“Без сорочки”: як форум-театр допомагає переселенкам у Полтаві знову почати жити

У чому проблема?

Олена Подосетникова з Маріуполя. Разом із родиною жінка виїхала з міста 18-го березня, через два дні після того, як росіяни розбомбили разом із людьми відомий тепер на весь світ Маріупольський драмтеатр. До війни Олена мріяла перепланувати свою двокімнатну квартиру на студію. Війна стала "пекельним архітектором", який "впорався" із цією роботою: ворожий снаряд прилетів прямісінько у квартиру, у коридор, саме туди, де зазвичай вона з мамою пересиджувала атаки.

"Я до останнього не вірила, що знищуватимуть мирне населення. До останнього.  Ну вони ж не нелюди!? Життя показало, що це не так…" — згадує Олена. А ще вона згадує, що колись не любила своє місто, вважаючи його провінційним і дуже далеким від тих красивих міст у Європі, де їй довелося побувати. Олена говорить про це зі сльозами на очах: зараз вона знає — кращого за рідне немає нічого в усьому світі.

Історія Олени Подосетникової — одна з мільйонів. Людська памʼять із часом стирає жахливі подробиці, але десь всередині пережите все одно може залишатися важким каменем, горем, яке роз'їдає, якщо його не проговорити, не прогорювати. 

Яке рішення?

Зараз жінка у відносній безпеці. Олена вчиться жити "в моменті" — жити на повну силу, радіючи дрібницям і тому, що щодня в неї є можливість вітати сонце. Вона та ще сім жінок-ВПО, які зараз перебувають у Полтаві, не бояться ділитися досвідом війни, своїми переживаннями та надіями. Вимушені переселенки впевнені — це потрібно не лише для них. Голос жінкам, які готові та хочуть розповісти свої історії війни, поділитися транформаціями, які з ними відбуваються, надає волонтерський проєкт Форум-театру "Без сорочки".

Про те, як і для чого було створено Форум-театр, "Рубриці" розповіла його кураторка Інна Якобенко.

Як це працює?

Корінна полтавка Інна Якобенко — колишня журналістка, пропрацювала в професії  понад 25 років, з них 15 років — директором Полтавського обласного радіо. З журналістикою розсталася ще в часи президентства Януковича — не захотіла озвучувати навʼязані владою темники. З часом освоїла нову професію, повʼязану з фінансами та страхуванням, а з 2014 року стала активною волонтеркою Полтавського Батальйону Небайдужих.

Саме в Батальйоні Небайдужих Інна займалася гуманітаркою та її логістикою три перші місяці з початку повномасштабного вторгнення армії рф в Україну. А потім її запросили на постійну роботу в одну з гуманітарних місій, яка працює під егідою ООН. Колом відповідальності Інни Якобенко стали місця компактного проживання ВПО.

"За пів року я обʼїздила 150 МКП, багатьох переселенців знала особисто, — розповідає Інна. — З нового року мене перевели в СССМ-кластер, це, скажімо так, наступний левел — вже не про подушки, ліжка, матраци, а про все, що стосується глибокої асиміляції: вивчення запиту на працевлаштування, гуртки для дітей, курси для дорослих, психологічна підтримка, різноманітні заходи. Спілкуючись із вимушеними переселенцями, ми запитували, чого б їм хотілося. Аж тут прозвучало — театр. Я запалилася цією ідеєю і запропонувала включити її у план дій місії як один із видів психоемоційного розвантаження".

В організації пропозицію не відкинули. Формат "Форум-театр, у якому акторами та сценаристами є не професіонали, а звичайні люди у важких життєвих обставинах", обрали не випадково. Адже саме ця інтерактивна форма театру дає можливість не лише усвідомлювати проблему і формувати ставлення до неї, а і допомагає шукати виходи зі складної ситуації, використовуючи власний досвід та досвід інших людей. Інна почала працювати з переселенками у цьому напрямі — говорила з жінками, писала есе та розробляла сценарій. Але через два місяці несподівано для неї та акторок майбутнього театру проєкт вирішили зупинити. За словами Інни Якобенко, вердикт був безжальний: "вважаємо, що цей проєкт ВПО не потрібний". Жінка спробувала відстояти ідею, але підтримки не отримала.

"Я зрозуміла, що ще раз доводити очевидне немає сенсу. З міжнародної організації нам надсилали методички, які описували африканський досвід. Іноді їхній зміст буквально без змін намагалися перенести на наші терени, де це все не актуально, і це вбивало. Я встала і пішла, але для себе вирішила — цей проєкт я обов'язково зроблю. Бо бачила — для моїх дівчат було важливим мати свій театр, говорити про війну зі сцени, отримувати розраду, підтримку та відгуки від інших людей, які мають схожий досвід", — говорить Інна Якобенко.

Спочатку Інна Якобенко хотіла назвати проєкт "П'єса на виріст" — з думкою про те, якщо хтось захоче долучитися вже до існуючого складу учасниць проєкту. Але врешті назва проєкту, як, свого часу, і сама його ідея, виникла спонтанно. Під час підготовки вистави Інна отримала в дарунок книгу української поетеси Наталки Фурси.

"Я відкрила на пошті бандероль і прочитала на палітурці — «Без сорочки». А далі — дарчий напис: «Нехай тобі у цьому світі буде трішечки тепліше навіть без матеріальної сорочки — від тепла людських сердець!». І я подумала — це ж саме те, що я хотіла, задумавши цей проєкт! Познайомити між собою людей, яких прихистила Полтава. Наповнити їхнє життя новими емоціями, бажаннями, надіями! Виписати їхні розповіді так, щоб у кожній обов'язково було «світло в кінці тунелю». Дати можливість висловитися. Прохукати малесенькі віконця у замерзлих  шибках наших душ, аби побачити, що є варіанти мотивацій, за які можна триматися. Подарувати хоч трохи радості від спілкування, що змінило буденний формат", — згадує Інна Якобенко.

Кураторка проєкту запропонувала акторкам-аматоркам для першої вистави Форум-театру адаптувати тексти українських письменників, які стали живими свідками цієї війни. Отримавши дозвіл авторів, зробила два варіанти сценаріїв. Жінки взяли на знайомлення, але потім сказали: "Ми не хочемо розповідати чужі історії, можна ми розкажемо свої?". І це однозначно виявилося правильним рішенням.

Сьогодні в Форум-театрі "Без сорочки" кожна переселенка презентує свій спогад, пов'язаний із початком повномасштабного вторгнення. Жінки не люблять термін ВПО, тому Інна Якобенко називає їх просто — мої дівчата. Спочатку були довгі розмови з кожною. Потім почуті історії Інна трансформувала в есе. Паралельно учасниці проєкту вчилися мистецтва декламування. Записали 12 історій, але проговорити їх публічно змогли далеко не всі.

"Те, що ми показуємо на сцені — це лише верхівка айсберга, — говорить кураторка проєкту. — Багато подробиць ми просто не виносили на сцену. Надто вони болючі", — каже пані Інна.

Учасниця форуму-театру Світлана Бакаджиєва — з міста Бердянськ, яке з 27 лютого 2022 знаходиться в окупації. До війни жінка працювала у державній соціальній сфері. Каже, що за час роботи надивилася на тих, хто чекає когось, хто прийде й нагодує із "золотої ложки". Її особиста історія  — ще і про те, як "межа війни" проходить не просто по країні, а по власній сім'ї. Жінка з доньками не змогла жити поряд з ордою, а чоловік зі своїми батьками — лишився. Рік тому, у липні, Світлана та її доньки — молоді дівчата, виїхали з окупації. Зупинилися в Полтаві.

Полтава прийняла українок добре. Завдяки Інні Якобенко Світлана Бакаджиєва не лише вийшла на підмостки театру, а й отримала роботу в невеличкій благодійній пекарні. Але майже кожну ніч Світлані сниться море, яке залишилося в її рідному місті. З усіма своїми звуками й запахами, з усією палітрою кольорів у різну пору року.

"Тільки заплющу очі  — воно ніби поряд. Здається, що це найбільше, чого хочеться  — торкнутися цієї рідної солоної води, — говорить Світлана Бакаджиєва. — Хоча… ні, найбільше я таки хочу Перемоги!  Я навіть не уявляю, що я робитиму, коли про неї почую! Мабуть, впаду на коліна і дякуватиму — Богу, нашим захисникам, всім, хто її наближав, всім, хто вірив і щось робив для цього. Всім, хто заплатив за неї таку страшну ціну".

Інша учасниця театру Марина — з Попасної. Це місто, що "на дотик" відчуло цю війну влітку 2014-го, коли його вперше бомбардували. У вересні 2014-го снаряд розірвався неподалік батька Марини: він був поранений, розірвалася діафрагма. Чоловіка вдалося врятувати, але життя вокаліста, "золотого голосу Луганщини", втратило сенси. Марина також отримала поранення. Нагадування про них — кольорові тату на місці шрамів. Марина часто чує: "Ого, яка ви модна!", тоді вона намагається жартувати: "Хіба хотіла? Мусила!".

Лінія, де починалася окупація у 2014 році, лежала всього за кілька кілометрів від міста. У 2014-му з 30-тисячної Попасної люди масово почали виїжджати. А потім, десь у 2016-му, почали потроху повертатися. Уже з 2018 року місто почало змінюватися на очах: відремонтували усі школи, садочки, дороги, провели озеленення. Сусідній Первомайськ, що з 2014-го був у окупації, стрімко деградував. Марина розповідає: ті, хто приїздив звідти на неокуповану територію за українською пенсією, щиро заздрили жителям Попасної. А потім почалося повномасштабне вторгнення росіян. Жінка пригадує:

"Я не можу дивитися на руїни Попасної — міста, що залишається лише де-юре. Я дуже шкодую, що не вивезла з ліцею оргтехніку, яку буквально вигризала для закладу зубами (Марина — директорка ліцею №21 у Попасній, — ред.). Тоді я їхала за кермом, в якійсь теплій піжамі, роздертих кросівках і ті 15 хвилин, доки ми не виїхали за місто, просто кричала, як мантру, «Отче наш». Все наше «багатство», домашні улюбленці Тоша і Річі, всмерть перелякані, забилися на задньому сидінні. Якась нереальна картинка армагедону: все довкола палає, розривається, виє і скрегоче. І мій ліцей горить високим чорним димно-вогняним стовпом".

Зараз Марина та її ліцей працюють дистанційно. Усі її колеги — в Україні, ніхто не став колаборантом. Тут, у Полтаві, Марина час від часу проситься до однієї з місцевих шкіл — просто пройтися коридорами, аби почути дитячий гамір, вдихнути шкільне повітря.

"Щодня, виходячи в онлайн, я кажу своїм учням, що вони — найкращі, найсміливіші, що ми всі обов'язково повернемося. Що я поїду перша, приберу все сміття і буду на них там чекати! А потім я лягаю в ліжко і плачу. Але вони про це не знають. Бо я маю тримати їх своїм духом, і у мене це виходить", — ділиться пані директорка.

Юлія — зі Словʼянська. Вона — педагог-логопед. Все життя працює з дітьми. Розробляючи на випадок війни сімейні плани "А" і "Б", Юлія навіть аптечки комплектувала так, щоб можна було допомагати дітям. На жаль, плани не спрацювали. У магазинах дуже швидко все зникло, насувалися росіяни. Щойно змогли роздобути пальне, родина Юлії виїхала з рідного і колись затишного мирного міста "в нікуди". Машина була  забита "скарбами": подушками, ковдрами, постільною білизною. Війна змінила уяву про цінність речей.

Уже у Полтаві з місяць "видихували" стрес  — просто щодня 15-17 км ходили пішки, немов "затоптували ту кляту війну", — пригадує Юлія і зізнається: "Це непросто".Її батьки та сестра — на окупованій території, під Маріуполем. А племінник, сестрин син, — азовець, понад рік в полоні.

"Мені образливо чути і в Полтаві — «оті ВПО». Ми працюємо, самостійно оплачуємо квартиру, доглядаємо маломобільну свекруху. Ми нормальні і здраві. Нещодавно на одному з тренінгів почула популярний тепер в соціальній сфері вислів — «люди, які потрапили у складні життєві обставини». Ну так, це і про нас. З нами, педагогами, з 1 вересня минулого року перервали трудові відносини. Я не відчуваю захисту держави, на жаль. А от від простих людей  — так!" — каже Юлія зі сцени.

З перших же полтавських місяців вона у волонтерській групі — допомагає дітям з інклюзією, бо не може не допомагати: Юлія — гіперемпат. Та і її професія саме про це: учитель не може бути відстороненим від дітей.

Олена з Новоайдару (Луганщина) теж на новому місці пристала до волонтерського руху. Каже: коли ти чимось зайнятий, морально легше. Олена виїхала зі свого селища за день до великої війни, до окупації, бо відчувала  — насувається щось страшне, неминуче. Тепер жінка "по крупиночках", пазл за пазлом, складає себе, неначе заново. Займається графічним дизайном: каже, що творчість для неї — неймовірний терапевт. А ще Олена — затята собачниця — тепер виховує котика Боню. Він теж ВПО. З Харкова. І це теж — терапія, що завжди під рукою.

"За ці півтора року ми всі вигоріли та постаріли, — каже Олена. — Війна «стерла» наші обличчя, але вона не повинна стирати наші душі. Ми повинні за це боротися! Якось до нас на волонтерський намет з одягом надійшов запит швидко зібрати одяг для російських військовополонених. Багато дівчат навідріз відмовилися це робити (і я їх розумію!) Я аж заплакала  — так роздирали мене із середини протиріччя: нашим хлопцям немає, а ми оцих нелюдів маємо вдягати! Але поряд був капелан, і я дуже вдячна йому за слова, які мене утримали тоді і тримають зараз: «Ми — не такі. Ми маємо залишатися людьми!»".

А це точно працює?

"Коли проговорюєш болючу історію кілька разів, концентрація «соляної кислоти», яка роз'їдає тебе зсередини, трошки розпорушується і не так боляче, — говорить Інна Якобенко. — Форум-театр дозволяє не тільки «пролікувати» якісь свої пережиті речі, а також апелювати до публіки, ділитися з глядачами, отримати зворотній зв'язок. Між собою дівчата, слухаючи історію одна одної, ділилися емоціями, своїми враженнями, варіантами дій, які вони могли би вчинити".

Премʼєра вистави волонтерського проєкту Форум-театру "Без сорочки" відбулася 28 червня — на День Конституції України. Відбутися задуму жінок-переселенок допомогли багато полтавців: проєкт отримав підтримку від Полтавського батальйону небайдужих, звукорежисер Олег Писаренко безоплатно зробив звукоряд під кожен виступ, привіз власну апаратуру.

Ідея Форум-театру спрацювала не лише як формат психоемоційного розвантаження, а ще і як елемент лагідної українізації. Практично всі учасниці проєкту до участі в ньому спілкувалися російською. Проєкт допоміг жінкам відчути мову, повірити в те, що в них теж вийде вільно говорити українською.

Жінки домовилися, що продовжать виступати. Зараз вони спілкуються між собою, збираються на каву. Разом з Інною Якобенко збираються на екскурсію в Опішню — одне із місць сили в Полтавській області, а з Полтавським батальйоном небайдужих — влаштувати фотосесію в національному вбранні. Також для звʼязку та спілкування Інна створила групу в Телеграм. Вона так і називається — "Без сорочки". Інна Якобенко каже: проєкт відкритий, і якщо хтось хоче доєднатися до Форум-театру, готовий ділитися власною історією чи допомагати — таким людям у театрі будуть завжди раді.

"Для мене особисто цей проєкт став своєрідною паличкою-виручалочкою, емоційною розрадою, — говорить Інна Якобенко. — Чого я чекала від проєкту для учасниць? Що вони познайомляться, почнуть спілкуватися, більше дізнаються про місто, в якому, можливо, дехто залишиться жити. А ще я дуже хотіла, щоб їм і справді стало хоч трішечки тепліше на душі".

А тоді Інна пригадує слова учасниць:

• "Я сьогодні зрозуміла, що вперше за велику війну хочу одягти платтячко. Хочу нафарбуватися. Хочу гарно виглядати. Я зрозуміла, що згадала це слово — «хочу!»".
• "Востаннє я десь виступала, мабуть, ще в школі. Такий несподіваний досвід, непростий, але я така вдячна за нього!"
• "Це найкраще, що зі мною сталося за останній рік".

"Такими враженнями ділилися після виступу за чаєм дівчата, а я подумала, що все було не дарма", — усміхається керівниця проєкту.