Як евакуювати людину з інвалідністю: труднощі, емоції, контакти

Куди звертатися людині з інвалідністю, аби евакуюватися? Що потрібно, якщо ви хочете допомогти з такою евакуацією, і з якими неочевидними проблемами стикаються біженці з інвалідністю за кордоном? Усе це — у нашому матеріалі.

"У мене наступного тижня буде дуже непроста авантюра, і я потребуватиму вашої допомоги. Ми будемо пробувати вивезти бабусю після інсульту й мою тітку з Херсона. Бабуся лежача й тяжка (за вагою). Я буду просити у вас про допомогу з розташуванням на маршруті (перший поверх або вантажний ліфт), допомога людей, які могли б виносити/заносити її", — так ще у квітні у Фейсбуці зверталася по допомогу Анастасія Мельниченко.

Невдовзі після початку окупації Херсона в її бабусі стався інсульт. Жінку госпіталізували, але правильний діагноз встановили лише через три дні після потрапляння до лікарні. Потім її виписали, аргументувавши це тим, що пацієнтка не піддається реабілітації. Так жінка лишилася в окупованому місті, без необхідної допомоги й повністю знерухомлена недугою.

Таких історій — тисячі. У містах, які тимчасово перебувають в окупації, а також на територіях, які постійно обстрілюють, лишаються люди з пошкодженнями опорно-рухового апарату, вадами зору і слуху та з ментальною інвалідністю. Часто для їхньої евакуації потрібен спеціально облаштований чи бодай приватний транспорт, допомога з речами й численними подальшими питаннями.

Провідник та засновник організації "Доступно.UA" Дмитро Щебетюк говорить — евакуювати людину з інвалідністю технічно складно. І стосується це лише не тих, хто не може ходити.

"Буває складно, бо це тривала дорога. Довгі поїздки взагалі складно переносити, а людям з інвалідністю — тим паче. Місцями ми знаходимо такі пункти перепочинку, щоби потім рухатися далі. Але сама дорога складна.

Плюс, якщо людина на авто, це простіше. Ми з «Доступно.UA» супроводжували людей на авто й це легше. Хоча б через те, що вони могли взяти стільки речей і засобів гігієни, скільки їм потрібно. У таких людей питання полягає лише в тому, аби скласти маршрут, знайти де заночувати й знайти житло.

Також була евакуація від держави, але не з усіх міст вона була достатньо масштабна. Разом із тим, батькам із маленькими дітьми з інвалідністю й ментальними порушеннями складно було виїжджати. Коли всі виїжджали, вони не могли цього зробити, бо було багато людей у потязі, а таким дітям потрібно більше простору, тому що вони психологічно не витримають таких умов", — говорить Дмитро.

Евакуаційні рейси, які влаштовує держава, часто не розраховані на людей з інвалідністю (лежача людина або ж людина на візку не зможе самостійно зайти в потяг чи автобус). Проблеми зі здоров'ям роблять довгу дорогу ще тяжчою. Тож постає питання — що з цим усім робити?

Анастасія Мельниченко, чия бабуся стала лежачою через інсульт, не могла евакуювати родичку самостійно. На той час вона була за кордоном із дітьми, тож одразу почала шукати громадські чи волонтерські організації, які можуть допомогти.

"Я шукала спосіб перевезти її з Кропивницького до Рівного, з Херсона не знайшла. Ніхто не брав лежачу людину. Нам пощастило, що знайомий моєї тітки їхав до Кропивницького, і що він був сам. То він погодився взяти бабусю й тітку. Вони сконструювали імпровізовані ноші й перевезли на задніх сидіннях.

Найбільша складність була з ночівлею, адже бабуся досить тяжка, і занести-знести її важко. Ми придумали, що приїздимо і викликаємо швидку, мовляв, бабуся після інсульту. Це спрацювало, у Кропивницькому її поклали в лікарню. Вона таки була після інсульту, без допомоги, саме тому вирішили витягати її з окупованого міста", — розповідає Анастасія.

Після цього вона знайшла волонтерів, які перевезли хвору жінку з Кропивницького в Рівне — фонд Razom for Ukraine, який займається гуманітарною допомогою та аптечками. Як каже Анастасія, бабусю поклали на задньому сидінні, далі завантажили необхідний вантаж і так поїхали на західну частину України.

На момент нашої розмови бабуся Анастасії вже проходила реабілітацію в інсультному центрі в Рівному, де за 14 днів знову змогла сидіти й рухати рукою.

Дмитро Щебетюк розповідає, що через три місяці з моменту повномасштабного вторгнення вже настав період, коли важливо втримати тих, хто евакуювався, у безпеці, адже повернення на Схід та Південь України, на жаль, досі небезпечне. Попри це люди, яким складніше адаптуватись до нових умов, уже хочуть додому.

Також часто людям з інвалідністю значно складніше зважитися поїхати. По-перше, їхні домівки облаштовані під їхні потреби. По-друге, у гру вступають емоційний та соціальний чинники.

"Існує великий ментальний бар'єр, якщо говорити про виїзд в іншу країну. Бо люди думають, мовляв, до них тут в Україні було байдуже, отже за кордоном вони не будуть потрібними тим паче. Їм страшно від того, що можна потрапити в умови, які не будуть їм підходити. Люди бояться невідомості", — говорить Дмитро Щебетюк.

Також він називає ще кілька важливих факторів, з якими стикаються люди з інвалідністю за кордоном — пошук житла, де їм фізично буде зручно (наприклад, людині на візку точно потрібен пандус і перший поверх або ліфт), пошук необхідної реабілітації чи лікування й банальна адаптація до нового середовища, де може не бути близьких.

"З'явилися ініціативи, які допомагають на місцях людям і з порушеннями зору, і з порушеннями рухового апарату… Це і "Восток SOS", і "Паляниця", і ми з початку почали також включатися в інформування, а потім прокладати маршрути до Швеції після того, як запартнерилися з тамтешніми організаціями.

Ми так само в Німеччині наймаємо волонтера і співпрацюємо через нього з іншими місцевими організаціями. І вже відправили туди чимало людей на реабілітацію. Але таким організаціям простіше працювати, коли людина сама цілеспрямована і знає, чого вона хоче", — пояснює Дмитро Щебетюк.

Що стосується питань реабілітації, Дмитро зазначає, що для багатьох евакуація за кордон — це ще й шанс отримати специфічне лікування, яке не було доступним в Україні. Для цього потрібно звертатися до місцевих громадських формувань та в клініки напряму, але важливо постійно про себе нагадувати.

А якщо говорити про соціалізацію, тут слід повернутися до рішення, описаного вище — на етапі організації виїзду краще звернутися до організацій, які формують групи з України. Так відкривається можливість їхати з іншими українцями й надалі підтримувати з ними зв'язок.

Складнощів багато, але піти на них безпечніше, ніж лишатися в окупації чи під обстрілами. Адже для багатьох людей з інвалідністю просто недоступні бомбосховища, вони не можуть бігти й не можуть ховатися.

"Треба розуміти, що лишаючись у небезпечних містах, люди з інвалідністю наражають на небезпеку не тільки себе, а і своїх близьких. Бо цим близьким крім своїх головних завдань треба ще турбуватися про них і думати, як їм буде", — аргументує Дмитро.

Краще шукати більш локальні ініціативи залежно від того, де перебуваєте ви чи людина з інвалідністю, якій ви хочете допомогти. Проте контактами найбільших та найпродуктивніших громадських організацій, що можуть допомогти, з вами поділимося ми:

• Навчально-реабілітаційний центр "Джерело": спеціалізується на допомозі дітям і знаходиться у Львові, але в умовах війни займається також евакуацією людей з інвалідністю за кордон.
• "Об'єднання відповідальних громадян": працюють по різних напрямках, серед яких допомога людям з інвалідністю в облаштуванні за кордоном;
• "Група Активної Реабілітації": допомагають людям із травмами кісткового мозку, в умовах війни займаються евакуацією;
• "Восток SOS": надають всебічну допомогу людям, які постраждали від війни;
• "Доступно.UA": допомагають евакуюватися та влаштуватися за кордоном людям з інвалідністю.