Освітня нерівність в Україні — одна з найглибших у Європі. Чого не вистачає сільським школам і як це виправити

Різниця в досягненнях дітей з великих та малих населених пунктів з'являється не тому, що учні сільських шкіл мають гірші здібності. Діти з української глибинки беруть призові місця на міжнародних предметних олімпіадах, стають абітурієнтами топових університетів, офіційно визнаються геніями. 

Проте разом з тим діти з сільської місцевості мають гірший доступ до якісної освіти, нижчі результати зовнішнього незалежного оцінювання, невеликий відсоток вступу до закладів вищої освіти, а після школи стикаються із серйозними проблемами в пошуках роботи та реалізації себе. Значний розрив між навчальними досягненнями учнів з міської та сільської місцевості спостерігається і в багатьох інших країнах світу, але освітня нерівність в нашій країні є однією з найглибших у Європі.

Якою є сучасна школа в українському селі, чого їй не вистачає і чи мають учні з села шанси наздогнати дітей з міста, "Рубриці" допомогли з'ясувати учасники програми "Навчай для України" (Teach For Ukraine) та Василь Дяків, вчитель всесвітньої історії, історії України та основ здоров'я з м. Заліщики Тернопільської області, переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2020).

Прірви, розриви і пандемія

На сьогодні проблема нерівності навчальних досягнень учнів з міської та сільської місцевості є визнаною на рівні програми діяльності Уряду України. Та хоча на державному рівні постулюється рівний доступ до освіти для всіх громадян та виключна залежність від індивідуальних здібностей, мотивації та бажань, в реальності все не зовсім і не завжди так. 

Упродовж 30 років незалежності, у період глобальної урбанізації, держава, на жаль, так і не визначила місця та ролі села у її функціонуванні. Сьогодні справжніми господарями села є великі агрохолдинги, які обробляють землі сільськогосподарського призначення і які, за невеликими винятком, не дбають про збереження та розвиток соціальної структури села. Фермерство та особливо кооперація сільськогосподарських виробників не набули поширення, хоча вони б значно покращили ситуацію в селах, насамперед тому, що до цих процесів залучаються місцеві селяни. Тож проблема з освітою в Україні — це, насамперед, питання не освітньої системи, а питання політичне та соціально-економічне.

Згідно з авторитетним міжнародним оцінюванням учнів PISA, у 2018 році освітній розрив між селом і містом становив понад 2,5 роки. PISA проводиться кожні три роки, однак заплановане на 2021 рік оцінювання було перенесене на 2022 у зв'язку з пандемією. 

Як констатує освітній омбудсмен України Сергій Горбачов, для здобувачів освіти, особливо здобувачів загальної середньої освіти, нерівність доступу до освіти в Україні та світі під час пандемії лише загострилася. Тут задіяно багато факторів: регіон проживання здобувачів освіти, матеріально-технічне забезпечення сімей та педагогічних працівників для проведення дистанційного навчання, мотивація здобувачів освіти, організація й забезпечення процесу дистанційного навчання педагогами, керівниками шкіл та місцевих органів і, звичайно, відповідні дії з боку держави. Особливо постраждали діти з сімей, що мають низький соціальний статус, та з сімей, які знаходяться у складних життєвих обставинах, а також діти з сільської місцевості, діти з особливими освітніми потребами.

"Пандемія не тільки серйозно поглибила освітню нерівність, — коментує ситуацію Ольга Руда, керівниця співпраці з громадами та школами у програмі "Навчай для України", — а й висвітлила всі супутні недоліки. Це обмежений доступ до інтернету та гаджетів, слабші цифрові навички у дітей та вчителів у малих населених пунктах, гірші економічні можливості сімей у селах і малих містах залучати додаткову індивідуальну підтримку дітям у вигляді репетиторства (що є дуже поширеним у містах). 

Згідно з даними Держстату, домогосподарства у великих містах майже вдвічі частіше мають доступ до інтернету, ніж сільські домогосподарства — 80% проти 44%. 79,5% мешканців великих міст користуються інтернетом, тоді як із сільських жителів про це повідомили 55,9%. Понад 4 млн українців мешкають у селах, де немає якісного фіксованого інтернету. Тобто, велика кількість дітей, так само, як і вчителів із маленьких населених пунктів, просто не мали змоги навчатись та навчати під час пандемії через обмежений доступ до інтернету та технологій. 

До прикладу, у Великобританії, розуміючи те, що багато учнів не мали доступу до якісного дистанційного навчання під час пандемії, уряд у партнерстві з п'ятьма благодійними організаціями, у тому числі Teach First (сестринська організація "Навчай для України") створив Національну програму репетиторства (National Tutoring Program), яка покликана підтримати учнів з найбільш незабезпечених родин у доступі до якісного та ефективного навчання. На цю програму було виділено майже 350 мільйонів фунтів в рамках масштабного урядового плану з бюджетом 1 мільярд фунтів, який має на меті допомогти учням наздогнати втрачені під час пандемії знання".

Українській освіті про такого розміру вливання поки що доводиться тільки мріяти. Втім, деякі кроки робляться і у нас. Цьогоріч Урядом були виділені кошти в рамках освітньої субвенції на програму "Ноутбук кожному вчителю", за якою будуть закуплені 60 тисяч одиниць техніки на засадах співфінансування держави та громади. В рамках цієї програми співфінансування для громад з населенням 40 тис. і більше становитиме 70%, в той час як для громад з меншою кількістю населення співфінансування з боку держави становитиме 90-95%. На жаль, як видно з карти розподілу субвенції на сайті Мінцифри, цієї кількості ноутбуків не вистачить, щоб забезпечити комп'ютером кожного вчителя. До того ж, за відсутності якісного інтернет-покриття і відповідних гаджетів у дітей, навіть при достатній кількості один вчительський ноутбук ситуацію виправити не в змозі. 

Реальна ситуація в селах

Українською освітою переймаються й недержавні організації. Так, Навчай для України є частиною міжнародної мережі Teach For All, яка об'єднує 60 країн та існує вже понад 30 років. Протягом п'яти років ця громадська організація працює над вирішенням проблеми освітньої нерівності в Україні. Учасники програми "Навчай для України" їдуть на 2 роки у маленькі населені пункти та стають надихаючими вчителями для дітей, а також організовують позакласні ініціативи для шкіл та громад. Зі слів директорів шкіл в маленьких населених пунктах, Навчай для України — дуже потрібна ініціатива, адже часто навіть дуже активний пошук потрібного вчителя ні до чого не приводить, що змушує вдаватися до сумісництва предметів вчителями або надмірного навантаження годинами тих вчителів, які є. Це підтверджує і той факт, що цього року проєкт отримав понад 100 заявок від шкіл із сумарною кількістю вакантних годин — понад 3,000.   

Ірина Пупко, випускниця Навчай для України, яка викладала географію у Кагарлику, Киїівська Область, ділиться:

"Коли вперше заходиш у клас, складається враження, що 70% дітей не хочуть навчатися. Але насправді все залежить від спілкування, розподілу навантаження, чіткості інструкцій та зацікавлення предметом самого вчителя. Є, звичайно, учні, які не мають чіткої мотивації, але і до них можна знаходити підхід через цікавий та емоційно-забарвлений виклад інформації. Я б сказала, що всі діти допитливі і хочуть навчатись, але 100% скажуть, що школа в теперішньому вигляді їх не цікавить. Майже всі діти хочуть мати в майбутньому гарне та забезпечене життя, тож їх надзвичайно мотивує прив'язка навчання до реального життя та спосіб застосування цих знань. Тоді число тих, хто хоче навчатися, зростає до 99%".

"Якщо говорити про проблему освітньої нерівності загалом, — продовжує Ольга Руда, — то вона надзвичайно  комплексна — її спричиняють освітні (гірше матеріально-технічне забезпечення, нестача кадрів в школах малих населених пунктів), соціально-економічні чинники (нижчий рівень життя, бідність, гірша інфраструктура), а також певні стереотипні бачення (наприклад, про те, що освіта не становить цінності або що не всі діти здібні до навчання). Щодо визначальної ролі вчителів у якості освіти, ні для кого не є секретом те, що залучити молодих талановитих фахівців у школи сіл та малих містечок надзвичайно складно. З нашого досвіду спілкування з такими школами, ми знаємо про випадки, коли у дітей роками немає англійської мови або математики лише тому, що банально немає вчителя з цих предметів або ж один вчитель може викладати 5 різних предметів". 

Ряд досліджень говорять про те, що навіть у школах з найкращим технічним забезпеченням за відсутності хороших вчителів рівень знань учнів не покращуватиметься. Ольга Руда розповідає, що спілкуючись зі школами в процесі відбору шкіл-партнерів "Навчай для України", учасники проєкту чують історії про те, як набори робототехніки чи обладнання для STEM-лабораторій залишаються нерозпакованими, бо немає вчителя, який міг би з ними працювати.

Танцювальні флешмоби, конкуренція та фінансування

Василь Дяків, який став Вчителем року у 2020, поділився спостереженням: часто під час проведення різноманітних методичних заходів, пов'язаних з обміном досвіду, від сільських вчителів чутно такі позиції: "Та це у вас у місті. У вас більше можливостей. У нас немає Інтернету. У вас більше учнів у класі. Ми ще повинні займатися іншими справами, щоб мати додатковий прибуток тощо". Так, у сільського вчителя існує багато причин, щоб не розвиватися. Частина з них має об'єктивний характер, але є і суб'єктивні чинники. У цьому випадку ми приходимо до аксіоми: "Тільки педагог-особистість, інноватор, патріот може виховати, сформувати учня особистістю, інноватором, патріотом". Тому наскільки конкретний педагог, і не тільки у селі, відповідає таким критеріям, визначається його особистим вибором, який  ґрунтується на загальних цінностях.

"У нас існує неконкурентність серед педагогів, — каже Василь Диків, — адже держава не намагається спонукати їх до саморозвитку та пошуку шляхів досягнення як власного успіху, так і успіху учнів. Різні докладені вчителями зусилля в освітньому процесі оцінюються однаково. Продовжує залишатися зрівнялівка в оплаті педагога. Коли один педагог має 5-10 учнів у класі, а інший — 25-30 учнів при однаковій кваліфікаційній категорії та педагогічному навантаженні, то вони отримують однакову заробітну плату. Коли один педагог працює 24/7, віддається роботі, а інший — тільки прочитує години, але мають однакове педагогічне навантаження, кваліфікаційну категорію, то отримують однакову заробітну плату. І таких прикладів багато. Часто складається враження, що держава надає частині педагогів соціальну виплату, тільки за те, що вони прийшли у школу і були присутні на уроках, а основний дохід людина отримує з інших джерел.

Інколи вчитель сільської школи не хоче підвищувати кваліфікаційну категорію внаслідок атестації педагогічних працівників, бо "то необхідно щось робити, треба їхати у район, щоб презентувати свою роботу, мені цього не потрібно, я цього не заслуговую, а що скажуть інші колеги, мовляв, хоче щось показати з себе" і т.д. А якщо у сільській школі фахівець з одного навчального предмету вимушено стає "багатостаночником" і викладає й інші дисципліни, якість викладання не фахівцем предметів, м'яко кажучи, сумнівна".

Період пандемії сильно погіршив і без того нерівну ситуацію, хоча не обійшлося і без позитиву:

"На жаль, майже півтора роки карантину у 2020-2021 роках, на мою думку, сільська школа у більшости втратила ще декілька позиції у конкуренції з міськими школами. Хоч тут варто розглядати і позитивний аспект. Він полягає у тому, що учні, які не мали бажання вчитися у школі, здобувати у ній освіту, мають більше часу для реалізації своїх здібностей у природному середовищі. Наприклад, допомагають батькам у господарстві, удосконалюючи свої вміння, займаються іншими справами, до яких вони мотивовані, і отримують позитивний результат".

Як вважає Василь Дяків, останнім часом в інформаційному просторі стає дуже хайповим звертати увагу на форму, а не на зміст, і видавати це за ноу-хау. Часто "рецептом успіху" педагогів стають практики тих вчителів, які стають популярними у соцмережах не завдяки створенню якісного і сучасного навчального контенту чи залученню учнів до проєктної чи інтегрованої діяльності, а завдяки одноденним перформансам, які не несуть жодного ціннісного і смислового навантаження. Звісно, розвиток емоційного інтелекту важливий, і навчання повинне бути різностороннім та приносити позитивні враження, але критерієм професійності та ефективності педагога чи директора школи не можуть бути танцювальні флешмоби. Тому робота команди навчального закладу повинна бути спрямована, перш за все, на збільшення чисельності учнів у школі, їхню вмотивованість, покращення ресурсної бази та налагодження співпраці з органами місцевої влади, і саме такі кейси варті уваги ЗМІ та громадськості".

Чого не вистачає у селі і де це знайти?

Спираючись на свій досвід, Василь Дяків відзначає низку факторів, які впливають на надання якісної освіти учням сільських шкіл: 

• По-перше, наявність ресурсів, що створюють більше можливостей для реалізації потенціалу дитини.
• По-друге, розуміння органами місцевого самоврядування взаємозв'язків між існуючим соціально-економічним становищем села та успішністю закладу освіти, який у ньому функціонує, та поступове створення умов для покращення першого чинника як необхідної умови для подальшого існування (чи розвитку) школи.
• По-третє, позитивне сприйняття громадою (середовищем) освіти як цінності, що покращує власний добробут, але потребує значних зусиль зі сторони дитини та підтримки батьків. Зміна споживацього ставлення громади до функціонування школи у селі, коли громада вимагає від місцевої влади та держави її фінансування, але не докладає власних зусиль для підтримки, не шукає для цього точок співпраці та можливостей.  
• По-четверте, мотивована команда педагогів, які об'єднують зусилля для успіхів дитини, має стратегію розвитку та розуміє важливість змін.
• По-п'яте, створення конкурентного освітнього середовища для учнів, де успіх дитини залежить не тільки від конкретного навчального балу на уроці, а й від умов для розвитку природних здібностей та підтримки.    

Одним із важливих завдань, яке необхідне для реалізації місії Нової української школи та оптимізації освітньої мережі, є надання сільській школі фінансової автономії. 

"Сьогодні не рідкість, — зазначає Василь Дяків, — коли педагогічні колективи сільських шкіл з невеликою кількістю дітей впевнені у тому, що влада повинна їм забезпечити повне фінансування. Але держава надає фінансування на учня, і невелика чисельність учнів не дає змоги фінансувати у повному обсязі такий сільський заклад освіти. Тому варто, щоб кожен педколектив таких шкіл знав, наскільки вистачить державних коштів для фінансування їх діяльності. А тоді вміле, ефективне поєднання менеджерських вмінь директора та стратегічного бачення громади щодо розвитку освітньої мережі повинно вирішити питання дофінансування. Відхід від патерналізму і визнання педагогічним колективом  власної відповідальності щодо діяльності школи у селі — ось необхідна умова початку шляху до успіху".  

Премія Global Teacher Prize Ukraine — це теж один із рушіїв змін у подоланні освітньої нерівності. Адже проведення конкурсу спонукає до самовдосконалення та конкуренції, що врешті веде до підвищення загального професіоналізму вчителів.  

А ще, додає Василь Дяків: "Участь у грантових програмах, залучення до освітнього процесу у сільській школі нових, мотивованих професіоналів, онлайн-ресурсів, наприклад, Всеукраїнської школи онлайн.

Агентами змін сільської школи вже декілька років є учасники проєкту "Навчай для України", коли мотивовані молоді люди прагнуть плідно працювати у селі. Важливо, що вони проходять відбір та навчання у Літньому інституті, навчаються на магістерській програмі Київського університету ім. Б. Грінченка. З іншого боку — сільські школи, бачачи необхідність змін в освітньому процесі, надсилають заявки для того, щоб учасники програми у них навчали і допомагали змінюватися. Це далеко неповний перелік можливостей змінити середовище сільської школи. І готових рецептів для всіх сільських шкіл немає. Кожна, якщо хоче, шукає та обирає свій власний шлях".

Найважливіше ж для сільської школи — це бажання колективів ставати кращими, конкурентними, шукати у співпраці з місцевою владою і громадою можливостей розвитку, насамперед, села, а потім — закладу освіти. Наразі в Україні реалізуються програми та ініціативи, які допомагають цим процесам. Це перші кроки до подолання нерівності. Решту шляху нам ще належить пройти, докладаючи власних зусиль.