Прекрасне далеке. Хто гальмує приєднання України до НАТО?

У цьому році Україна отримала низку позитивних меседжів з боку Організації Північноатлантичного договору. Найважливішою була заява Єнса Столтенберга про майбутнє України в НАТО, проте з відмовою надавати конкретні терміни вступу. В ході візиту представників Альянсу було обговорено шлях реформ, частина яких вже запланована до реалізації Міністерством Оборони. У цілому, отримана нинішньою українською владою картинка співпраці з НАТО була представлена у ЗМІ з позитивним забарвленням, покращила імідж уряду, сприяла частковому занепокоєнню прозахідного електорату щодо майбутнього країни. Звичайно, усі, хто спостерігають за тривалим діалогом НАТО – Україна знають, що остання була постійною учасницею операцій Альянсу від початку партнерства (єдиною з країн не-членів НАТО), а також постійно отримувала плани реформ до виконання. Проте, незважаючи на таку довгу історію співробітництва, Україна так і не наблизилася до остаточного отримання членства.

В останні місяці суспільство та політикум охопили дискусії стосовно стратегії України про подання запиту на План членства. Позицією п'ятого Президента України Петра Порошенка було закликання до скорішого нового запиту до НАТО. Тим часом у теперішнього Президента України Володимира Зеленського не вважали це за необхідність. Врешті-решт, Єнс Столтенберг підтвердив, що попередня заявка від 2008 р. залишається актуальною, і коли справа дійде до активізації процедури прийняття України до Альянсу, саме на неї будуть посилатися при наданні Плану членства.

Гальмування євроатлантичної інтеграції України пов'язували з тенденціями в межах самого Альянсу. Типовим супротивником України на цьому шляху виступає Угорщина, яку звинувачують у стримуванні діалогу з 2017 року. Однак, з огляду на нещодавній досвід, позиція Будапешту виявилася хиткішою, ніж здавалося раніше: під впливом решти держав угорці погодилися відмовитися від безальтернативного блокування на користь декларативних заяв. Постає питання: якщо не Угорщина, то хто чи що гальмує інтеграцію України до НАТО?

Європейські підозрювані

Важливими завданнями української дипломатії останніх п'яти років були забезпечення підтримки проукраїнських ініціатив країнами ЄС, боротьба з розповсюдженням у Європі московських наративів, унеможливлення «втомленості від України». Необхідність таких дій була зрозумілою з урахуванням досвіду агресії Москви проти Грузії у 2008 р. Адже країни ЄС, у тому числі такі економічно могутні та політично впливові, як Німеччина та Франція, двояко ставилися до агресивної політики Кремля. З одного боку, у Європі зацікавлені у розширенні демократичного табору країн, які не зацікавлені у загарбницьких війнах, тож логічною для них є підтримка таких країн як Україна та Грузія. З іншого боку, європейський бізнес звик до комфортних умов торгівлі з посткомуністичною Москвою та не готовий до ризиків.

Особливо в Європі викликало занепокоєння газове питання. Німецький капітал, зацікавлений у збереженні статусу-кво, разом із «Nord Stream 2 AG», на рівні Канцлерині Ангели Меркель організував лобіювання призупинення чи перенесення американських санкцій проти «Північного потоку 2». Про це стало відомо європейським спецслужбам, які з'ясували, що Меркель задля скасування запланованих санкцій проти «Північного потоку» особисто відправила переговірника до Вашингтона, який повинен був переконати Конгрес США відкласти заходи. Причиною є те, що санкції проти компаній-будівельників газопроводу затримало б його будівництво ще на 5 років (адже за структурою американських санкцій страждають усі учасники економічних відносин з підсанкційними суб'єктами). Інформацію було опубліковано завдяки журналістській роботі Юліана Репке для Bild. Він пише: «У розпорядженні Bild є документ однієї західноєвропейської спецслужби, який містить серйозні звинувачення на адресу федерального уряду [Німеччини] у зв'язку з Nord Stream 2. Згідно з ним, дочірній компанії газового концерну "Газпром" вдалося переконати уряд Німеччини провести у Вашингтоні лобістську роботу».

Неприємні новини надходили і з Парижу. Еммануель Макрон, ніби вирішивши стати новим лідером євроскептиків, атакував ЄС та особливо НАТО, блокуючи приєднання нових членів до першої організації та кажучи про «клінічну смерть» останньої. Таким заявам передувало оголошення французької сторони про бажання приєднатися до «московських нацпроєктів».

Не забуваймо, що ЄС – це не лише Німеччина та Франція. Польща та Литва залишаються прихильниками проукраїнської, проєвропейської, пронатовської політики, та піддали критиці позицію французів. Комусь може здаватися, що з думкою країн Центральної та Східної Європи не цікавляться та можуть змусити її змінити (як у прикладі з Угорщиною). Та не забуваймо – саме польські політики зараз головують у Єврокомісії. Дональд Туск неодноразово підтвердив актуальність антимосковського, проукраїнського курсу ЄС. Посилення Польщі в межах ЄС, якого вона добивалася з часів розвитку програм «Східного партнерства», надало їй можливості лобіювати курс на підтримку Східної Європи та викривати спроби німецької сторони замиритися з агресором.

Крім того, навіть з точки зору прагматичного європейського бізнесу, в нинішній ситуації навколо московсько-українського конфлікту для західного капіталу є ризиковий, але прибутковий шанс зробити хід проти «Газпрому». За даними єврокомісара з питань енергетики Мароша Шефчовича (політик зі Словаччини), вже на початку осені як Україна, так і ЄС на 96% заповнили газосховища. Це надзвичайно сильна позиція перед будь-якими газовими переговорами з «Газпромом». У ситуації, коли «Північний потік 2» досі не збудований, «Газпрому» доведеться домовлятися щодо договору про транзит на умовах України та ЄС, щоб не залишитися боржником наступного року. Це в інтересах українських, польських, словацьких політичних та економічних кіл – та є занадто ризиковою авантюрою для німців і французів. Суміжною є позиція американських компаній, одні з яких (пов'язані з оточенням нинішнього Президента Сполучених Штатів Дональда Трампа) мають на меті продаж американського газу до Польщі, України та решти Європи, а інші (пов'язані з демократичною партією) зацікавлені в приватизації українського газового сектору.

Здається, що з американською підтримкою (та, звичайно, зусиллями української дипломатії) перед Європою відкривається шлях «поховати» чи хоча б послабити «Газпром». Залишається лише питання одвічного німецького й французького побоювання розширення американського впливу в «старому світі», але це так чи інакше менше зло у порівнянні з постійними «газовими війнами» та залежністю від Москви. Відповідно, для закріплення результатів такого економічного посилення логічним є прийняття України до складу НАТО. Принаймні, так мало б бути, якщо б не одне але: що, якщо хід євроатлантичної інтеграції України зацікавлені гальмувати не лише Франція та Німеччина?

Американська плутанина

Усі, хто цікавляться тематикою НАТО, хоча б разу чули міф про те, що до Альянсу «не беруть країни з невирішеними територіальними питаннями». Звичайно, такий міф неодноразово відкидався. Проте, сила міфів є безумовною у формуванні наративів. Вони допомагають пояснити невдачі дипломатії, дати логічне пояснення побоювання невідомого, закріпити трактування тих чи інших подій. І от тепер ми маємо проблему з перетворенням міфів на реальність. На останньому Halifax International Security Forum у ході відповідей на питання аудиторії радник Президента США з національної безпеки Роберт Чарльз О'Браєн зробив дуже неприємну для України заяву: «Що стосується України та НАТО, я думаю що зараз це питання не стоїть на порядку денному. Безумовно, той факт, що Росія знаходиться у стані конфлікту з Україною, я думаю, не буде привабливим для всього НАТО з точки зору прийняття України як члена саме зараз, коли вони конфліктують з Росією. І я вважаю, що всі ми тут, на Заході, не бажають бути частиною конфлікту з Росією, ми не бажаємо воювати з Росією. Головною метою НАТО було запобігання і стримування можливостей війни з Росією» (стрім на Facebook, 1:00:59).

Комусь може здаватися, що думка радника Президента США має менше значення в контексті розширення НАТО, ніж позитивні заяви з боку самого Єнса Столтенберга. Та не варто забувати: НАТО є військовим альянсом окремих країн, серед яких США є наймогутнішою. Якщо Президент США вважає, що Україна не має бути членом Альянсу через війну з Москвою (а пан О'Браєн в ході всього форуму дуже обережно відповідав на питання, щоб не скомпрометувати свого боса), то ми маємо чергову перепону євроатлантичній інтеграції. Помітимо, що раніше питання московсько-української війни ніколи не було принциповим для США в контексті підтримки приєднання України до НАТО. Отже, маємо справу з черговим конфузом для України в особі сумнозвісного американського керманича Дональда Трампа.

Після слухань у Конгресі, Дональд Трамп вже майже не приховує свого негативного ставлення до України. До НАТО його ставлення не краще – на початку року пропонував США вийти з Альянсу, а нещодавно, за словами анонімного-інсайдера, автора книжки «A Warning», заявив про те, що «НАТО ґвалтує США» (оскільки країни ЄС меншою мірою фінансують військовий альянс). В умовах московсько-української війни, Трамп цього серпня заявив, що Зеленський «Домовиться з Путіним». Будь-який компроміс з Москвою станом на серпень означав би відмову України від курсу на НАТО (закріплення чого дуже бажає Кремль). Тож гальмування приєднання України до НАТО та презентація своєму електоратові можливості примирення з Москвою абсолютно в інтересах Трампа.

Для Трампа та його інвесторів достатньо, щоб Україна залишалася суб'єктом, який буде купувати американський газ разом із Польщею. Інша справа – Демократична партія, як ми зазначали вище, її інвестори зацікавлені в контролі над українською ГТС та розробленням газу на українській територій. Це вимагає закінчення московсько-української агресії на користь України (чи хоча б у вигляді компромісу з поверненням суверенітету України над своїми територіями). У такому випадку закріплення безпеки американських капіталовкладень в Україні через євроатлантичну інтеграцію є логічним рішенням. Вперше в історії незалежної України ми бачимо ситуацію, коли демократи, а не республіканці, більше зацікавлені в приєднанні нашої країни до Заходу та послабленні Москви. Отже, питання підтримки Сполученими Штатами України на шляху до НАТО буде залежати від результатів внутрішньополітичної боротьби.

Заявка заявкою, а вето ніхто не відміняв

Нещодавно велике обурення в світі викликала позиція Еммануеля Макрона, який заявив про неможливість розширення ЄС. Відповідно, Франція, Нідерланди та Данія заблокували приєднання до Євросоюзу Албанії та Північної Македонії (незважаючи на обіцянки скорого вступу після вирішення Македонією конфлікту з Грецією щодо назви). Країни формально посилалися на «нестачу реформ». Схоже вже роками кажуть й Україні, незважаючи на приклади прийняття до ЄС і НАТО країн із серйозними економічними проблемами, утисками демократії та з невирішеними конфліктами. У наступній статті ми розглянемо кейси цих країн та вирішення пов'язаних з ними проблем у ЄС і НАТО.

Позиція Макрона вказує нам на те, що навіть виконавши всі вимоги, політична кон'юнктура може стати на заваді розширення Заходу. Тож, слова Єнса Столтенберга про те, що Україні краще думати про проведення реформ, а заявки й старої достатньо, має таке значення: «Доки у США, Франції, Німеччині не погодяться з тим, що приєднання України до НАТО не буде для них проблемою, немає різниці, подавати нову заявку чи ні – вето хтось за щось накладе».