fbpx
Сьогодні
19/10/2019
15:03
курси валют
$24,85/25,25
27,45/28,05
Куди піти
17:12 03 Чер 2019

Харків і Шлях Енея. Чому варто відвідати виставку «Художники сьогодення сам-на-сам з минулим»

Фото Катерини Макарової

Фото Катерини Макарової

У травні, в межах соціокультурного фестивалю «Дантефест», у харківському ЄрміловЦентрі відкрилась виставка «Шлях Енея. Художники сьогодення сам-на-сам з минулим». До неї увійшли роботи 13 художниць і художників з Італії, України, Німеччини та Албанії під кураторством Бориса Філоненка та Луки Фйоре.

Харків і Шлях Енея

Фото Катерини Макарової

В основу проекту покладений сюжет із «Енеїди» Вергілія, де головний герой, тікаючи з міста Троя, виносить на плечах свого немічного батька Анхіза. Ідея поваги і пожертви заради батька постає метафорою стосунку сучасної людини до свого минулого, особистого і колективного, національного і глобального. Куратори «Шляху Енея» транслювали це питання у поле сучасного мистецтва. Як сучасні митці працюють із минулим: власними спогадами, художньою традицією, культурним, соціальним та історичним контекстом? Одні намагаються осмислити спадок, інші – перетворити і ствердити його в новому статусі, а треті – відкинути і забути.

Так чи інак, саме художник може стати провідником між минулим і сучасністю для всіх інших. Тому виставка надає можливість глядачу ознайомитися зі способами митців осягнути минуле для того, щоб спробувати визначитись із способом власним.

Згадати «Еней був парубок моторний…» і зрозуміти, навіщо ми це вчили напам’ять

Виставка «Шлях Енея», присвячена осмисленню минулого, має власного пращура – проект у місті Ріміні, в якому чотири італійські куратори акцентували увагу на питаннях стосунків батьків і дітей в прочитанні сучасних художників. У спадок від того проекту харківському нащадку дісталась лише одна робота – «Мати та дочка» Юлії Кран. Фотографічні автопортрети художниці, що тримає власну матір, безпосередньо відсилає до образу Енея і Анхіза, глибоко переосмислюючи його в сучасному контексті.

Юлія Кран. Мати та дочка, 2010

Юлія Кран. Мати та дочка, 2010

Оголені тіла жінок додають проблемі особистісний вимір: йдеться про складні  стосунки доньки і матері. Це найближчі люди на землі, але мало хто може завдати травми такої глибини і комплексності, як на це спроможна власна матір. Образа і прощення, навіювання і безумовна любов завжди поряд у цих стосунках. Окрім того, не так давно сучасна доросла людина може ідентифікувати себе із «сендвіч-поколінням»: коли вона має своїх дітей, але водночас повинна піклуватися про батьків. І передовсім ця ідентичність накладається на жінок, адже саме вони частіше беруть декретну відпустку і перебирають на себе турботи, пов’язані з допомогою батькам. Можливо, тому на одній з фотографій Юлія Кран тримає матір не на плечах, а на руках, наче малу дитину, акцентуючи на важкості і, тим не менш, природності свого становища.

Харків і Шлях Енея

Фото Катерини Макарової

Для кураторів ця робота послугувала об’єднавчою ланкою між проектами в Харкові та Ріміні, бо в ній тонко і гармонійно поєдналися різні масштаби проблеми: і особистісний аспект «батьків та дітей», і більш широкий – минулого і сьогодення, спадку і художніх способів його адаптування. Досягнуто це завдяки вдалому експозиційному рішенню – фотографії Кран роздруковані на фотошпалерах і розміщені на масивних колонах, що збирають докупи простір ЄрміловЦентра і поєднують два його поверхи. Величезні «каріатиди» доньки та матері тримають на собі цілісність проекту.

Подібну роль грає і «Енеїда», яка, так сталося, є спільною спадщиною для італійської та української культур, і до того ж має суспільнотворче значення. Саме задля цілей республіки імператор Август замовив Вергілію написати римський аналог «Ілліади» та «Одіссеї», разом узятих. А от «Енеїда», перелицьована Іваном Котляревським, як колись усім нам розповідали на уроці, «започаткувала нову українську мову». Наскільки ж українська версія відрізняється від оригінального твору, увібравши в себе такі важливі коди побудови нації, як козацька героїчність та винахідливість, спроможність на трагічне становище реагувати з гумором. У Котляревського і Анхіз згадується в контексті його смерті і поминок:

«…Що мій отець бував Анхиз,

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз».

Як бачимо, пафосна сцена виносу батька з палаючого міста замінена тут на спогад, у якому Анхіз посттав  не у найкращому світлі.

На виставці в ЄрміловЦентрі спогад про «Енеїду» наданий опосередковано – у центрі експозиції, названому кураторами «вівтарем», розміщена велика фотографія, на якій зображені діячі української культури на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві в 1903 році. Такий омаж – ще і спосіб розпочати гру в забування, запам’ятовування та ідентифікацію із відвідувачами: кого з відомих постатей на фото ви можете назвати? Отже, гру розпочато, і глядач рушає експозицією та починає знайомитись із тринадцятьма способами впоратися із минулим.

Зрозуміти сучасного художника через спільне минуле

Власне, гра розгортається не лише із глядачем. Діалог між кураторами проекту також дається взнаки. Роботи художників – представників італійської частини проекту вносять свій, окремий наратив. Починаючи від фільму «Погляд Мікеланджело Антоніоні», в якій відомий режисер звертається до спадку свого великого тезки та його відомої скульптури Моїсея, замовленої для оформлення надгробку чергового папи. І завершуючи відео «Колона» Адріана Пачі, де художник спостерігає за створенням китайськими майстрами мармурової колони прямо на кораблі під час транспортування для реставрації старовинної вілли в Італії. Динамічне перетворення ролі майстра, його стосунку до власного твору (Мікеланджело працював над Моїсеєм більше 20 років!), що капіталізується у цінність спадщини для митців майбутніх поколінь і формує традицію. Майстер сучасності – невідомий китайський трудяр, що має виконати свою роботу максимально швидко.

Адріан Пачі. Колона, 2013

Адріан Пачі. Колона, 2013 / Євгена Нікіфорова

Тому, можливо, сьогодні наявність традиції, художньої школи, історичної тяглості перестає бути потребою сучасного художника? Адже сто років тому модерністи писали маніфести, у яких закликали спалювати старі твори та замикати художні академії. Радикальність італійських футуристів була дуже близька їхнім українським сучасникам (ось вам і ще одна об’єднавча ланка). На це запитання художники відповідають по-різному: у проекті «Шлях Енея…» недарма зібрані представники різних країн, поколінь і засобів вираження.

Наприклад, Еміліо Ісґро своєрідно слідує авангардистським закликам і практикує закреслювання слів у ключових культурних текстах. От у «Історії мистецтва» художник закреслює кожен рядок і замальовує кожну репродукцію того чи іншого шедевру чорним маркером. Чорні композиції, що утворюються на місці тексту, чимось нагадують супрематичні твори. Але все ж таки подібний «жест вандалізму» для італійського митця лише підкреслює його повагу до минулого, що безумовно визначає будь-які його дії, нехай навіть протестного характеру.

Робота із осмисленням почуття і практик відчуження минулого та його артефактів виконана в творах Євгена Нікіфорова та Відкритою групи. Перший проводить послідовну фотодокументацію естетичних залишків декомунізації, акцентуючи на трагікомічності поєднання в бронзових «кінцівках» радянських пам’ятників втрати ідентичності та одержання цінного металу.

Євген Нікіфоров. Про монументи республіки, 2014-2019

Євген Нікіфоров. Про монументи республіки, 2014-2019

Про монументи республіки, 2014-2019

Євген Нікіфоров. Про монументи республіки, 2014-2019

Художники Відкритої групи, у свою чергу, в проекті «Ті самі місця» здійснюють практику ідентифікації з попередніми поколіннями художників їх рідного Закарпатського регіону шляхом колективного фотографування на тлі їхніх творів. Дивне перегукування із колективною фотографією 1903 року в Полтаві. І там, і там це спроба подолання історичного розриву шляхом спільного фізичного перебування біля об’єктів спадщини і його фотофіксації.

Відкрита група. Ті самі місця, 2016

Відкрита група. Ті самі місця, 2016

Йосип Хмелевський. Діячі української культури на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві, 1903

Йосип Хмелевський. Діячі української культури на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, 1903

Харків’янин Владислав Краснощок, натомість, проголошує зв’язок між митцями, об’єднаними у феномен Харківської школи фотографії. У своїх роботах художник послідовно звертається до методів роботи попередніх поколінь, стверджуючи, що саме він і його сучасники вибудовують те, що мистецтвознавці можуть позначити як «школа».

Для львівського художника Андрія Сагайдаковського звернення до минулого – необхідна підстава для творчості. Його художній метод – малювання дитячих спогадів на старих викинутих радянських гобеленах. Малювання нарочито недбале, адже старе полотно має проглядатись крізь фарбу, як колективне проглядається в індивідуальному.

Андрій Сагайдаковський. Кімната сміху. Пейзаж. Дивись! Не заблукай

Андрій Сагайдаковський. Кімната сміху. Пейзаж. Дивись! Не заблукай

Визначитися із своїм минулим за допомогою сучасного мистецтва

Так, пропонуючи різні тактики, художники і їх твори можуть (і, напевно, мають) постати в ролі медіаторів ідентифікації глядачів із своїм минулим. Адже сьогодні в українському суспільстві наявне вражаюче (чи то жахаюче) різномаїття ідентичностей, що вибудовуються на забуваннях і запам’ятовуваннях, на різних пам’яттях, колективних та індивідуальних, як би абсурдно не сприймалося слово «пам’ять» у множині.

Моріс Хальбвакс, автор терміну «колективна пам’ять», зазначає: «Історія розділяє низку століть на періоди, як сюжет трагедії розподіляється по декількох актах. Але, в той час як в п’єсі від одного акту до іншого триває одна й та сама дія, з одними й тими самими персонажами, … – в разі історії виникає враження, що від одного періоду до іншого оновлюється все: інтереси, напрям думки, способи оцінки людей і подій, а також традиції і перспективи на майбутнє» [1]. Для Хальбвакса, саме колективна пам’ять – те, що зшиває клаптики історії у єдину ковдру. І якщо сьогодні ми не можемо вкритися такою ковдрою, можливо саме художник – той, хто може зшити полотно пам’яті?

В якості відповіді на зависле в повітрі питання підійде думка іншої дослідниці пам’яті Аляйди Ассман, що осмислює роль мистецтва у формуванні новочасної історичної свідомості: «Із … прірви відкинутого, віджилого й забутого митці змайстрували новий матеріальний архів, за допомогою якого вони нагадують суспільству про його витіснені травматичні засновки й тримають дзеркало перед соціальними процесами пригадування і забуття» [2].

У таке дзеркало можуть подивитися відвідувачі виставки «Шлях Енея. Художники сьогодення сам-на-сам з минулим», що триватиме в просторі центру сучасного мистецтва ЄрміловЦентр (м. Харків) до 14 червня. Проект доповнений насиченою освітньою програмою, що включає лекції, дискусії, зустрічі з художниками та кураторські екскурсії виставкою. Детальна інформація доступна на dantefest2019.site.

  1. Хальбвакс М. Коллективная и историческая память // Неприкосновенный запас 2005, 2-3(40-41). Джерело: http://magazines.russ.ru/nz/2005/2/ha2.html.
  2. Ассман А. Простори спогаду. Форми трансформації культурної пам’яті / Аляйда Ассман; пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. – К.: «Ніка-Центр», 2012. – 440 с.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

Фото Катерини Макарової та Євгена Нікіфорова

📲 Читайте нас у Facebook і Тwitter, підписуйтесь на канал в Telegram. "Рубрика" відповідає на питання 

1808

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: