Плюнути на розбитий російський танк: хлопчик-автор щоденника з Маріуполя приїхав до Києва
3 травня Євген Сосновський, маріупольський активіст, фотограф та актор, який декілька місяців прожив в окупованому місті, нарешті зміг разом з дружиною та її мамою виїхати до Запоріжжя. Незважаючи на величезні складнощі, він зумів вивезти свій архів фото, які знімав під час окупації. І вже 4 травня опублікував на своїй сторінці у фейсбук пост з фотографіями щоденника восьмирічного хлопця.
Автор щоденника з Маріуполя — хлопчик Єгор та активіст Євген Сосновський
Так світ побачив, яким було буденне життя маріупольського хлопчика. Чи радше — яким воно стало після повномасштабного нападу росії на Україну.
"…Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся, встав і почитав. Ще у мене помер дідусь.
…У мене рана на спині, видрана шкіра, розсічена голова. У мами вирвано м'ясо на руці и дірка в нозі….
…У мене померло дві собаки і бабуся Галя".
Фото щоденника розійшлися по всьому світу. На той час хлопчик ще перебував в Маріуполі, тому його ім'я довгий час не розголошували. І нарешті через місяць, 3 червня, Єгор Кравцов, так звати хлопця, його старша сестра Вероніка, їхня мама Олена та бабуся Тетяна зуміли виїхати з того пекла, яке в їхньому місті влаштували росіяни.
Про це розказав Євген Сосновський — той, хто першим поширив фото тепер відомого щоденника: "Вони це зробили! Той самий хлопчик, який написав свій "Маріупольський щоденник", та його сім'я на 100-й день війни змогли виїхати з окупованого Маріуполя! Двоє поранених дітей, їх поранена мати та бабуся вже в безпеці і зараз знаходяться у Запоріжжі! І я впевнений, що тепер у них Все Буде Добре, бо поряд з ними завжди будуть #ТакіКрасивіЛюди!!!"
Єгор із сім'єю вже в Києві і "Рубрика" мала нагоду познайомитися з хлопчиком, розпитати у матері Єгора про те, як вони пережили окупацію та зуміли виїхати. Ми зустрілися на Михайлівській площі, де хлопчик нарешті зміг здійснити свою мрію: Єгор заліз на розбитий російський танк та плюнув на нього.
Життя в окупації
"Ми жили в окупації три місяці. Майже одразу відключили світло, газ, воду. Їжу готували на вогнищі у приватному будинку. У будинку спочатку було +4, потім — -1. Було дуже холодно, одягали на себе все, що могли, ховалися всіма ковдрами", — згадує мама Єгора, Олена.
Жінка згадує, як її син боявся, просив: "Матусю, давай поїдемо". Додає:
"Але тримався. Потім зривався, потім знову тримався — як справжній чоловік".
Життя у місті в окупації та під постійними обстрілами змушує звикати до нових реалій. Олена розповідає, що від обстрілів ховалися в коридорі — там, де не було скла. "В разі чого — не було б уламків", — пояснила жінка. А в льосі, згадує, стояла вода до пояса. Там ховатися було неможливо.
"Наш день завжди проходив однаково. Вранці прокинулися, далі — готувати сніданок: запалили багаття, зробили чай, поснідали. Потім знову потрібно готувати. І більше нічого. А о 4-5 годині вже темно, то лягали спати". І так три місяці.
Коли у місті зник зв'язок, це означало, що неможливо було дізнатися навіть про те, що відбувалося через вулицю, годі й казати про всю країну. "Потім з'явилося радіо. Спочатку "днрівське", потім — українське. Могли надсилати хоч якісь новини", — додає Олена.
Сім'я з вісьмох людей весь цей час жила на власних запасах, коли встигали, то брали пайки та "гуманітарку" — каша і тушонка. "Тушонку в житті більше їсти не буду", — сумно всміхається жінка.
"Будинок, де ми ховалися, — батьківський, зараз сильно розбитий. У половини будинку немає даху, стелі. Вийдеш увечері — зірки видно. Романтика".
"Поверніть нам наш Маріуполь"
На вулиці сім'ї Єгора не лишилося жодного вцілілого будинку. Будівлі розбиті, погорілі. На іншому боці, за словами Олени, взагалі нічого не залишилося — самі руїни та уламки.
"На нашому боці лишилося чотири сім'ї жити. У кожного свої причини не їхати. Хто не може, хто не знає, куди, хто не хоче. У місті залишилися практично самі пенсіонери, вони їхати в невідомість бояться. А так якийсь дах, гуманітарка є. А ось що взимку буде…" — жінка зітхає, спостерігаючи за сином. А далі розповідає про те, що в Маріуполі лишилися певні "вцілілі острівці". Каже, що Західний масив — "біль-менш", там навіть де-не-де дали світло. Але центр міста знищили повністю. Як і лівий берег.
"Центр у нас був гарний, багато чого було реконструйовано. Перш ніж нас почали бомбити, вони спочатку знищили центр, потім за нас взялися. У місті були нові школи, одну школу лише у вересні після ремонту президент відкривав".
Зараз же кілька шкіл начебто відкрили росіяни — для картинки, додає Олена, аби щось показати. Навіть вікна, ними ж і вибиті, не засклили. Натомість просто затягли плівкою.
"Місто відновити нереально, тільки наново будувати, — зітхає Олена. — Коли ЗСУ визволятимуть, то росіяни підірвуть те, що вціліло". Проте Олена впевнена, що маріупольці захочуть повернутись після звільнення: "Я з ким не розмовляла в Запоріжжі, всі чекають на повернення, кажуть, поверніть нам наш Маріуполь, ми туди всі повернемося".
"Два тижні чекаєш, три дні покаталася — і знову"
"Наш виїзд зайняв місяць", — спокійно каже Олена. Місяць пошуків автомобілів та автобусів. Місяць поразок, проблем з перепустками, черг. Безкінечного очікування. "Черги були скажені, — згадує жінка. — Треба було чекати тижнями, а перепустка діяла всього три дні. Два тижні чекаєш, три дні покаталася — і знову".
Спершу перевізник обіцяв вивезти сім'ю "без фільтрації", тобто без проходження кожним фільтраційних таборів для українців, влаштованих росіянами на окупованих територіях. Та врешті цей план провалився — сім'я все одно потрапила на "фільтрацію".
"Фільтрування проходить у Мангуші, — розповідає Олена. — З Маріуполя треба їхати туди. Ми з двома дітьми та з мамою приїхати до Мангуша. Нам сказали, треба чекати там, невідомо скільки. Ми шукали, де ночувати, це дорого.
Процедура така – пишеш заяву, адресу, ПІБ. Далі йдуть питання: чи допомагали ви ЗСУ? Чи є вогнепальна зброя? Чи залишилися родичі на території «днр»? Чи плануєте ви виїжджати за межі «днр»? Тут ми збрехали, звичайно. Написали, що ні, що ми залишаємося. Далі беруться відбитки пальців, фотографують, як у в'язниці з усіх боків. Навіть моя донька, їй 15 років, проходила фільтрацію. Запитали, чи є татуювання. Кажу, є. Показала шрам — ось на згадку про війну, більше нема. Тоді вони відстали від мене. Також телефони перевіряють, хлопців змушують роздягатися, дивляться синці та татуювання. Буває, тримають до години кожного.
Ми були записані сім тисяч триста якимись, а тоді проходили дві тисячі якісь. Запитуємо, ми записалися, що нам робити. «Ну, через місяць підійдете, запитайте чи підійшла ваша черга чи ні», — так нам сказали".
Коли ж сім'ї вдалося вирватися з фільтрації, то спершу вони поїхали до Бердянська. Коли приїхали, ще не знали, як їхати далі. У той самий день у Бердянську відключили зв'язок. "І ось ми сидимо без зв'язку, чуже місто, інтернету немає. Потім десь на морі знайшли безплатний вайфай, зв'язалися", — згадує Олена.
"Коли проїхали останній російський блок-пост, я плакала. Я дзвоню дядькові Жені, а мені кажуть, «зачекайте, будь ласка, абонент розмовляє». Сиджу плачу. Думаю, повтори ще раз.
Ми вже заїхали вночі, хлопці наші кажуть: «Доброї ночі». Думаю, господи, тримайся, тільки на шию не кидайся, не лякай його. Ми плакали всі від радості".
"У Маріуполі найстрашніше — це зруйновані будинки"
Єгор у Києві вперше. Хлопчик жаліється, що поки за ті декілька годин, що він у столиці, майже не бачив дитячих майданчиків. Кажу, що він в центрі міста, вони є, але треба знати де. Підказав найближчий. А Єгор уже почав говорити про те, як мріє поплавати десь — добре, що до пішохідного мосту недалеко, а там і пляж з Дніпром.
"У Києві добре, мені подобається. У Маріуполі найстрашніше — це зруйновані будинки. Перший час я боявся вибухів, але потім звик. Звикав довго. Радів, коли ми йшли з перев'язки і по дорозі зустріли бабусю".
Коли родину зустріли ще в Запоріжжі, це зафільмували тележурналісти.
Вони запитали Єгора:
— Любиш Україну?
І той відповів:
— Дуже сильно. Я її не те, що люблю… Я її обожнюю!
Віримо, що скоро Єгор та його сім'я зможуть повернутися до рідного міста — до Маріуполя, відбудованого, живого. І обов'язково — під українським прапором.
