи, а знаєш когось з окупованого? Мені треба хтось з окупованого". 

"Наче він мене просить сестру до телефону покликати. Такі люди мене дратують, і навіть хочеться іноді їм різко відповідати, але я набираю повітря в легені, спокійно відповідаю і пояснюю, що і як. Тому що я можу трошки змінити розуміння хоча б однієї людини, і це дуже добре", — каже Тетяна Дроботя.

На жаль, є звикання до війни, і дедалі складніше підтримувати інтерес іноземних медіа до наших подій. 

"Для мене це продовження цієї роботи, щоб про Запоріжжя знали, щоб знали й не забували про Україну. Потрібні дуже великі зусилля всіх нас, щоб Україна не зникала з інформаційних радарів", — підсумовує фіксерка.

За освітою ця пара — історики, але також вивчали мови, і навіть підробляли до великої війни викладанням: Олексій — іспанської, Крістіна — французької мови.

Коли почалася велика війна, Олексій та Крістіна почали міркувати, де їхні зусилля можуть принести найбільшу користь.

"Знаємо мови — значить можемо коментувати все, що у нас відбувається, розказувати іноземцям, робити пости, відео і так далі", — вирішили молоді люди.

Увесь складний кінець лютого — березень 2022 року пара була в Києві.

"Було доволі складно психологічно, тому ми сиділи у ванній та були на зв'язку. У нас були різні друзі іноземці, а у друзів — друзі, а у друзів — друзі, і так ми вийшли на якогось першого журналіста. Доходило до того, що у нас було в день 30 або 40 коментарів чи інтерв'ю, виходів в ефір на радіо, в телебаченні. Географічно це абсолютно всі країни Латинської Америки, також Іспанія, Франція, Сербія тощо", — пригадує Олексій.

Потім в Україну поїхали журналісти. Представники аргентинської газети, з якою пара поспілкувалася дистанційно, приїхали фізично в Київ. Зустрілися, ще раз поспілкувалися. Журналісти почали розпитувати, кого Олексій та Крістіна знають, і зробили висновок: "Будете нашими фіксерами".

"Уперше в житті ми почули слово «фіксер» у квітні 2022 року, — усміхається Олексій. — До того ми взагалі гадки не мали, як працюють медіа, хто такі фіксери, що це таке".

Потім на новоспечених фіксерів вийшла одна з найбільших японських газет, The Yomiuri Shimbun.

"Фактично всі ці півтора року ми працювали переважно або з латиноамериканцями, або з японцями. Були також проєкти зі швейцарським телебаченням, з французькими журналістами. Нині Крістіна співпрацює з іспанським суспільним мовником RTVE", — веде далі Олексій.

Крім того, Олексій та Крістіна брали участь у проєкті Наталі Гуменюк "Поєднуючи континенти", в межах якого до України приїжджали зокрема представники латиноамериканських та різних африканських країн.

"Я би сказав, що фіксер — це поєднання локального продюсера у логістиці, спеціаліста з регіону, а також project manager, щось на кшталт цього", — каже про свою роботу Олексій Откидач.

Він пояснює: "З одного боку — це логістика, квитки, готелі, з іншого боку — локальний продюсер, бо деякі медіа прямо кажуть: «Слухай, а що ти нам запропонуєш? Давай нам якісь історії». І ти за них придумуєш. Також оформлюєш запити, отримуєш дозволи, знаходиш пресофіцера, надсилаєш йому матеріали на узгодження, а потім готові лінки і так далі. Тобто ведеш проєкт від початку до кінця".

Найскладніше у співпраці з іноземними журналістами — коли ті погано усвідомлюють реалії. Наприклад, щойно після звільнення Роботиного, яке все заміноване і перебуває під обстрілами, вже купа журналістів каже: "Нам треба в Роботине", ділиться фіксер.

"Часто медіа підштовхують фіксерів на роботу в ризикованих зонах, яка не виправдана. Наприклад, нещодавно під Бахмутом загинула група волонтерів, потрапивши під обстріл. Медіа, з яким ми зараз працюємо, каже, що хоче поїхати на те місце. Але ж воно за три кілометри від Бахмута, під обстрілами, там військові пересуваються на броньованих машинах. Ну не можна туди їхати!" — не приховує емоцій Олексій.

Він переконаний: фіксерам-початківцям, та і досвідченим, варто пам'ятати, що жоден репортаж на три хвилини не вартує життя.

"І туди, куди пресофіцери забороняють лізти, лізти справді не можна. Антонівський міст у Херсоні чи траса Часів Яр — Бахмут. Не можна — значить не можна", — додає Олексій Откидач.

Взаємодія Олексія з військовими зазвичай складається адекватно і чітко. Хлопець ділиться: жодного разу ще не виникало проблем, коли не давали працювати.

"Дисциплінованість 100%, організованість 100%, комунікативність — 1000%", — перераховує Олексій.

Робота фіксера передбачає необхідність говорити з людьми постійно і говорити на складні теми. Це можуть бути жертви або свідки тортур, люди, в яких викрадено родичів, інші постраждалі.

"Треба вміти спілкуватися. Вам треба знайти ключ до цієї людини. Причому так, щоб цю людину не травмувати, — наголошує Олексій Откидач. — Дисципліна й організованість також важливі. Без цього ви не зможете зробити свою роботу".

Також фіксер радить не забувати піклуватися про своє ментальне здоров'я, бо інтенсивна робота фіксером дуже складна психологічно.

Медіа в цій ситуації як туристи: приїхали, два тижні відпрацювали й поїхали, говорить Олексій:

"Це вражаючі історії, вони побалакали й все, а ви з цими історіями залишаєтеся. Ви їх пропускаєте через себе, коли перекладаєте. І ви потім часом бачите в новинах, що ці герої загинули. З мого досвіду троє людей, з якими ми так чи інакше спілкувалися, загинули в різних обставинах. Тому треба відпочивати, дбати про свій психологічний добробут і не цуратися працювати з психологом".

Ця робота непроста і фізично: ви мало спите, багато переміщається, часто спите в готелях або квартирах з дуже поганими умовами. Треба бути готовим до спартанських умов, попереджає Олексій.

"Ми з дружиною попрацювали, напевно, з десятком медіа. Така відносна репрезентативність, — розповідає Олексій. — Часто журналісти, які їдуть працювати сюди, дуже погано обізнані з контекстом Східної Європи, Першої й Другої світових воєн, Радянського Союзу. Тобто доводиться проводити такий базовий лікнеп. Без освіти історика було б дуже-дуже складно".

Усі журналісти, з якими працювали Олексій та Крістіна, після однієї поїздки в Україну, навіть якщо це тільки Київ, стають ніби щепленими від російської пропаганди, дуже проукраїнськими, ділиться спостереженням Олексій:

"Краще один раз побачити, ніж десять разів почути. Один раз ти почуєш сирену, вона тебе злякає, один раз над тобою пролетить ракета, один раз ти поїдеш в Ірпінь, побачиш спалений будинок — і все. Що б там не казали про «нацистів», це щеплення просто на все життя".

Деякі журналісти вражають професійністю і знають внутрішню політику України навіть краще, ніж українці, каже фіксер. Наприклад, японські журналісти знали прізвища всіх заступників голови Офісу Президента, всіх олігархів, депутатів і дати наших виборів. Також дуже глибоко "в темі" виявився журналіст з іспанської El País.

"Я не знаю жодного фіксера, хто б якось формалізував свої відносини з медіа", — зізнається Олексій.

Але працюють спільноти: є чати фіксерів у соцмережах — і по різних регіонах, і загальні. Якщо фіксер чи медіа поведуться непорядно, вони одразу потраплять в умовний чорний список цих спільнот.

Якщо так станеться кілька разів, репутація буде зіпсована, і в Україні з такими медіа чи фіксерами більше ніхто не захоче працювати.

Фото надані героями матеріалу