Допомогти дітям проживати війну: як із цим справляється спортивна секція в Запоріжжі

Дитячий галас наповнює невеличкий спортивний зал декілька разів на тиждень. Він наче наповнюється світлом, коли за вікном уже темно, а всередині малеча радісно готується до нового тренування. Діти переодягаються у форму — білі та сині кімоно.

У кімнату заходить тренер, якого вітають поклоном. Етика бойового мистецтва — це про дисципліну та вміння дотримуватись визначених правил. Тренування починається з розминки, щоб діти розігріли м'язи й не пошкодили їх під час заняття. 

А тепер до найцікавішого — шліфування вивчених рухів. З подивом дивишся, як хлопці й дівчата зависають у повітрі. І роблять це так легко, невимушено, наче народились, щоб літати, а не ходити.

"Найбільше мені подобається тренування, воно робить тебе сильним і міцним", —  каже Дамір. 

Даміру шість, і він налаштований дуже серйозно: хоче стати "найсильнішим шерифом", тому наполегливо тренується і не пропускає жодного заняття. На питання, навіщо йому бути найсильнішим, відповідає: "Якщо ворог нападе, і в вас не буде м'язів, то ви нічого не зможете".

Джиу-джитсу — бойове мистецтво, яке, окрім силових вправ, направлене на розвиток самодисципліни та внутрішнього спокою. Тут ти маєш уважно стежити за своїм диханням, слідкувати за власним тілом та рухами супротивника. Однак для дітей гурток джиу-джитсу — це ще й про соціалізацію серед ровесників. Юні бійці знаходять тут друзів і весело проводять час. 

Ярославі дев'ять років. Раніше вона займалась китайським боксом, а зараз практикує новий вид спорту. Вона мріє стати співачкою, тому відвідує курси музики, любить театр, а на тренуваннях вчиться захищати себе.

"Скоро буде три місяці, як я тренуюсь. Мені дуже подобається: добрі тренери, мої друзі. Вони завжди підтримають, скажуть, як робити вправи, допоможуть. У мене тут багато друзів", — говорить дівчинка. 

Подруга Ярослави Саша навчається у другому класі. Вона, як і Дамір, мріє стати поліціянткою або ж військовою. А ще має одне зовсім маленьке бажання: "Моя мрія — мати багато тварин: 40 котів, 30 кошенят і 30 собак".

Саша уже має вдома кішку Кіру, яка "постійно всім кусає ноги". Каже, любить приходити на тренування, бо тут вчать кидків та їздять на змагання.

Багато дітей уже четвертий рік — на онлайн-навчанні: спершу школи закрили через пандемію, у 2022-му — через початок повномасштабної війни та постійну небезпеку. Спілкуватися з ровесниками, вчитись вибудовувати соціальні зв'язки та власні кордони вони вчаться саме на таких спортивних секціях та гуртках, позашкільних активностях. Декому із них дуже бракує школи та друзів, а для когось школа тепер асоціюється тільки з набридливим зумом та годинами, проведеними за комп'ютером. 

Давід з останніх. Йому дев'ять років, і школа для нього увесь цей час існує лише у смартфоні, тому він її не дуже любить. З улюблених предметів — тільки інформатика та математика.

"Бабуся сказала, що я буду бухгалтером", — ділиться з нами.

Хлопець ходить на тренування, бо хоче бути спортивним і вміти захищатися, а ще думає, що, замість бухгалтера таки обере стати поліціянтом. Та в нього ще все життя попереду, тому не будемо його квапити.

Він міцно стискає нам руку на прощання, а ми дякуємо йому за щирість, хоча рука ще трішки поболює.

Тренування з джиу-джитсу ведуть два тренери — подружжя Марина та Михайло Сергеєви. Михайло викладає ось уже тринадцять років, навчив десятки дітей. Каже, на його заняттях діти виростали. Одного разу йому зателефонувала вже доросла дівчина, яка раніше займалась у нього, та запропонувала стати хрещеним батьком для її новонародженої дитини. "Було приємно почути, що мене хочуть бачити у ролі хрещеного", — каже Михайло.

Марина та Михайло часто возили дітей на змагання, завойовували медалі. Для подружжя — це власна реалізація, на досягнутому вони не збираються зупинятись. Михайло говорить, що це було б неправильно, адже справа приносить результати.

Початок повномасштабної війни вніс свої корективи у роботу подружжя. Тренування прийшлось зупинити, відновили їх лише через два місяці. Спершу у зал приходило тільки п'ять людей, оскільки інші або евакуювались, або не виходили з укриття через сильні обстріли Запоріжжя.

Згодом до міста почали приїжджати релоковані з області жителі. Запоріжжя стало для них новим місцем проживання, адже рідні міста та села залишились в окупації або під постійною загрозою обстрілів. Багато сімей приїжджало з дітьми, які сумували за друзями, рідним домом, звичним життям. Вони були налякані та розгублені. Секція джиу-джитсу Михайла та Марини із радістю їх прийняла та почала навчання. Для дітей це місце стало синонім безпеки.

"По цих дітях було видно, що вони з окупованих територій, де все по-іншому. І якщо тут, у залі, їх ніяк не виділяти, то через деякий час вони починають потроху адаптуватись серед дітей. Діти дуже сильно реагують на всі можливі звуки, крики. У нас все спокійно завдяки дисципліні на тренуванні. Діти стають зовсім іншими — здатними спілкуватись з іншими людьми, чого на початку було важко добитись. Важко було добитись від них елементарної реакції на власні вимоги, тому що діти замикались. Вони чекали якоїсь підстави, окрику, чіткої команди, чого ми намагаємось повністю позбутися", — каже Михайло.

Зараз дітвора зовсім не соромиться проявляти себе: активно бігає по залу, перемовляється між собою, сміється та вкладає усі сили в виконання прийомів. Чоловік вірить, що це, у першу чергу, тому, що заняття джиу-джитсу дають впевненість у власних силах та у собі як особистості.

"Ми обрали джиу-джитсу, тому що у дітей зараз багато енергії, як позитивної, так і негативної. І оцей надлишок енергії, яку в собі накопичує людина, має кудись діватись. Коли дитина приходить на півтори години тренування, вона свої енергію, злість направляє у правильне річище. Це дивовижно діє на дітей, їхню психіку, поведінку", — ділиться Марина.

Жінка додає, що у Запоріжжі зараз важко: діти не мають соціальних зв'язків, не вміють спілкуватися та часто агресивні через зовнішні обставини. У кожної сім'ї своє горе. Багато дітей, переїхавши, втратили все.

"Часто вони переїжджають у соціум, де інші діти не розуміють, чому ця дитина ходить і плаче, чому вона дивиться на (не свого, — ред.) тата. Є дуже багато дітей, у кого батько воює, є діти, в яких уже нема батька. І коли інших дітей тато забирає з тренування, і ця дитина дивиться у той бік, треба розуміти, що її психіка дуже травмується", — розповідає Марина.

Діти беруть близько до серця події, які відбуваються. Тренерка вірить, що дітей потрібно віддавати у спорт, де вони матимуть можливість випустити енергію. Не потрібно приглушати агресію дитини чи лікувати її заспокійливими. Спорт — найкращий метод для вивільнення внутрішніх емоцій.

"Вони не повинні виходити через десять років на вулицю і свою агресію виплескувати на людях. Хай краще це буде в залі, на змаганнях — це дуже добре на них впливає", — думає Марина.

Тренерка займається спортом з восьми років, тому свою доньку також віддала у спорт з самого малечку. Сміється, що дочка почала займатись джиу-джитсу ще з Марининої вагітності — у декретній відпустці не була, продовжувала тренувати. Коли дитина навчилась ходити, то почала супроводжувати маму в залі. Жінка не шкодує про цей вибір — тепер бачить по доньці, що малеча, яка займається спортом, психологічно більш стійка та сильна.

"Моїй доньці зараз вісім років, вона пережила атаку трьох шахедів. Це було за п'ятнадцять метрів від нашого вікна. Декілька днів тому за 800 метрів від нас було три S300 прямого влучання. Було дуже гучно, вікон немає. Звичайно, вона (донька, — ред.) також переживає і боїться, але я бачу різницю між дитиною, яка займається і яка не займається", — згадує Марина.

Батьки вихованців позитивно ставляться до занять, розуміють, що у маленькому віці спорт — це, перш за все, про фізичну підготовку. Тренерка вважає, що кожна людина має право на самозахист:

"Особливо у перспективі нашого майбутнього це буде тема номер один. Ми повинні бути готовими до того, що наші діти мають вміти себе захищати, не вставати у бій, а правильно поводитись та бути психологічно підготовленими. Якраз заняття з джиу-джитсу допомагають дитині стати впевненою у собі: вона зможе закричати, побігти, не завмре під час небезпеки".

Через російську агресію змагання з бойових мистецтв та й загалом спортивні змагання в Україні більше не проводяться так часто, як раніше. Тренерка ділиться, що тепер кожна поїздка чи спортивний табір лягають на гаманець батьків, а це недосяжна сума для людей, які переїхали у Запоріжжя з обмеженими заощадженнями. Навіть купити форму — це значна витрата у бюджеті сім'ї.

Свою роботу секція продовжує завдяки донорським коштам та благодійним внескам. Зараз, наприклад, вони залучені у проєкт від запорізької громадської організації "Александра і С", яка допомагає їм покрити витрати на оренду приміщення.

"Було б чудово, якби у Запоріжжі більше розвивався спорт і було більше можливостей у дітей для тренувань. Це дорого: оплата комунальних рахунків за електроенергію, опалення. Тренер може робити це на благодійних основах, але на всіх, на жаль, цього не вистачить.

Мені б так не хотілося, щоб цей проєкт закінчився, хочеться, щоб він був подовше. Коли ти бачиш ці вдячні очі, як вони (діти, — ред.) міняються, кожна історія дуже тяжка. Багато  дітей пережили таке, що навіть дорослій людині буде важко пережити. Ми будемо далі тренуватися, далі їх підіймати й боротися", — каже Марина.

Жінка додає, що інколи доводиться відмовляти батькам, бо графік та розміри приміщення не дозволяють набирати більше дітей. Зараз подружжя шукає нове приміщення та тих, хто міг би допомогти з орендою. Покриття та потрібний інвентар у них є.

"Батьки ВПО хотіли б віддавати дітей у спорт, але плата за тренування непідйомна для них. Я ж хочу, щоб спорт був доступним для кожного", — каже тренерка.

Марина вірить, що їм усе вдасться, адже працює заради дітей, а значить — заради майбутнього:

"До дітей повинна бути особлива увага, бо це наше майбутнє".