“Будь ласка, виламайте двері”: як франківчанки евакуювали сотні картин із міст на лінії вогню

Мало хто з митців, колекціонерів та керівників невеликих галерей передбачив потребу в евакуації мистецьких творів. Але вона з'явилася. У перші ж дні повномасштабної війни дві кураторки однієї з франківських галерей вирішили допомагати з вивезенням картин до відносно безпечних місць. "Рубрика" поспілкувалася з однією з ініціаторок проєкту. Про те, що таке евакуація художніх творів під перехресним вогнем — у нашому матеріалі.

У чому проблема?

Посеред чорних стін і тьмяного терпкого світла постать Анни видається ще тоншою. Ще витонченішою. Показуючи галерею, якою керує, вона буденно говорить про пошук вантажівок, черги до ТрО і прохання художників виламувати двері до їхніх майстерень.

Тепер усе це — складові історії "Асортиментної кімнати", мистецького простору на одній із франківських вуличок, який слугує і галереєю, і платформою для підтримки митців, а від початку ескалації — ще й евакуаційним центром для мистецьких робіт.

"Загалом у нас був фокус на підтримку місцевої спільноти, тому що ми розуміли, що є більші міста, куди завжди відтікає потенціал і людський ресурс. За 4 з половиною роки ми стали таким простором, який почав привертати увагу саме молодих художників… Ми займалися виставками, резиденціями, точково освітніми програмами, кінопоказами.

І в нас до війни була мрія почати працювати з архівом. Накопичувати свій архів мистецьких робіт, бібліотеки й загалом якось долучитися до архівної діяльності, яка в останні роки розгорталась в Україні. Була така мрія, а мріяти треба обережно", — говорить Анна Потьомкіна.

З першими ж тривожними новинами 24-го лютого Анна разом із другою співзасновницею "Асортиментної кімнати" Альоною Караваєвою почали шукати можливості волонтерити й місця, де вони можуть бути корисними. Та швидко прийшло усвідомлення, що найбільш ефективними вони будуть таки на своїх місцях.

Стоячи в черзі, аби записатися до тероборони, Альона сказала Анні: "Я вже три години стою в черзі. Мені здається, ми тут не дуже потрібні. Займімось тим, що вміємо".

Анна говорить — вони з Альоною одразу озвучили запитання про те, що буде з архівами українських галерей та інституцій в часи, коли вогонь може потрапити куди завгодно. І так само одразу зрозуміли, що саме тут можуть бути максимально корисними, — у тому, щоб рятувати мистецтво та культуру України тоді, коли їх прагне знищити ворог. Допомога з евакуацією була потрібна всім — і великим музеям та галереям, і меншим та приватним галереям.

Держава в цей час була обмежена бюрократичними питаннями. В інтерв'ю "Суспільному" міністр культури Олександр Ткаченко говорив — для евакуації мистецьких творів державою треба комунікація на трьох рівнях: з Міністерством культури, місцевою владою та директорами музеїв.

"В Україні близько 2000 музеїв. Безпосередньо МКІП підпорядковані лише 26 музеїв та заповідників, тобто трохи більше 1%. Всі інші підпорядковані місцевим органам влади. Щоб здійснити евакуацію, потрібен не тільки наказ МКІП, але й взаємодія з місцевими органами влади та відсутність спротиву директорів музеїв, що ми часто бачили в регіонах, наближених до лінії фронту і не тільки.

Щоб організувати виїзд, потрібно спакувати ці речі, крім наказу Міністерства, потрібна співпраця з місцевими органами влади, транспортування тощо. Зробити це за 3-4 дні фізично неможливо. Ми будемо вносити на уряд пропозиції щодо удосконалення проведення такого роду робіт, тому що всі закони, прийняті  до війни, не враховували тих обставин, в яких зараз доводиться діяти", — розповів Ткаченко.

Та наприкінці лютого 2022-го часу на прийняття відповідних законодавчих рішень було замало. А деякі проблеми не вміють чекати.

Яке рішення?

"Ідея з евакуацією мистецьких творів у нас з'явилася на перший день повномасштабної війни та вже на другий день ми запустили оупен кол. Наша початкова ідея полягала в тому, що великі інституції, можливо, мають план щодо евакуації своїх архівів. А у менших галерей на кшталт нашої його немає. Але насправді плану не було ні в кого. Навіть великі круті галереї зверталися до нас.

Були ситуації, коли наче є і люди, є і транспорт, але ти просто не можеш виїхати. І ми принципово не робили жодного відбору чи пріоритезації з приводу мистецької цінності, бо на той момент взагалі не йшлось про це. Хто перший подається, того ми й евакуйовуємо", — розповідає Анна. 

З моменту початку евакуації команда "Асортиментної кімнати" почала отримувати дзвінки й повідомлення, які коливалися від лютого нерозуміння того, що вони роблять, до слів про те, що вони — чиясь єдина надія врятувати працю всього життя.

"У мене є ключі від майстерні. Але якщо їх не вдасться передати, будь ласка, виламайте двері, тільки заберіть мої роботи", — просила одна з художниць, яка зуміла виїхати за кордон, проте не змогла забрати свої роботи. І схожого, говорить Анна Потьомкіна, було чимало.

"Із часом виявилося, що ця евакуація була дійсно потрібною, бо ніхто, крім нас, цим майже не займався. Хоча були періоди, коли нам закидали, що ми робимо щось не те, що треба займатися евакуацією людей, і це абсолютно зараз недоречні речі. Це було дивно, бо це було від людей з мистецького кола. Я не засуджую, бо думаю, що у всіх відбулася якась переоцінка того, що зараз є на часі.

Водночас у нас були запити, які дуже вражали. Наприклад, була дівчина, яка знаходилася в Бучі й дуже переживала за свої роботи в Києві. Ми з нею зв'язуємось і це теж досить важкий досвід. Я розуміла, що маю тут дуже обережно добирати слова. Я не знала про стан людей, яким я дзвонила. Але по голосу вже чула, що стан був не з найкращих. І от цю дівчину з Бучі я розумію, бо це те, що ти створив. Завжди є загроза, що ці робити можуть знищити, а це теж частина тебе, частина твоєї самореалізації", — ділиться кураторка.

Як це працює?

Загалом команді вдалося евакуювати 600 мистецьких творів. Якась частина з них уже повернулася додому, ще якусь автори чи власники забрали за кордон, деякі архіви далі зберігаються в місці, яке "Асортиментна кімната" не називає.

Щоб повністю налагодити процес евакуації, команді знадобилось менш як три тижні. За цей час знайшли перевірених водіїв, транспорт, розібралися з тим, які документи їм потрібні і як шукати людей, що можуть допомагати з пакуванням робіт в тих місцях, звідки їх мають вивезти.

"Перший місяць був досить складний у налаштуванні процесу. По-перше, було складно знайти водіїв, які погодились би їхати, тому що теж часом у людей не було розуміння, що це теж потрібно вивозити.

Звичайно, що весь пріоритет надавався евакуації людей і ми не йшли з цим всупереч. Але загалом після перших трьох тижнів все якось структурувалось. Ми знайшли людей, з якими після того постійно співпрацювали, це кілька водіїв, кілька волонтерів, які нам тут допомагали з пакуванням, бо це теж була одна з проблем — люди не мали чим запакувати свої роботи, бо не могли вийти за межі дому.

Евакуація — це дуже спільний проєкт, який не вдався б без водіїв і без волонтерів. Перші місяці все було на доброму слові, була просто якась така загальна довіра одне до одного, хоча ми розуміли, що деякі роботи коштують дуже дорого і якщо раптом з ними щось трапиться або якщо раптом це не водій, а злочинець, то ми потім нікому нічого не доведемо.

Ми знайшли першого водія через мою знайому, яка працювала з Пластом (Національною скаутською організацією України, — ред.), і вони саме мали мережу водіїв. Вона дала мені контакти одного з них. Він першим і поїхав. А після того ми сконтактували зі ще одним водієм. Це був знайомий нашого знайомого, прекрасна людина — Руслан Родріґез. Він біолог, хімік і водій, людина просто талановита в багатьох напрямках. Він наші роботи возив усі наступні рази. Це була людина, якій можна довіряти, яка постійно була на зв'язку", — розповідає Анна.

Дівчина каже, що саме водії ризикували найбільше. Часто їхній маршрут займав 24 години разом з зупинкою на час комендантської години й ночівлями просто в автівці. Проте весь проєкт вдалося реалізувати без надзвичайних ситуацій. Зараз він призупинений, бо настільки гострої потреби в евакуації більше немає — значна частина захоплених раніше територій звільнена, а художники й власники архівів уже або знайшли інше рішення, або втратили мистецькі твори через війну.

Кошти на евакуацію брали із бюджетів, закладених на геть інші проєкти. Анна каже — партнери пішли назустріч і дозволили використовувати гроші на найнагальніше.

"Щодо частини грошей, на які ми мали робити певні мистецькі проєкти, грантодавці сказали «окей, скеровуйте їх, куди вважаєте за потрібне». І ми почали закуповувати гуманітарку і працювати з цим. Ми так працювали й з евакуацією. В один бік ми везли гуманітарку, а назад забирали мистецькі роботи. Ми старалися, щоб машина не їхала пуста. Також на початку війни було багато донатів від людей на евакуацію".

Найбільше евакуацій "Асортиментна кімната" здійснили з Києва та області, які на початку ескалації були на лінії вогню. Тепер евакуацію не проводять, але прийом заявок все ще не закритий — щойно з'явиться потреба, франківська галерея готова до нової дороги.

"Не можна сказати, що ми обробили всі запити. Ми обробили третину. Друга третина була для нас неможлива для виконання. Наприклад, був кейс із Маріуполем, який ми не встигли обробити. І це все буквально за лічені дні. Ми зрозуміли, що просто не зможемо туди потрапити. Або отакі кейси з ключами, коли ні ми, ні митці не могли зайти у майстерню.

Третина запитів відпадала, бо люди знаходили інші рішення. Але загалом ми почали вести каталог, архівувати всі ці речі. У нас найбільша кількість робіт, які ми зберігали, це 600 робіт. Це досить невеликий архів, але це кілька таких великих архівів від кількох представників. Наприклад, галерея «Волошин», яким ми вже повернули роботи. І ще кілька приватних колекцій, які налічували 100-150 робіт. А решта це були художники й художниці, маленькі галереї", — підсумовує Анна.

Крім евакуації "Асортиментна кімната" попри війну далі проводить резиденції для митців, створює проєкти, що допомагають внутрішньо переміщеним підліткам знайомитися з новим містом крізь мистецтво і повертаються до освітніх форматів.

Бо хай там як стараються вороги, українці сильніші. І значною мірою саме завдяки своїй культурі.