Змінювати село, формуючи в ньому активну спільноту: історії сімей, що живуть в екопоселенні

У чому проблема?

В українському медіапросторі вже давно існує тренд "на село", де містяни, здебільшого на літній період, перебираються із задушливих бетонних стін на дачу. Однак, попри перенаселення міст, забруднене повітря та інші стресові чинники, люди не поспішають масово переїжджати в села на постійну основу. Погоджуються одиниці, адже не всі готові стикатися з тамтешніми випробуваннями: безробіттям, відсутністю транспортних сполучень, культурних заходів тощо.

Однак село має потенціал для зеленого туризму, може стати місцем неформальної освіти, простором для реабілітації та життя з сім'єю. Так думають і герої нашої історії, для яких сільська місцевість стала не трендом, а свідомим вибором. Тут вони мешкають вже близько 13 років та на рівні окремої ініціативної групи втілюють зміни. Що їм для цього знадобилося — читайте у матеріалі.

Яке рішення?

До села Дмитренки, що в Київській області біля Богуслава, дістатися можна трьома способами. Сісти на маршрутку, яка ходить двічі на день. Доїхати власним авто. Або ж попросити підкинути місцевих таксистів, які вичікують приїжджих на автовокзалі в Богуславі. 

Чоловік, який люб'язно погодився довезти нас, розповів: після заборони в Україні мисливства, Богуслав наче очистився.

"Я їду дорогою, а тут вистрибує олень! Він дивиться на мене, я дивлюся на нього. І стоїмо", — згадує свої пригоди водій.

Місцевої живності стало значно більше: лисиці, олені, різні види птахів. Єдине, боїться, щоб вовків не побільшало — раніше місцеві з ними боролися довго. 

Заїжджаємо в село, яке зустрічає пустими хатами. Деякі з них вже так давно не бачили людей, що потроху гнуться до землі. Проїжджаємо дитячий майданчик, розкидані нові дитячі іграшки показують, що він стоїть не для краси — ним справді користуються.

З будинку, який міг поповнити ряди тих, що ми бачили, долинає сміх. Молоді сім'ї, які проживають у Дмитренках та селах поруч, дали йому нове життя: зашпаклювали стіни, провели воду, облаштували технікою та наповнили дитячим гамором. Від місцевих жителів їх відрізняє лише одне — вони тут не народилися, а свідомо прийняли рішення переїхати з міст у село та створити спільне екопоселення.

Нові домівки мешканці спільнот купують та приводять до ладу під свої потреби. Новим жителям допомагають з облаштуванням власного будинку. Здебільшого засновники екоспільноти утворюють її на базі вже наявної сільської місцевості та в ній розбудовують спільне життя. Гості та нові мешканці знаходять спільноту через соцмережі, у гуглі або ж за порадами знайомих.

Сім'ї проживають у власних будинках, однак будують окремий гостьовий дім, призначений для спільних застіль і відпочинку, зібрань усіх мешканців та проведення часу разом. У ньому ж проходять голосування, де вирішують, чи приймати нових мешканців, коли ті висловлюють бажання долучитися — усі сім'ї повинні проголосувати "за". Тут спільноту і її добробут плекають, вкладають багато часу та сил на вирішення внутрішніх конфліктів.

Спочатку, в далекому 2011 році, Анастасія Волкова з чоловіком Сергієм крок за кроком перебиралися з Києва до села. Подружжя прагнуло вирощувати свою органічну їжу та водночас розуміло, що потрібно шукати однодумців, своїх людей. Однодумці знайшлися, і не тільки в Україні, а й по цілому світу. Їх Анастасія та Сергій знайшли в екологічних спільнотах, зокрема в екопоселенні Зелені Кручі в Дмитренках.

Екопоселення — спільнота людей, які свідомо обрали переїзд в село. Їх об'єднують спільні цінності: здоровий спосіб життя, дбайливе ставлення до природи, духовний розвиток тощо. У 2018 екопоселення Зелені Кручі в Дмитренках об'єдналося з багатьма іншими українськими екологічними спільнотами в громадську організацію "Глобальна мережа екопоселень України".

Люди свідомо відмовляються від життя в місті з різних причин: хтось вирішив вирощувати власну городину,  комусь набридло шумне місто й хочеться бути ближче до природи, хтось же переїхав у більш спокійний населений пункт заради дітей. 

Інша жителька Зелених Круч, Вікторія, розповідає переїхала в поселення спершу через внутрішній поштовх до духовного розвитку, а згодом — через прагнення до свободи.

"Тут дика свобода, і вона така п'янка", — з запалом говорить жінка.

Вона жартує — як тільки шкільний автобус під'їжджає під хвіртку, діти сідають у нього, вона махає рукою на прощання, і тоді починається життя.

Вікторія говорить, не всі розуміють її прагнення залишитися в селі, однак для неї — це про можливість віднайти спокій: "Згадую, я працювала онлайн, у той день було багацько роботи й клієнтів, і я дуже стомилася. Заварила собі каші й вийшла в сад. І провела обід в саду, під абрикосами, грушами. Мій роботодавець питає, чи я повернуся в Київ. Я йому чесно відповідаю «ні». Він запитує, чому, всі ж повертаються. А я тут бачу осінь".

Сім'ї Волкових трішки складніше — їм до зупинки шкільного автобуса потрібно діставатися 2,5 км. Сергій говорить про погану дорогу і сміється: "Але в цьому є і плюс — до нас ніхто і ніщо не добереться. Просто не доїде". Екопоселення відчуло це під час епідемії коронавірусу: жителі міст були ізольовані, у той час, як у селі наче нічого й не відбулося. 

Як це працює?

Однак велика війна торкнулася всіх, у тому числі й Зелених Круч. І по сільській дорозі до них приїжджали українці, які шукали безпечного прихистку. Хтось, зупинившись на деякий час, поїхав далі, а комусь припало до душі село та життя в ньому. Як, наприклад, Олексію з дружиною.

Чоловік розповідає, не планували залишатися надовго, але змінили плани і вже третій рік є жителями екопоселення:

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми шукали безпечне місце і зрозуміли, що знайшли, що шукали".

Екопоселення по всій Україні приймали внутрішньо переселених осіб, облаштовували будинки для них, створювали програми для психологічного відновлення цивільних, військових та волонтерів. Сергій додає, повномасштабне вторгнення підсвітило стійкість екоспільнот:

"Ми відчували себе захищено, в досить комфортній бульбашці, бо у нас була взаємопідтримка як всередині спільноти, так і між спільнотами. Коли ми виїжджали в зовнішній світ, особливо у перші місяці, і дивилися, наскільки там все напружено, то відчували велику різницю. Тут ти знаєш, що ти не один і не залишишся сам в біді".

Мешканці екопоселень розповідають, тутешні жителі спершу ставилися до них з недовірою та сприймали як диваків. Людям важко повірити, що хтось свідомо обирає життя в селі. Однак екопоселення — це рішення, яке може допомогти малим населеним пунктам відродитися.

Молоді люди, які приїжджають цілими сім'ями, прагнуть не миритися з некомфортними умовами, а покращувати село, співпрацювати з громадою та долучати її до проєктів. Показовим став "Караван майстрів" — творчий захід для дітей з квестами, майстеркласами, іграми та смаколиками, який проводили учасники екопоселень. Діти мали можливість спробувати себе в гончарстві, бісероплетінні, стрільбі з лука, малюванні тощо. 

Також Зелені Кручі співпрацювали з проєктом "Толокар", завдяки якому зробили в селі чотири велопарковки та отримали п'ять велосипедів і веломайстерню. Тут тепер допомагають лагодити велосипеди не лише для мешканців екологічної спільноти, а й для жителів громади.

Сергій додає, в планах — організувати покази фільмів у місцевому клубі та сформувати з місцевими співпрацю в екологічній сфері. Але друга ідея поки залишається мрією, до якої вони йдуть поступово. "Кожної весни ми прибираємо ставок, збираємо здоровенні мішки зі сміттям. І дуже неприємно, коли ти бачиш, як приїжджають люди відпочивати й смітять заново", — говорить чоловік.

Інша проблема — практична відсутність бізнесу в селі та, як наслідок, відсутність можливостей для заробітку. З цієї проблеми люди виходять по-різному: працюють віддалено, добираються годинами на роботу в місто, купують власні автівки, щоб не залежати від громадського транспорту або ж вишукують підробітки в селах поблизу.

Жителі екопоселення також знайшли своє рішення — монетизувати те, заради чого вони сюди й приїхали — власноруч вирощені фрукти, овочі та ягоди. Так виник малий бізнес крафтової консервації "Літо в банці" на базі Дмитренків.

Сім'я Волкових разом з друзями пройшли курси з бізнес-планування та маркетингу, вивчали, як вирощувати городину за принципами пермакультури. Цей підхід навчає, як вести сільське господарство без шкоди довкіллю: організовувати грядки, які не призводять до деградації землі; розширювати екосистеми, де все (комахи, рослини, ґрунт тощо) взаємопов'язано; не використовувати в роботі пестициди чи гербіциди тощо.

Анастасія пояснює, вони намагаються зробити сталу систему, яка б сама себе підтримувала, без використання хімічних засобів. Тобто як в природі, де зі шкідниками борються птахи, чи змішані посадки, де висаджені поруч рослини наче "ховають" інші культури від шкідників. Сім'я розуміє, повністю захистити городину без використання сильних препаратів не вдасться, але вони готові до цього та розуміють, що це природні процеси.

"Тут природа настільки буяє, що ми спокійно ставимося до того, що якусь частину так чи інакше доведеться віддати", — каже жінка. 

Перед запуском проєкту засновники отримали грант, завдяки якому закупили частину необхідної техніки. Анастасія каже, на початках були готові до того, що прибуток буде умовним, але, на їхнє здивування, вже на початок нового року більшість продукції розкупили через соцмережі проєкту.

Багато зусиль та часу екологічні спільноти приділяють неформальній освіті як для дітей, так і для дорослих. Каміла Нільсон, представниця данського екопоселення, з яким тісно співпрацюють українські спільноти, додає, неформальна освіта не заміняє, а підкріплює формальну, дозволяє дати дітям м'які навички, які знадобляться в житті.

Улітку тут проходять тренінги, виїзди, ретрити, ігри для дітей, а на зимовий період, наприклад, на базі Зелених Круч мешканці організували власний дитячий садочок, де діти граються, малюють, ліплять.

Анастасія каже, таке рішення прийняли не з бажанням замінити звичайний садок, а щоб мінімізувати ризики та час на дорогу, адже через війну в закладі малеча проводить до трьох годин часу і повертається додому.

"Різниця між нашим і звичайним садочком — тут можна кричати, лазити, стрибати, більше свободи", — говорить Анастасія. Сім'ї закупили педагогічні іграшки, канцелярію, утеплили та прикрасили кімнату і наразі мають уже чотирьох маленьких відвідувачів.

А як це працює в інших країнах?

"Глобальна мережа екопоселень України" є частиною великої європейської мережі GEN Europe. Близькими друзями українських поселень є поселення в Данії, які до цього ж вважаються найуспішнішими у світі.

Каміла Нільсон, розповідає, як і в Україні, екопоселення — феномен сільської місцевості. Однак екологічні спільноти — це не про відмежування від іншого світу, а про альтернативу. У Данії цей рух набрав такої популярності, що перейшов у комерцію. Каміла жартує, ніколи б не подумала, що вони стануть частиною капіталізму.

Данські поселення розташовані не в селі, а біля нього окремо, розвиваючи свою інфраструктуру. Тут є спільний будиночок, у якому проводять вечірки, спільні приймання їжі тощо. В екопоселеннях по всьому світу великої уваги надають побудові спільноти, розвитку спільних цінностей та соціократії (спосіб управління, в якому немає чітко визначеної влади й кожен учасник має право на голос).

Каміла додає, в країні розмірковують, чи можуть такі поселення вирішити проблеми самотності та нещасності людей. Адже, за статистикою, лише в Данії 85000 старших людей прагнуть жити в екопоселеннях, бо вони самотні. Якщо в містах вони залишаються наодинці з собою, то тут мають вибудувану спільноту, частиною якої стають і вони. Данська влада зацікавлена в розвитку такої соціальної структури, тому при Міністерстві соціальної політики створили консультаційний відділ для тих, хто хоче жити в екопоселеннях. 

Анастасія говорить, нормальною практикою є обмін досвідом між поселеннями різних країн, тому часто їздять один до одного в гості.

"Коли приїжджаєш до них, завжди вражає інфраструктура. У їхніх поселень більше фінансових можливостей, багато поселень створювалися людьми, які вкладали туди свої власні інвестиції, що для нас досить складно. У більшості наших спільнот немає спільної інфраструктури, великих спільних будинків", — каже жінка.

Найуспішнішим екопоселенням по 30-40 років, коли ж українським —  лише 10. "Ми й так молодці. Думаю, через 20 років в нас буде те саме", — додає Анастасія. Попри ті умови, які є у нас зараз, війну в країні, нерозвинену сільську інфраструктуру та транспортні сполучення, певну упередженість до сільської місцевості та інші проблеми, ми рухаємося та подаємо приклад навіть закордонним друзям, як в часи турбулентності можна не тільки розвивати спільноту, а й піклуватися про довкілля.

Анастасія говорить: "Найголовніше — люди. Без них це все було б неможливим. Я люблю нашу спільноту, мені комфортно з моїми людьми".