В Україні більшає “безбатченків”. Чи порушуються права чоловіків-батьків при розлученні?

Чи рівні батько і матір у правах відносно дітей? Коли батьки розходяться і вирішується питання проживання дітей, кому надають перевагу? Це складні запитання, які не мають простих відповідей.

Ще в червні до нас звернувся учасник АТО Тарас Чернявський з міста Болград, що на Одещині. Він заявив, що його права — батька двох малолітніх дітей — порушуються. 

"В середині травня моя цивільна дружина забрала наших дітей і поїхала в невідомому напрямі. Орієнтовно в Одесу, але точно не знаю. У поліції повідомили, що вона перебуває в центрі для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Проте ніякого насильства я не вчиняв, готовий пройти всі перевірки, — розповів Тарас. — Наразі мені вже байдуже до дружини, мене більше цікавлять діти, бо я люблю їх і хочу виховувати".

Як же зазвичай вирішуються суперечки між батьками в таких випадках?

Першим дієвим методом є визначення місця проживання дитини — згідно з Сімейним кодексом воно визначається за згодою батьків, якщо дитина не досягла 10 років. У нашому випадку дитини дві і старшій лише 5 років. 

Якщо ж згоди досягти не вдалося, спір між батьками вирішують органи опіки та піклування. Один з батьків звертається із заявою до служби у справах дітей за місцем проживання дітей, після чого працівник служби проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання. 

Крім цього, представники служби у справах дітей повинні звернутися до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім'ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов'язки з виховання дитини та догляду за нею. Після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.

"Я звернувся до служби у справах дітей, але там мені повідомили, що провести засідання для визначення місця проживання неможливо, бо не знають, де знаходиться моя дружина. В поліції ці дані ні мені, ні до служби не передають, а отже я потрапив у замкнуте коло. Вже три місяці я не бачив і не чув своїх дітей", – розповів  Тарас.

Його адвокат Роман Дрогомирецький наголошує, що не існує ніяких доказів вчинення Тарасом насильства відносно його цивільної дружини. 

"У центр для жінок, постраждалих  від домашнього насильства, може потрапити будь-яка жінка —  не надаючи доказів реального насильства, — каже він. —  Наразі вона не виходить на зв'язок, фактично перешкоджає Тарасу у вихованні дітей. Це є прямим порушенням його прав на виховання і доступ до дітей".

Роман Драгомирецький додає, що їхня сторона готова до діалогу – водночас визнає, що закріпити місце проживання дітей за Тарасом буде складно, якщо цивільна дружина буде саботувати процес. Адвокат також повідомив, що після чергового візиту Тараса до поліції, на нього напали правоохоронці і тепер перевищення службових повноважень працівниками поліції, які виразились у побитті, розслідує ДБР. Ці ж самі поліцейські встигли скласти декілька протоколів за хуліганство і злісну непокору на Тараса, проте наразі оскаржуються. 

Отримати коментарі від цивільної дружини Тараса ми не змогли. На дзвінки не відповідає, її місце перебування невідоме. Проте на нас вийшла матір дружини Тараса, яку звуть Ірина.

"Він протягом п'яти років бив та знущався над дітьми, дружиною. Це було регулярно, і вона вирішила поїхати до центру. Ми просимо його надати дозвіл на те, щоб вивезти дітей до Росії. Христина (дружина Тараса) є громадянкою РФ, тому майже не має тут ніяких прав", – розповіла нам мати Христини. 

Втім, вона підтвердила – Христина не зверталася з цим до правоохоронців. Потім мати сказала, що коли приїжджала в гості до доньки, то самостійно писала заяву до поліції —  однак вона десь загубилася. 

Ми написали декілька звернень до поліції стосовно пошуку дітей та можливих фактів насильства. 

Поліція повідомила, що до них дійсно звертався Тарас із заявою про зникнення дітей — а потім із заявою зверталася Христина з проханням не повідомляти Тарасу місцезнаходження дітей. І поліція це виконала. У цій же відповіді йдеться, що ні про які факти насильства з боку Тараса їм невідомо, матір не зверталась і опитати її вони не можуть — бо вона наразі в Одесі. 

Батько має право

Оскільки така справа, як у Тараса, є не дуже типовою для нашого суспільства, ми вирішили поспілкуватись з керівником громадської організації "Батько має право" Олександром Швецем. Його організація протягом 5 років спеціалізується на питанні захисту прав чоловіків-батьків. 

Олександр підтверджує, що  в Україні існує упередженість стосовно  чоловіків у сфері вихованні дітей.

"Перша проблема —  це стереотипне мислення, яке культивується з самого народження дитини. Мовляв, жінкам потрібно вдало вийти заміж, а чоловіки повинні постійно працювати задля забезпечення благополуччя у сім'ї, — пояснює він причини явища. —  У всіх соціальних службах, які займаються питаннями дітей, працюють переважно жінки. Вони можуть увімкнути так званий "режим жіночої солідарності" під час ухвалення рішення, а також перекладають власний досвід на сторонніх. Аналогічна проблема є в судах і виконавчих службах"

Олександр Швець вважає, що майже неможливо чоловікові отримати позитивне рішення по визначенню місця проживання дітей, якщо мати забрала їх до себе, і на момент розгляду комісією батько не має до них доступу. Такі процеси йдуть роками.

"Як результат, батько фактично втрачає час на виховання дитини, втрачає дитину фізично, і так формуються так звані безбатченки – діти, які живуть лише з матір'ю", — підсумовує він. Дії дружини Тараса називає "стандартною ситуацією зловживачки" — коли жінки зловживають своїми правами, використовуючи обмежувальний припис згідно ст. 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству". 

"Треба вирівнювати законодавство, проводити переатестацію всіх органів опіки по країні, вводити персональну відповідальність в органах опіки та створити сімейних суддів, які могли би розглядати справи щодо розлучень, визначення місця проживання дітей швидше, ніж це відбувається зараз, — каже Олександр про шляхи вирішення проблеми. —  В поліції також потрібно провести відповідну роботу, бо в більшості випадків копи несвідомо стають на бік жінок. Уповноважений Президента України з прав дитини є вкрай неефективна людина і сама посада є такою ж".

А про існування проблеми  свідчить і статистика. Ми надіслали запити до всіх обласних державних адміністрацій України і отримали дані за попередній рік щодо рішень соціальних служб, які обирали — з ким буде жити дитина. 

На жаль,  жодної інформації нам не надала Івано-Франківська та Кіровоградська області. Київ, як і Харків, вважає таку інформацію такою, що не підлягає розголошенню. Цифри свідчать, що тільки в Сумській області чоловікам схильні більше довіряти.

З іншого боку

Поспілкувавшись з Олександром ми зрозуміли, що для більш збалансованого та об'єктивно бачення ситуації нам потрібна ще одна експертна думка. Ірина Виртосу – журналістка Центру прав людини ZMINA, координаторка групи "Впровадження міжнародних зобов'язань у сфері гендерної рівності та прав людини" МФО "Рівні можливості" погодилась відповісти на наші питання.

Перше, про що ми спитали, так це про нинішній стан речей в Україні, а саме існування нерівності між жінками і чоловіками під час виховання спільних дітей. 

"Нерівність є і простий приклад цьому – це кількість чоловіків і дідусів, які приводять дітей до дитячого садочку або школи. На моєму прикладі серед 20-ти дітей в дитячому садочку я змогла познайомитись з 10-ма мамами і лише 1-ним батьком, який фактично був не сам, бо прийшов з дружиною. Аргумент – бо чоловік працює і заробляє кошти на родину? А чи не тому, жінка вимушена поступатися своїми кар'єрними планами чи професійним розвитком, бо зобов'язана щоранку "зібрати" дітей до садочка-школи, а вже на 5 вечора бігти забирати їх із навчального закладу? І в цьому пояснюється і подальший розрив – і в оплаті праці (якщо жінка, у якої є навантаження – догляд за дітьми, просить гнучкий графік роботи, то це часто позначається на її доході), і в отриманні більш високої посади, і можливості мати закордонні відрядження і т.д.", – відповідає Ірина.

Розібравшись з питанням наявності нерівності, ми вирішили перейти до наявності проблеми упередженості відносно татусів. Існує думка, що тато не може належним чином виховати дитину, як це би зробила матір. 

"Як не прикро – так. Але якщо на побутовому рівні ці зміни відбуваються поволі, то державі під силу давати правильні сигнали: що і жінка, і чоловік спроможні на рівні виховувати дитину. І тут немає когось краще, а когось – гірше. А часто – в бажанні брати на себе цю відповідальність, – пояснює Ірина. – До речі, про державу. Зовсім недавно Україна увійшла до Партнерства Біарріц, яке започаткували лідери країн Великої Сімки (G7), і має на меті посилити відповідальність міжнародної спільноти щодо досягнення гендерної рівності".

Раніше ми обговорювали можливі маніпуляції з боку жінок, проте Ірині про такі випадки невідомо. Проте вона не виключає, що такі випадки можуть бути. Але їй достеменно відомо про випадки, коли чоловіки шантажували своїх дружин чи колишніх партнерок, що заберуть (і забирали) дітей, аргументуючи тим, що мають майно і стабільний дохід, а отже, і більше сили відібрати дитину.

Відсутність спільного проживання не є приводом для усунення від участі у вихованні дитини з боку батька.

"Водночас хочу зазначити, що якщо дитина не проживає на «території батька», це ще не значить, що батько не може повноцінно брати участь у вихованні дитини. До прикладу, знаю історію, коли чоловік з дружиною розійшлися. Щось у них не склалося. Але вони домовилися, і батько максимально бере участь у житті дитини – забирає зі школи, водить на гуртки, забирає з гуртків дитину і відводить додому матері, організовує канікули і вихідні, спілкується по телефону, допомагає фінансово. Дитина рівною мірою довіряє як матері, так і батькові, хоч батьки вже не є родиною", – пояснює Ірина.

Що робити?

Ми також отримали поради або умовний план, який все ж таки міг би вирішити ці нагальні проблемні питання. Тут є декілька пунктів:

• Відповідальність татів брати участь у вихованні дитини.  І вже все починається з того моменту, як народжується дитина: бути присутнім при пологах (партнерські пологи), розподіляти сон, хто чатує, коли немовля вночі не спить, а хто відпочиває. Для цього, очевидно, взяти відпустку по догляду за дитиною або подбати про гнучкий графік у роботі. По суті, чоловік тільки не годує грудьми – все інше він в силах зробити. Якщо зважити на той факт, що жінка 9 місяців виношувала дитину, то цілком слушно, що чоловік може включатися уже від самого початку (щоб і дружина відпочила).
• На рівні суспільства – всіляко підтримувати ідею партнерських відносин у родині і сприяти вихованню дитини обома: і матір'ю, і батьком. На жаль, ще часто ми чуємо глузування, мовляв, якщо чоловік вдома з дитиною, то він "нездара" заробити і т.д. Це стереотипне уявлення щодо ролі чоловіків, ролі батька і його слід руйнувати. 
• Формування дружнього простору для батьків з маленькими дітьми. Спільнота "Простір, дружній для батьків з малюками" показує, як можна бути ініціативним у просуванні змін, таких важливих для родини з дітьми. 
• На рівні держави: справді сприяти, щоб чоловік міг взяти відпустку по догляду за дитиною, а не лише на папері. Сюди ж також належить – можливість брати лікарняний, подовжену відпустку для тата. Мова йде  не лише формально про закон, а про практику – щоб цих прикладів було якомога більше. І вони заохочувалися. (А не коли у відділі кадрів чоловік наштовхується на черговий опір і "пораду": "а що буде робити ваша дружина – хай вона йде"). Також ці зміни мають стосуватися і прийняття чоловіків з дітьми у лікарнях: як правило, приймають або маму, або бабусю з дитиною, тому що палати спільні, і всі "жіночі". Уже є чимало дискримінаційних випадків, коли батькам відмовляли. Хоча це були батьки-одинаки, і справді нікому не було його замінити. Є інший гарний приклад: коли батько лежав у лікарні з дитиною, він побачив зсередини, відчув на собі – ось це нерідко принизливе ставлення, коли на тебе не реагують, не можеш дочекатися своєї черги і всі інші "бонуси", що для жінок є "за замовчуванням".

Взявши за приклад звичайну історію, яких в Україні десятки, а то і сотні, ми виявили цілу систему невирішених проблем. Розпитавши експертів в цих галузях ми зрозуміли, що тут немає єдиного рецепту і вирішення цієї проблеми потребує дуже великого часу і комплексної роботи. Ми можемо зробити один з основних висновків – що би ви не робили, робіть це відповідально і не бійтесь звертатись зі своїми проблемами до спеціалістів. Життя вкрай коротке і тому краще не намагатись ускладнювати його цими проблемами.