Біда прихованих ефектів: чому розбите вікно не забезпечить економічного зростання

Багато явищ поряд з яскравим видимим мають неочевидний на перший погляд зворотній бік. Наприклад, кожний бачить, як тече річка, але як та вода потім випаровується, збирається у хмари, з дощем повертається на землю і, зрештою, поповнює ту річку — знають тільки ті, хто вчився хоча б у школі. 

В економіці цей зворотній бік багато хто не бачить (або не хоче бачити) і, відповідно, не враховує його під час ухвалення рішень. Натомість політики та групи інтересів привертають увагу суспільства до позитивних короткострокових ефектів — наприклад, з помпою подаючи як велике досягнення створення робочих місць державою чи завдяки пільгам або субсидіям. Але ж ми добре знаємо, що немає нічого безкоштовного, чи не так? 

Існує хибна думка, буцімто прискорена утилізація вживаних речей підживлює економіку, бо, мовляв, вона створює попит на нові, відповідно, дає заробити їхнім виробникам, а далі ті гроші підживлюють попит на інші товари та послуги. Але така логіка призводить до абсурдного висновку, нібито знищення матеріальних цінностей є економічно корисним та виправданим. Наприклад, уявіть собі, що місцевий хуліган вибив вікно в пекарні та втік. Пекар прикинув, що заміна скла коштуватиме йому 3000 гривень. На перший погляд може видатись, що не все так погано, адже скляр отримає роботу, заробить гроші, а потім витратить їх, підживлюючи економіку. Саме це стверджують деякі економісти кейнсіанської школи. Наприклад, вони поширюють думку, що війна та гонка озброєнь підживлюють економічний розвиток.

Однак, думаючи так, ви не враховуєте те, що пекарю треба витратити кошти, відповідно він сам не купить щось інше, в результаті чого ці ж кошти не зароблять продавці інших товарів. Так само й ви, витративши кошти на ремонт бойлера, не зможете вже їх витратити на купівлю велосипеда і навпаки.

Цей відомий "парадокс розбитого вікна", розглянутий у 19 сторіччі Фредеріком Бастіа, наочно показує, що жодного прискорення економіки насправді не відбувається, бо ресурси відволікаються з інших напрямків їх використання, що обмежує спроможність суспільства виробляти інші корисні товари або послуги. Відтак, жодного парадоксу немає, і здоровий глузд правильно підказує, що знищення будь-чого, що має реальну цінність, не може бути здобутком або благом. Зокрема, це стосується і вживаних речей: суспільство втрачає, якщо вони не відпрацьовують свій повний ресурс і так само втрачає від обмежень на імпорт таких речей (автомобілів, побутової техніки, одягу тощо) з багатших країн, де вони становлять меншу цінність для тамтешніх мешканців.

Економіст Генрі Гацліт та інші також провели паралель від ситуації з розбитим вікном до того, як діють групи захисту особливих інтересів. Якщо припустити, що в хулігана та скляра є домовленість, тоді скляра можна вважати групою захисту особливих інтересів, а хулігана — урядом. Групи особливих інтересів вимагають гроші від уряду (у вигляді субсидій, грантів тощо), а уряд стягує гроші з платників податків. Отримувачі допомоги зазвичай залишаються задоволені, тому вважається, що дії уряду приносять користь усім. Але така думка хибна, адже ігноруються приховані витрати: платники податків стають бідніші, щонайменше, саме на цю суму грошей. Їм доведеться відмовитись від інших покупок (їжі, одягу, розваг тощо), але такі "не-покупки" підрахувати складно. Таку приховану ціну рішень також називають ціною втрачених можливостей. Але через те, що вона прихована, може скластися враження, що допомога окремим групам нічого не коштує. 

Те саме стосується й уживаних товарів: вітчизняні виробники або імпортери нових всіляко намагаються зменшити їх використання, аби змусити споживачів купувати нове, навіть коли покупцям це непотрібно чи невигідно. Така ж ситуація і з протекціонізмом узагалі. При цьому на поверхні лежить користь, яку приносить вітчизняне виробництво, але прихованими залишаються набагато більші збитки, що їх несуть безіменні споживачі, які отримують менше користі від своїх доходів, ніж могли б. Зокрема, наприклад, проєкт "Ціна держави" порахував, що обмеження на ввезення вживаних автомобілів, запроваджені з метою захисту "вітчизняного автопрому" призводили до чистих втрат добробуту в розмірі 2,5 млрд доларів щорічно до часткової лібералізації у 2016-18 рр., але й після неї українське суспільство продовжує втрачати близько 1,5 млрд доларів щорічно.

Відтак, ухвалюючи будь-які рішення, потрібно перевіряти не лише безпосередні первинні наслідки, а й приховані, не лише вплив на якусь конкретну групу населення, а й на інші також. Адже тоді картина може бути зовсім іншою.