fbpx
Сьогодні
Спецпроєкт 15:59 01 Сер 2022

"З моїми коробками, повними книжок", або про волонтерство, що не дає забути рідне

English version here

Книжки на білій полиці дбайливо розставлені. "Амадока", "МУР", "За спиною" і не один десяток інших. Аня сідає поруч. Камера фокусується на втомлених очах. Дівчина починає говорити. За цю новеньку камеру вона досі винна гроші. Але тепер вже трохи не до цього. Тепер — все швидше розгортається війна.

"Це, напевно, десятий дубль, тому що я боюся підібрати неправильні слова і сказати не те, що думаю. В першу чергу, я хочу запитати — як ви? Це найболючіше і найважливіше запитання війни, яка триває. Війни, яка триває вісім років…"

Так Аня починає своє перше відео від початку повномасштабного вторгнення. До 24-го лютого Анна Єкименко-Поліщук була книжковою блогеркою, модераторкою і співорганізаторкою літфесту "Фронтера". 23-го лютого вона офіційно стала експерткою Українського інституту книги. А 24-го в її місті впала перша ракета. Відтоді вона, крім вже перерахованого, допомагає переселенцям, які шукають прихисток у Луцьку, багато волонтерить і привозить до Польщі українські книжки. Аби ті, хто далеко від дому, могли торкнутись до його частинки.

Анна Єкименко-Поліщук

"Котики, війна почалася!"

"24-го числа у Віталіка, мого чоловіка, було замовлення по роботі. Він раненько вийшов, я почала дрімати і зрозуміла, що чую вибухи. Я дуже перелякалася, бо не розуміла, що робити. Я підбігла до вікна, на балкон, зрозуміла, що нічого там не бачу. Перші хвилини у мене не було зв'язку, я не могла ні до кого додзвонитися. Потім вдалося набрати Віталіка, він сказав, що він біля дому й повертається.

Я зайшла в телеграм, щоб почитати новини. У мене є такий блогерський чат і один з хлопців пише у тому чаті: "Котики, війна почалася". І вже дівчата почали писати, хто куди планує їхати".

Так Аня описує початок повномасштабного вторгнення. Вона каже — оскільки на її улюбленому "Радіо Культура" про тривожні валізки говорили постійно, разом з чоловіком вони зібрали собі по тривожному наплічнику, в який закинули цінні речі, гроші й трохи одягу. З цими наплічниками вони почали ходити за три дні до вторгнення. 

"Коли Віталік повернувся, ми докинули в наші рюкзаки магнітики та фотографії, які нам дорогі. Тоді поїхали спершу до мами в село, бо не знали, як діяти, не було системи оповіщення, ніхто не розумів, що робити. І от перші дні ми були в селі. 

Витримали в селі ми тиждень, туди приїхали ще й мої батьки. Ми виїжджали назад в Луцьк кілька разів дивитись, що тут, завозити їсти туди, де цього потребували люди… Але ми зрозуміли, що не зможемо так довго", — каже Аня. І тоді починається історія про волонтерство.

Анна Єкименко-Поліщук

"Тату, це означає, що війна закінчилась і ми перемогли?"

"Адреналін" — розважальний центр у Луцьку з музеєм всередині та цілим власним хостелом. Наприкінці лютого він перетворився на прихисток для переселенців і локацію для навчань з тактичної медицини та інших необхідних для виживання навичок. Саме туди почали приїжджати Аня та Віталік. 

"Я сказала, що у нас є дві пари вільних ручок і так почалась допомога в шелтері. На той момент переселенців приймали у хостелі. Нам сказали, що директорка хостела зараз там сама прибирає і ледь не готує, бо багато працівників виїхало. Ми познайомилися з нею й лишилися. 

Далі ми почали розгортати другу частину шелтера в кафе. Ми мусили на підлозі облаштовувати спальні місця для людей. Багато хто їхав далі, а багато хто лишався, поки не знайде квартиру. На самому початку воєнних дій, коли і дітки дуже боялися, і батьки боялися за дітей, тож практично не випускали їх з номерів. Ми зрозуміли, що дітям ніде гратися. Я написала у фейсбуці, що ми шукаємо дитячі іграшки й усе таке. Ми зробили цілий маркетинговий хід — саме біля їдальні облаштували ігрову зону, бо там ходять всі. Все було зроблено таким чином, що спершу одна дитинка сідає гратися, потім друга сідає гратися, за дітьми й батьки почали виходити й таким чином ми змогли оживити це все, більше дати можливість людям виговоритися і поспілкуватися одне з одним", — пригадує Аня.

українські книжки для переселенців

Вона каже, що особисто для неї вся ця історія з війною — про дітей. Аня пригадує семирічного хлопчика на ім'я Владік, активного малого, який не давав нікому в шелтері надовго забути про нього. Його мама от-от мала народити й частенько з чоловіком їздила до лікарні. Владіка у такі дні бавила Аня.

"Ми з ним сидимо, дивимось книжечку, я питаю, яких тваринок він знає. А він відповідає: "А мене мама до війни в Асканію Нову возила". Тобто дитині 7 років, але він дуже чітко сказав "до війни". Він у свої 7 років дуже чітко поділив світ на те, що було раніше, і те, що є зараз.

І коли його мама народила, вони вже з'їжджали з шелтера, тато йому сказав прощатися, бо тепер вони житимуть на квартирі. І він спитав: "Тату, тату, а це означає, що війна закінчилась і ми перемогли?""

"Більше тисячі книжок"

Трохи менше, ніж за місяць після початку великої війни Аня повернулася до свого книжкового блогу на Ютубі. Там вона Книжкова Дилерка, яка розповідає про сучукрліт, радить, як читати більше, і ділиться відео з книжкових презентацій, які модерує. Одного дня вона зрозуміла, що попри ракети у повітрі, український контент не на останньому місці у переліку потреб

"Я зібрала себе до купи, бо подумала, що це важливо. Люди зараз потребують українського контенту, якогось розвантаження. Навіть я читаю зараз книги, які б до війни не читала. 

Але люди розуміють, що мати хобі це нормально, купувати книжки це важливо, підтримувати видавців важливо, бо вони зараз роблять колосальну справу. Жодна з книг, яка зараз виходить, не матиме такого комерційного успіху, який вона мала б до 24-го лютого. А це збитки. Книговидавництво — це бізнес. А зараз видавці працюють в нуль. Але вони продовжують працювати. Відновили роботу вже практично всі великі видавництва", — говорить Аня. 

Анна Єкименко-Поліщук

Близька подруга Ані, також книжкова блогерка Юлія Наглюк, тимчасово перебралася до Польщі й там познайомилася з бібліотекарями, які поділилися проблемою — українці приходять до бібліотек у Варшаві, проте їм нічого запропонувати українською. Після цього часу Аня не марнує. 

"Ми в Луцьку підключили "Фронтеру" і книгарню "Руніку" в Рівному, "Книгарня Є" була пунктом збору і так ми почали збирати книжки. Юля тим часом вмовила мене приїхати. Я на той час вже місяць волонтерила в хостелі, кожен день були такі важкі історії, ми дізналися про Бучу, відповідно емоційний стан був жахливий у всіх…

Я взяла ці книжки й мене забрали разом з моїми коробками, повними книжок. Нам було нікому допомогти, ми самі з подругою взяли ті п'ять ящиків і в бібліотеку їх вносимо, вносимо. Я кажу бібліотекаркам, що це лише перша партія, вони стоять в шоці, кажуть: "У нас зараз українських книжок буде більше, ніж польських". 

Потім ми ще передавали книжки волонтерами, а лише кілька тижнів тому ми вже відправили останні 4 ящики книжок в бібліотеку у Варшаві. Загалом ми передавали десь більше тисячі книжок", — ділиться Аня.

Завдяки переданим книжкам стали можливими книжкові клуби для українців у Варшаві. Ними й далі опікується Юля, а Аня періодично доєднується.

"Відвезу чоловіка на Азовське море"

У своєму блозі дівчина далі говорить про книжки. Також вона лишається важливою частиною команди літфесту "Фронтера". Аня хизується книжковими успіхами: коли її маленький похресник готувався виїхати з Ірпеня і батьки попросили його скласти у наплічник найцінніше, він поклав туди шість книг. 

Коли ж питаємо в Ані про три речі, які вона зробить після перемоги, без літератури не лишається й ця відповідь:

"Я точно відвезу чоловіка на Азовське море, бо намагаюся зробити це з 14-го року і завжди щось заважає. Це моя маленька, але дуже важлива мрія.

Друге — я хочу поїхати до Харкова. Я завжди відкладала цю поїздку, бо не розуміла, навіщо туди їхати, якщо це індустріальне місто, там немає замків і туди реально дуже довго їхати з Луцька! Тепер же я дуже хочу поїхати туди. Сподіваюся, що там буде якийсь літературний фестиваль. У крайньому разі можна буде походити по видавництвах, познімати, як робляться книжечки. Зрештою, місто, яким всю війну бігає Жадан, уже варте уваги.

І третє — я дуже хочу подякувати всім нашим письменникам, які пішли на війну і зараз нас захищають. У мене є перелік авторів, які зараз там. Дуже хочу їх обійняти. Я говорила з однією людиною, якій казала, що, може, ми десь перетнемося, а він мені сказав, що я винна йому пиво у Львові, отже має бути пиво у Львові", — підсумовує, усміхаючись, Аня.

Анна Єкименко-Поліщук

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО "Інтерньюз-Україна" за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО

Рубрика:
Небайдужа
1
567

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: