Одне авто, четверо людей і дванадцять собак, Або історія однієї евакуації з Харківщини

Олександра Назаренко разом з чоловіком, двома маленькими дітьми і 12-ма собаками в легковому авто евакуювалися з Харківської області. Виїжджали під обстрілами на 19 день повномасштабної війни із села Сороківка, яке знаходиться за 60 км від кордону з росією і за 15 км від Харкова. 

Туди, як і в сусідні населені пункти, намагалися прийти "русскіє освободітєлі". Однак наші ЗСУ відбивають територію, тому досі в цьому регіоні точаться запеклі бої. 

Як було жити у гарячій точці всі ці дні та як вдалось евакуюватися разом з маленькими дітьми і 12-ма собаками, — розповідаємо далі. 

"Русскіє солдати освободят вашу страну от националістов"

Олександра зі своєю сім'єю проживала в Харківській області в приватному будинку. Вони тримали собачий розплідник, займались французькими бульдогами. 15 лютого до неї зателефонувала знайома з росії і сказала, що скоро трапиться щось страшне. Ніби-то в Ялту завезли потужні літаки й може бути війна. Звісно, тоді Саша не повірила. 

24 лютого о 4:15 ранку чоловік Саші підійшов до вікна і побачив заграву. Через мить донеслися звуки вибухів і повз їхній будинок пролетіла ракета. "На нас напали, почалась війна", — закричав Євген. Він був одним із мільйонів українців, які промовляли ці слова в той зловісний ранок четверга. 

У той день знову написала та ж знайома з росії, але, як виявилось, не поцікавитися, чи живі. Вона раділа, що нарешті "наши русскіє солдати освободят вашу страну от националістов". І загалом говорила досить агресивно, мовляв, самі винні. 

Та це була не найстрашніша звістка. Олександра родом з Донецька, проте виїхала звідти ще у 2012 році. Її батьки та рідна сестра залишились там. 

"У перший день я написала мамі: "Мам, у нас почалась війна". На це вона мені відповіла — "Давно пора. Ми ждалі етого 8 лєт". І почала висилати посилання на їхні новини про причину, чому відбувається так звана "спецоперація". Я їх навіть не відкривала… Мені було дуже боляче. А через два тижні, коли вже бомбили сусіднє село, мені вперше написав тато. Важко повірити, але він не поцікавився, як справи, а просто вислав молитву. А потім запропонував евакуюватися гуманітарним коридором до Ростова-на-Дону. Мовляв, він щось там організує. Я йому відповіла, що не хочу "русского міра" і що так звані "освободітєлі" розстрілюють мирних жителів, навіть в гумкоридорах. Він, звісно, мені не повірив, — розповідає Саша. 

Життя в облозі

Вже на другий день після вторгнення в селі зникло світло, вода і газ. Їжу, як і ліки, важко було дістати. Питної води також не було. 

"Ми з чоловіком поставили у дворі велику діжку, яку наповнили снігом. В перші дні було дуже холодно, тому сніг майже не танув. З цієї води планували варити їжу… на вогнищі", — згадує Олександра. 

Крім того, собакам був необхідний корм, який вони закуповували в Харкові. Зв'язок ловив лише в полі. 

"Я заряджала телефон у машині на кілька відсотків і вибігала в поле, щоб знайти волонтерів, які б могли привезти хоч якусь їжу. Але до нас не хотіли їхати, бо тут була гаряча точка. Я відчувала відчай".  

Своїм же ходом до Харкова неможливо було доїхати, оскільки на окружній біля міста велись бої. Одного дня Саша спостерігала, як протягом трьох годин в бік Харкова їхали ворожі колони окупантів. Потішило лиш те, що назад повернулось значно менше. Це зайняло годину, а не 3. Вони осіли за кілька кілометрів від їхнього села.

За тиждень Саші все ж вдалося вийти на місцеву тероборону. Вони привезли їжу, корм для собак, засоби гігієни, сірники. 

"У нас майже всі запаси були вичерпані. Коли хлопці приїхали, я заплакала. Вони їхали під обстрілами і хвилювались, як ми тут з маленькими дітьми"

За словами Саші, місцева влада практично нічим не допомагала односельцям, більшість покинули село. Був навіть проросійський депутат, який виступав за "русскій мір". Він збирав людей в у клубі, щоб спланувати, як вони зустрічатимуть російських солдатів. Згодом зрадники зняли з клубу український прапор. 

Якось чоловік Олександри поїхав шукати хліб. Він зупинився біля місцевого м'ясокомбінату. Виявилось, що власники вирішили його закрити через обстріли. Працівники завантажили йому в багажник чимало ковбас. 

"Хліба чоловік не знайшов, зате привіз багато м'яса. Більшу частину ми роздали місцевим жителям". 

День евакуації

Основна причина, чому Саша з родиною не виїхали раніше — це батьки чоловіка. Важко їх було залишати. 

Та відправною точкою став дзвінок знайомої з села, яке вже окупували. Вона розповіла, що понад два тижні ховалася з дітьми в підвалі. А після окупації російські солдати ходили по хатах і говорили місцевим жителям, щоб ті виходили з білими "прапорами", інакше їм не поздоровиться.

За тиждень окупації селянам роздали лиш по кілограму рису. Багато тварин померло з голоду. Будь-які намагання української сторони доставити їжу закінчувались обстрілами. 

"Після цієї розмови ми прийняли рішення виїжджати. Сумки зібрали за 10 хвилин. Менших собак помістили в бокси, більших — на заднє сидіння і в ноги. Дитяча коляска не помістилася. Загалом в машину вдалось всунути лиш трохи речей для дітей та собак і засоби першої необхідності. Місця для нашого з чоловіком одягу не вистачило. Та це не страшно. Найтяжче було прощатися з батьками. Я ще ніколи не бачила, як тато (чоловіка — ред.) плаче. Це було нестерпно". 

Через далеку знайому вони знайшли житло в Івано-Франківській області. Дорога зайняла 27 годин. Зупинялись всього кілька разів: вигуляти собак і поїсти. Спали вночі лише 2 години. 

"Всю дорогу старший син благав повернутися додому. Спочатку він думав, що ми їдемо до Харкова в МакДональдз. Але чим далі ми віддалялися, тим більше він просив повернутися. А ще одна з собак не просто гавкала всю дорогу, а кричала, мов людина. Це додавало особливої атмосфери нашій поїздці". 

На блокпостах, коли опускали вікна авто, собаки починали сильно гавкати. Спостерігаючи цю картину, наші бійці казали: "щось ви довго з цим багатством залишались на окупованій території". Саша відповідала, що вони сподівалися, що війна скоро закінчиться. І що впевнені, що наші хлопці з ЗСУ вже найближчим часом проженуть усіх орків.  

Коли проїжджали Кіровоградську область, над авто пролетіли дві ракети. 

"В цю мить я подумала, що ми ніби й тікаємо від небезпеки, але далеко не втечемо, адже в Україні небезпечно скрізь"

Життя по-новому

По приїзду в Коломию вони заселилися в стареньку двокімнатну квартиру. В одній кімнаті поселили собак, в іншій — живуть самі. Місцеві жителі стараються допомагати: організували дитячий візок, одяг, постільну білизну тощо. 

Саша каже, що вражена людяністю і добротою людей. 

"Ми з чоловіком все життя говорили російською. І хоч зараз намагаємося переходити на українську, спочатку був страх, як це сприймуть місцеві. Виявилось, абсолютно спокійно, без жодного докору. І це ще раз підтверджує абсурдність ситуації із вигаданою проблемою мовного питання". 

Зараз Олександра з родиною намагається пристосуватися до нового життя. Каже, що тільки починає відходити, вже не так тремтить тіло. 

Залишити свій дім, як Саші з її сім'єю, за останні тижні довелося багатьом українцям. Але Україна — незламна. Українців не здолати хоча б тому, що ми своїх не залишаємо. Навіть коли свої — це дванадцять французьких бульдогів. Які теж — частина сім'ї, великої української сім'ї.