Екологічність - це не тільки про переробку сміття та вирощування своїх овочів на городі. У першу чергу це про те, як ми спілкуємося одне з одним, як розвиваємо наше співтовариство. Дізналися, як українці переходять від "его" до "еко", з перших вуст
Ірина Соколова рік жила і волонтерила в екопоселенні у Швейцарії. Повернувшись в Україну, вона захотіла продовжити життя в такому форматі і вирішила заснувати подібне місце тут. Зараз Ірина збирає групу однодумців і будує своє еко-поселення, де відмова від пластику або сортування сміття – не головні критерії екологічності.
Місце, де Ірина провела рік, знаходиться в 15 хвилинах від Санкт-Галлена – це велике місто, центр кантону. Екопоселення засноване на базі колишнього санаторію, в яких колись жив Герман Гессе. Жителі поселення – приблизно 60-70 людей разом з дітьми. "Всі ці люди – зовсім різного віку, національностей, релігій, професій. Вони зібралися заради того, щоб їхні діти могли кататися на тарзанках, ганяти у дворі, щоб об'єднатися і жити екологічніше", – каже Ірина.
Такий формат життя дозволяє набагато економніше розпоряджатися ресурсами і бути більш заощадливими по відношенню до природи. "У поселенні, крім того, що на даху все було всіяне сонячними панелями, були рішення по використанню дощової води. Баки були закопані в землю, вода з цих баків використовувалася для каналізації і в побутових цілях. За рік, який я там жила, ми всього один раз на 2 дні включили звичайну воду. Це фантастична економія води! У них є цікаві рішення – свій Zero Waste магазин, у який вони просто замовляють мішками продукти. Кожна людина може просто прийти в цей магазин, насипати собі скільки потрібно, записати, скільки вона взяла, і потім, в кінці місяця, бухгалтер порахує, скільки вирахувати з цієї людини грошей за продукти. Там був пермакультурний город – такий розумний метод сільського господарства, коли людина намагається домовитися з природою, а не бути проти неї. У них є так званий "бутік", в який люди можуть принести будь-який непотрібний одяг. Я приїхала туди з 60-літровим рюкзаком, і мені не довелося купити жодної речі, поки я там була. Багато людей там взагалі не купують нічого нового просто тому, що можна знайти все серед своїх.
Кожен день у них – спільний обід, і десь 80% продуктів йде з городу. Це точно свої, локальні продукти".
За рік Ірина допомагала поселенню з повсякденними завданнями, писала статті, готувала документацію і навіть реалізувала свій проект: "У мене був проект – кімната для творчості. Я зробила там ремонт, купила швейну машинку за їхні гроші і організувала все інше для того, щоб люди могли цим користуватися".
Все поселення працює на принципі кооперативної власності і ніяк не підтримується державою. "Вони об'єдналися у вигляді нашого умовного кооперативу. Вся власність – колективна, але не приватна. Вони заробляють гроші в різних місцях – хтось у цьому ж поселенні, хтось їздить у найближчі міста. Кілька людей об'єдналися, відкрили свій бізнес прямо в поселенні".
Усе це дозволяє жителям поселення вести альтернативний спосіб життя і робити те, що було б неможливим у звичайну міському житті. "Їхня діяльність – в основному прості речі. Від простих до великих. Мені здається, основна тема – це саморозвиток, ідея того, щоб змінювати світ через себе. Дослідити себе, хто ми є, які у нас є травми, патерни поведінки і що ми робимо в цьому світі таким чином через те, як ми себе виявляємо".
По поверненню додому, Ірина відвідала цілий ряд подібних екопоселень: "В Україні це теж є, просто в іншому форматі. Більшість екопоселень у нас – "Анастасіївські". Вони з'явилися на основі книг, написаних Володимиром Мегре років 30 тому і надихнули дуже багатьох. "Анастасіївці" намагаються слідувати тим ідеям і принципам, які дуже докладно описані у книзі. Відповідно, це обумовлює їхній побут і спосіб життя. Я би сказала, це підходить деяким конкретним людям, напевно, які обрали це для себе як шлях. Одна з ідей книги полягає в тому, що сім'я повинна жити на власній ділянці землі, будувати свій будинок для свого роду і створювати там простір любові за слов'янськими традиціями. І в цьому, звичайно, теж є своя краса.
Мені б хотілося створити місце, де люди об'єднані в тісній взаємодії: приймають всі рішення разом на рівних правах, живуть у спільному домі або на загальній території, роблять спільну справу. І, при цьому, цінують різноманітність одне одного, прагнуть до саморозвитку, прийняття всіх людей і культур, прагнуть мирно і з серцем ставитися до всього живого. Такий формат дозволяє змістити парадигму з "я" на "ми", і від его-поселення рухатися до еко-поселення.
В Україні поки що немає великого поселення у форматі кооперативної власності, тобто коли всім належить частка всієї нерухомості, а не якийсь конкретний будинок або квартира.
На мій погляд, коріння тут лежить у комунізмі, коли це все було нав'язано колгоспами, гуртожитками, і у нас не було шансу вибрати щось інше. Зараз, коли у нас з'явилася можливість мати власний будинок і землю, ніхто не думає вже про те, щоб жити в умовному гуртожитку і ділити з кимось коридори. Тому багатьох лякає, коли я говорю "давайте ми віддамо свою власність у загальне користування".
Але знайти підходяще місце їй так і не вдалося – основна ідея, яка стояла за її екопоселенням у Швейцарії, в Україні не реалізована зовсім. "Я не знайшла нічого, де я би хотіла зупинитися, де я би відчула цей дух, який був там. Що саме я шукала – я шукала відчуття безпеки, коли не важливо, хто ти є. Ти просто людина, і в цьому є цінність. На жаль, дуже часто це не так – важливо, у що ти віриш, яка твоя ідеологія, як ти робиш справи, як доглядаєш город. Що завгодно, але не хто я така. Але це те, що я хочу створити. Я просто хочу створити місце для себе, у першу чергу. Моя мета – створити місце, у якому мені самій хотілося би жити".
Усвідомлення того, що своє "Смарагдове місто" доведеться будувати з нуля, прийшло до Ірини ще у Швейцарії, під час волонтерського проекту. Незважаючи на велику кількість екопоселень в Україні, створити його тут не так просто, як у країнах Європи: "У Швейцарії зовсім інший рівень дискусії відбувається у суспільстві навколо них. У Данії, наприклад, це вже прописано прямо в законодавстві: якщо я хочу створити екопоселення – то ось регламент законодавчий того, як я це роблю".
Проте Ірина взялася за роботу – почала зі вступу в українське відділення всесвітньої мережі екопоселень "Global Ecovillage Network Ukraine". Потім пройшла інтенсивний курс "Ecovillage Design Education" в Естонії, після якого Ірина почала пошук однодумців. "Я зіткнулася з великою кількістю ментальних обмежень: євреї – не ок, геї – не ок, якісь такі речі, які, на жаль, часто обмежують. А для мене саме дуже важливо, щоби всі люди були welcome, щоби це не було обмеженням, догмою. І ось зараз я знайшла якусь групу людей – просто після пари постів у Фейсбуці. Ми зараз розробляємо візію, місію, мету, проводимо різні семінари для ширшого кола людей. Ми почали з того, що вирішили створити спочатку співтовариство близьких по духу людей, а потім уже думати про економіку і якісь фізичні прояви типу будинку, землі, квартири або ще чогось. Тому що люди – це найголовніше. Важливо, як ми взаємодіємо взагалі, і в цьому одна з ключових тем екологічності екопоселень. Основна частина людей думає, що екопоселення – це про не користуватися пакетами і вирощувати помідори. Це, звичайно, теж можна робити, але те, як ми це робимо, що ми в це вкладаємо, як ми спілкуємося один з одним – у цьому для мене основна екологічність, яку я змогла знайти у Швейцарії і не змогла знайти в Україні".
Зараз у їхній групі 5 активістів і ще близько 20 осіб, які цікавляться ідеєю, але поки не готові присвятити їй достатньо часу і зусиль. "Часто кажуть, що 80% екопоселень розпадаються у перші 5 років. 80%! Причин може бути неймовірно багато. Одна з основних – це турбулентність, яка неминуче виникає, коли ми виходимо із зони комфорту і потрапляємо в умовний великий будинок, у якому нам потрібно знайти нове місце для себе". Тому основне завдання групи зараз – робота над собою, пошук інструментів і методик, які забезпечать здорове співіснування всередині екопоселення. Один з таких інструментів – соціократія.
"Це метод управління організаціями і прийняття рішень людино-орієнтованим способом, коли не завдання або гроші стоять в центрі, а саме людина. Ще ми почали онлайн курс для людей, зацікавлених в нашій ідеї, для того, щоб вони вже спілкувалися далі нашою мовою, знали, які методи ми використовуємо. Ми почали вивчати зараз як один з методів ненасильницьку комунікацію. Щоб знати свої потреби, знати потреби інших людей, вміти спілкуватися і пояснюватися на рівні потреб, а не претензій або вимог. Таких інструментів дуже багато, і це тільки 2 курси, які ми почали розробляти. Має бути зроблена велика робота, тому що в європейських екопоселеннях це вже досить очевидні речі. Але у нас та ж соціократія часто плутається з соціологією, з чим завгодно – навіть саме слово для багатьох людей незнайоме".
Зараз Ірина та її товариші перекладають один з базових курсів Американської Академії соціократія українською мовою.
Хоча зараз Ірина зосереджена на формуванні тієї самої групи, з якою можна буде будувати поселення, іноді доводиться думати і про плани далекого майбутнього. Поселенню доведеться зіткнутися з безліччю викликів – юридичних, фінансових, психологічних і т.д. Ключем до економічної стабільності поселення у майбутньому може стати консалтинговий бізнес. "В Україні зараз є рівно один фахівець з соціократії. І це ідея для нашого консалтингового бізнесу, тому що ми вже почали організовувати нашу структуру за соціократіческім методам і отримуємо досвід. Якщо ви чули про бірюзові організації – це схожі концепції, там дуже багато чого перетинається. Відповідно, якщо бірюзові організації вже починають існувати в Україні, то рано чи пізно люди зацікавляться і соціократією теж, це як наступний етап розвитку. Але моя мрія – щоб люди були незалежні від того, що пропонує співтовариство. Тому що я, наприклад, можу бути оперною співачкою і ніколи не знайти собі місця у бізнесі, у консалтингу по соціократіі. Я дуже хочу, щоби людина могла мати своє місце. Чим би вона не займалася, вона може бути незалежною від спільноти, може також взяти участь в бізнесі, якщо їй це цікаво, чи організувати інші бізнеси".
Крім того, Ірина з однодумцями вже продумують ризики і виклики, з якими може зіткнуться екопоселення. Якщо група вирішить заснувати його в сільській місцевості – можливі юридичні проблеми і банальна неприязнь з боку місцевих жителів. "Є певний світогляд, з яким місцеві люди живуть. І коли вони стикаються з чимось абсолютно новим, вони сприймають це як щось абсолютно чуже. В одному з українських поселень мені розповідали, що місцеві якось здивувалися тому, що жителі поселення не знищують бур'яни. Вони думали, що бур'яни через це можуть перейти і на їхні ділянки, і навіть обіцяли викликати "бур'янову інспекцію". Але як правило, у цих людей є вплив на ОТГ, райради і так далі. Це люди, які в них перебувають. З точки зору виділення землі, або захисту лісів навколо від вирубки, або захисту полів від пестицидів і так далі – вони неначе спеціально вибирають якісь процеси, які йдуть явно на шкоду поселенню". Втім, жити в сільській місцевості зовсім необов'язково – організувати екопоселення можна і в місті. Як приклад – район Копенгагена, столиці Данії, який називається "Вільне місто Християнія".
Другий основний виклик – це вимога до психологічної зрілості поселенців. Щоб успішно співіснувати в такому форматі, необхідно, щоб у групі було достатньо психологічно зрілих людей, здатних приймати фідбек і коригувати свою поведінку без агресії. "Соціократія стоїть на структурі, методі прийняття рішень і методі роботи з фідбеком. Якщо одна з ланок не працює, то швидше за все, структура завалиться. Тут дуже багато людського фактора, навіть незважаючи на кількість методів".
📌 Вступити в організацію "Global Ecovillage Network". Вона пропонує дуже багато тренінгів, відправляє людей за кордон на різні заходи, щоб вони могли подивитися і дізнатися, як це працює.
📌 Дізнатися більше про соціократію за допомогою онлайн-курсів. Мова матеріалів за посиланням – англійська.
📌 Пройти курс з побудови екопоселень українською мовою
📌 Зв'язатися з Іриною через пошту iryna.sokolova@posteo.net
Цією нагородою було відзначено українське громадянське суспільство “за його відважну діяльність в часи війни” 20-22… Читати більше
Сергій Каліцун з Васильківської громади, що на Київщині. Своє поранення, яке призвело до ампутації ноги,… Читати більше
Розбираємо, про що йдеться у законопроєкті про поступове підвищення акцизу на тютюнові вироби до 2028… Читати більше
“Алексу” 52. Восени 2024-го він втратив руку в боях у Вовчанську. Але сама ця історія… Читати більше
38-річний Сергій Малечко родом із Чернігівської області. З перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем боронив Україну.… Читати більше
“Рубрика” розповідає про ініціативу, що у всіх сенсах налагоджує зв’язок між поколіннями — і емоційний,… Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.