Фіаско української опозиції, або «Зеленський краще за Садового»

Останнім часом чи не найпопулярнішою темою для публікацій стало обговорення помилок чинної влади, які призвели до перемоги на президентських виборах 2019 р. актора та шоумена Володимира Зеленського. Але варто пам'ятати, що Зеленський був не єдиним опозиційним кандидатом. Власне, у передвиборчій кампанії «Зе Команди» свого кандидата позиціонували як радикальну альтернативу решті українського політичного бомонду, який своєю перемогою має «зламати» увесь український політикум та якимось чином призвести до якісних змін. Тобто, Зеленського представляли одночасно і як опозицію владі, і як «опозицію опозиції». Хоча до «Зе Команди» приходили і «ветерани» українського політичного життя, а сам кандидат згадував у своїх інтерв'ю можливі контакти з Міхеїлом Саакашвілі та Анатолієм Гриценко, пост-виборча реальність показала, що зі своїми власними кадрами у команди проблеми, та взагалі уся «Зе Команда» є аморфною, нестійкою структурою (представлені у ефірі «1+1» різноманітні «радники» потім відмовлялися від будь-яких офіційних посад, а від інших, таких як Сергій Лещенко, Олександр Харебін, Айварас Абромавичус, відмовився сам президент-елект). Напроти, вже за усталеною формулою «У Зеленського» розпочали переговори із чинними урядовцями (Володимиром Гройсманом та Павлом Клімкіним) про співпрацю із майбутньою Адміністрацією Президента та збереженням курсу на Захід. Раптово, «здолавши» у нелегкій та довгій політичній боротьбі чинного Президента України Петра Порошенка, українські опозиційні політики із подивом знайшли себе «за бортом» нового політичного лайнеру «У Зеленського», на відміну від тих же Порошенка та Гройсмана.

Теперішні заяви та дії Андрія Садового, Анатолія Гриценка, Юлії Тимошенко заради отримання посад при владі ризикують опинитися марними. «У Зеленського» їм ніхто нічого не винний.

Фіаско української опозиції, як не дивно, трапилося через її відносну «об'єднаність». Об'єднана опозиція має право на існування у випадку занадто сильної центральної влади, чи у ситуації спроби тотальної узурпації влади керівництвом країни. Як приклад, об'єднаність опозиції врятувала Революцію Гідності, але до наступних парламентських виборів змогли дійти не всі – «ВО Свобода» втратили колишні позиції. Адже на демократичних виборах усі політичні сили є конкурентами, а не союзниками проти одного абсолютного ворога. А конкретно на президентських виборах переможець може залишитися лише один.

Тим часом, серед майже чотирьох десятків кандидатів на посаду Президента України, за винятком кількох «технічних», більшість зосередили зусилля своїх передвиборчих кампаній не стільки на саморекламі, скільки на атаках проти Петра Порошенка. Усім українцям, хто цікавився політикою, пропонувалося таке «поле бою»: всемогутній лиходій-президент проти рядів ідеальних лицарів, які об'єдналися у боротьбі з ним. Але чим один «ідеальний лицар» краще за іншого залишалося поза увагою. Через що у багатьох оглядачів виборчого процесу складалося враження, що кандидати серйозно не розглядають можливість перемоги, а просто таким чином готуються до майбутніх парламентських виборів, бо ж вони забували про те, що окрім Петра Порошенка мають перемогти й колег-«лицарів». Однак заяви кандидатів після першого туру вказували на повну серйозність їхніх намірів. Як приклад – слова розчарування Анатолія Гриценка, який заявив, що більше ніколи вже не буде балотуватися. Ну а Андрій Садовий, який був впевнений, що наступні п'ять років проведе у Києві, та став, з його слів, «трендсетером» у широкомасштабній та багатоформатній політичній агітації? Той взагалі відмовився від участі у президентських перегонах за крок до мети, на користь «об'єднаної демократичної опозиції» із Гриценком. Певно, щоб узгодити лозунги на білбордах: «Чесних більше!» проти «Єдиного чесного кандидата». Кандидати також полюбляли активно обіцяти «саджати навесні» (ніби у новообраного президента буде така можливість), «трендсетером» тут знову виступив Андрій Садовий (варто згадати його сторінку «Садовий посадить»), але із його зняттям з перегонів лозунг ще активніше перехопила «Зе Команда». Альтернативою «саджателям» виступили «гаранти зниження цін» на чолі з Юлією Тимошенко та Сергієм Капліним. Нарешті, на запитання «де взяти гроші на обіцянки» найпопулярнішою відповіддю було «забрати у олігархів з офшорів», що стало однією з основних тез Руслана Кошулинського. І всі як один ідуть із метою не допустити другого терміну Петра Порошенка. Порошенка перемогли – але якою ціною?

Базис тактики будь-якого опозиційного кандидата зрозумілий – критика чинної влади (особливо Президента України, якого, попри зміни до Конституції, все одно асоціюють із «царем») автоматично додає голоси підтримки. Але коли усі кандидати критикують президента, погрожують офшорам олігархів, садять корупціонерів та гарантують зниження цін виникає питання: кого з них вибирати? І от, поміж струнких рядів антикорупціонерів, лідерів, справжніх аксакалів нашого політикуму, серед усієї демократичної опозиції, виборці обрали опонентом Порошенкові, а потім і Президентом України… коміка-шоумена Володимира Зеленського.

Стоп, що?

Чому Зеленський? Чи він чесніший за Гриценка, поважніший за Таруту, жахливіший за Кошулинського, гарантує більше, ніж Тимошенко? Зеленський краще за Садового?! Зовсім не обов'язково. Ретельне дослідження передвиборчої кампанії «Зе Команди» заслуговує окремих публікацій (варто лише сказати, що вони стали кращими «трендсетерами» у «нових медіа», таких як Instagram, що не вдалося тому ж Садовому, а також вдало створили ілюзію масового волонтерства та «участі у команді», чим занадто пізно почали опікуватися у штабі Порошенка).

Однак варто відмітити головне – на відміну від «аксакалів демократичної опозиції», у «Зе Команди» була присутня агітація проти інших опозиційних кандидатів, і досить вдала. Її ім'я: «Квартал 95». Можна багато говорити про відсутність у Володимира Зеленського досвіду державного управління, але передвиборча кампанія, як не парадоксально, вимагає зовсім інших навичок, ніж власне посада Президента України. Передвиборчі перегони мають елемент публічної вистави, у ході якої кандидати мають і себе показати, і над конкурентами покепкувати. Дійсно, Зеленський, людина від шоу-бізнесу, був та залишається аутсайдером для українського політичного бомонду, людиною з екранів телевізорів, концерт-холлів та корпоративів. Однак для Зеленського та його глядачів вони не є подібним «чужорідним елементом»: напроти, вони  є постійними персонажами «Вечірнього Кварталу», «Казкової Русі», «Чисто News» та інших розважальних передач «Кварталу 95», який вже давно спеціалізується на політичній сатирі. Вуса Гриценка, сміття Садового, безкінечність політичної кар'єри Тимошенко, казуси Ляшка, Саакашвілі та Порошенка – усі вони не залишали телевізорів українців і протягом виборчої кампанії (навіть у день тиші!). Для глядачів «Кварталу» Зеленський був не клоуном серед «серйозних людей», а навпаки – вони стали «клоунами» у гумористичному шоу, карикатурами на самих себе, а Зеленський – конферансьє, який представляє народові цю «клоунаду». І у той час, як кандидати намагалися зацікавити людей, охочих до активної участі у політичному житті країни, то «Квартал» зміг охопити значно ширші народні маси. І для глядачів «Кварталу» всі ці реальні політики асоціювалися із сатиричними образами з передач, а Зеленський – із відпочинком, затишком, позитивними емоціями, кепкуванням над можновладцями. Політики не помітили, як для дуже широких мас громадян вони стали «Іншим», а Зеленський – «слугою народу».

Від власне реального кандидата Зеленського вимагалося лише час від часу робити загальні звернення проти всіх політиків: посилати їх «у сраку», закликати «зробити це разом», обіцяти «саджати навесні», за прикладом кампаній Садового та Гриценка. Взагалі, «У Зеленського» протягом кампанії активно піднімали ті ж теми та лозунги, що й решта опозиціонерів: знизити тарифи на комунальні послуги, підвищити заробітну плату, в черговий раз подолати корупцію, реформувати суди, допомогти «євробляхерам» та відремонтувати дороги (водночас, теми позиціонували саме як обговорення експертами за участю Зеленського – сам кандидат ішов із лозунгом «ні обіцянок, ні пробачень»). При цьому відмітали будь-які чутки про об'єднання з іншими політсилами. Це стало особливо актуальним після опублікування дружньої розмови Юлії Тимошенко з Ігорем Коломойським, головним «симпатиком» передвиборчої кампанії, та подальших «чисток» волонтерських Telegram-каналів «Зе». Об'єднання з будь-яким осміяним у «Кварталі» політиком було б антитезою для передвиборчої кампанії Зеленського, який ішов «проти всіх», поки інші грали у «об'єднану опозицію проти Порошенка».

У ході публічних дебатів Володимир Зеленський назвав себе «вироком» Президентові України Петру Порошенку (чи «выроком», як було вказано у його шпаргалці). У чомусь він був правий – програш новачку-комедіанту вдарить по честі та гордості будь-якого політика чи державного діяча. Однак Зеленському програв не один Порошенко. Програла й решта українських політиків, що брали участь у виборах. Програла «демократична опозиція», яка за багато років боротьби із Кучмою та Януковичем навчилася демонізувати владу та робити їй антирейтинг, але не спромоглася показати себе конкурентоспроможною, не зробила нічого, щоб пояснити виборцям чому саме вони є політиками, а Зеленський – коміком. Опозиціонери майже мовчазно дивилися, як рейтинг Зеленського швидко зростав, а перемога актора ставала подалі неминучою. На противагу борцям із корупцією, міським головам, колишнім чиновникам та військовим, на противагу реальним досягненням та яскравим обіцянкам, люди віддали голоси за улюбленого актора, який «нікому нічого не винний», але ж «гірше не буде». І тепер ніхто з них, у тому числі й, можливо, сам Володимир Зеленський, не знає, що буде відбуватися далі.