Співрозмовниця "Рубрики" Наталя Антоненко — дитяча та сімейна психологиня. Понад 16 років вона займається дитячим розвитком, арттерапією та казкотерапією. Коли у Херсон зайшли російські військові, Наталя була там і до звільнення не покидала місто з надією дочекатися українських захисників. У неї ми розпитали про життя й виховання дітей в окупації і попросили дати поради батькам, які разом з дітьми ще чекають на звільнення.
"Мої діти не гуляли ніде, крім нашого двору"
— Яким було ваше 24-те лютого?
— Коли ми прокинулись і визирнули у вікно, побачили неймовірний хаос на дорогах. Ми вирішили не піддаватися паніці, вичекати. Цей період тривав декілька днів, це були дні у підвалі. Тоді тривав бій за Антонівський міст. Наші хлопці тримали оборону. А вже 2 березня росіяни зайшли в місто. Тоді ми зрозуміли, що треба знову чекати. Коли ми побачили, як вони йдуть нашою вулицею, я вперше заплакала. Хоча людей у Херсоні було дуже багато, місто тоді було мертве, всі сиділи по домівках, ніхто не виходив.
Через якийсь час люди почали пробувати виїжджати. Було дуже багато розстріляних машин, дуже багато сімей загинуло. Ми ж вирішили поки залишатись вдома. Для нашої сім'ї було важливо протриматися, допомагати батькам, дідусям і бабусям, не втратити свій будинок. Складно було дивитися на те, як грабували і "виносили" будинки. Поки росіяни ще не відчули себе "головними", працював Центр крові, і ми здавали кров. Онкохворих вивозити не давали, ліків не було. Але херсонці трималися один за одного.
Коли ми чули вибухи у Чорнобаївці, то дуже раділи, що наші хлопці працюють. Ми добре вивчили, що коли прилітає наш HIMARS, то це буде зруйнований один будинок, але далі весь квартал залишиться неушкодженим. А зараз, коли росіяни б'ють, то ми маємо за раз пів кварталу розрухи.
— Розкажіть про час, коли ви жили в окупації? Як це було?
— Під час окупації ніхто не міг озвучити те, що думає насправді. Я також не могла сказати, що росія — агресор, у мене двоє дітей, я боялася за них. Жити в окупації й донатити це взагалі дуже велика справа. Були бабусі, які брали рублі, переводили їх в гривню і донатили на ЗСУ. Були такі, які рвали рублі на очах у поштарів. Ми намагалися триматись.
Звісно, іноді була зневіра. Наприклад, коли був заблокований інформаційний простір. Росіяни дуже давили. По місту окупанти роздавали дітям цукерки, мовляв, подивіться, які ми добрі, а це ЗСУ вас обстрілює. Іноді вони провокували дітей, якщо ті не хотіли брати солодощі.
— Що ви відчували, коли 11 листопада Збройні Сили України звільнили місто?
— Мене до того постійно запитували: "Наташа, коли ти поїдеш з міста?" А я казала, що хочу зустріти тут наших хлопців. 11 листопада ми розуміли, що світла у нас вже немає, все розбомбили, скоріше за все росіяни пішли, а отже будуть заходити наші хлопці. Ми сиділи в будинку й почули сигнали машин. Для Херсону в окупації сигнали машин були чимось неймовірним. Ми з сином вийшли, дивимось — їздять машини з нашими прапорами.
Згодом ми поїхали на площу Свободи. І побачили перших хлопців, які заїжджали на квадроциклах. Це неймовірні відчуття! Але водночас були думки "а чого чекати", "а може провокація", "а можливо не всі росіяни пішли з міста". Тому ще було відчуття небезпеки.
Але і другого, і третього дня ми теж були на площі. Дивовижні відчуття, коли починаєш розуміти що те, що відбувається, це не вигадка і не сон. Ми вільні. Ми можемо ходити по вулиці. Можемо не ховати телефон. Не видаляти відео з проукраїнських мітингів.
— Що було найскладнішим в окупації?
— Надзвичайно складно було думати про те, що життя, яким ви жили, колись повернеться. Якщо раніше я ходила на роботу, працювала з дітьми, насолоджувалася тим, що робила, щось планувала, то в окупації ти можеш прокинутися і пів дня шукати, що поїсти. В одному магазині купили хліба, в іншому — два стегенця, далі у бабусі взяли молока. І може воно й не потрібне, але ти купуєш, бо це бабуся продає, її хочеться підтримати. У такому побуті було дуже складно жити.
Обмеження, перш за все, відчували діти. Обмеження у праві сказати те, що ти думаєш. Неможливість дивитись українське телебачення. У нас є супутникова тарілка і ми зробили так, щоб бути в курсі усіх подій в Україні. Складно було не ходити на вулицю. Довгий час мої діти не гуляли ніде, крім нашого двору.
"Ми поряд"
— Що вам давало сили й віру?
— Спілкування з хлопцями із ЗСУ, були такі можливості. Хлопці мене питали: "Наталю, добрий день, як ви там?", а я казала: "Все добре, чекаємо" і отримувала відповідь: "Ми поряд". Тобто вони завжди казали "ми поряд". Деякі батьки дітей, з якими я працюю, надсилали мені відео чи фото зі звільненого села з Херсонської області і казали: "Вони поряд, тримайтеся". Це дуже підтримувало. Коли почалося звільнення на Харківському напрямку, ми всі були дуже щасливі й чекали, поки черга дійде до нас.
— Тобто повної інформаційної ізоляції у вас не було? Херсонську філію НСТУ одразу захопили, українське мовлення перервали, почала звучати російська пропаганда. Люди в неї вірили?
— Багато хто почав вірити. Багатьом пропаганда досить швидко промила мізки. Наприклад, бабусям, які пам'ятали СРСР і думали, що росія тут назавжди. Окупанти ж їздили вулицями і у гучномовець вигукували "россия здесь навсегда! Берите паспорта!" Після референдуму вони могли постукати у ворота і заявити людям, якщо ті відмовлялись брати російські паспорти, що їх виселять з домівок.
— У вас двоє дітей. Як ви почали говорити з ними про те, що Херсон опинився в окупації, і що життя змінюється?
— У мене двоє хлопців, 14 та 8 років. На початку війни вони дуже злякались. Ми спокійно про це поговорили. Я пояснювала, що поки ми, батьки, поряд, вони у безпеці. Взагалі, батькам дуже непросто транслювати віру і впевненість. Тому що ми теж переживаємо емоційні "гойдалки" і у нас бувають різні емоційні стани.
Мої діти знали, що ми — українці. Ми дивились Євробачення, слухали "Стефанію", розмовляли українською вдома. Але коли виходили на вулицю, я просила їх говорити російською. Пам'ятаю, одного разу я йшла ринком і якось так вийшло, що щось сказала українською. Люди навколо дуже стурбовано на мене дивилися! У погляді читалось, мовляв, ти що, зараз так не можна. І я зрозуміла, що напевно це зараз дійсно небезпечно.
В окупації ми шукали безпеку у своїх діях. Ми хотіли зробити так, щоб нам було безпечно. Так, на початках діти нервували. Але з часом якось стало легше, тому що ми були всі разом, всі один за одного. У вересні сини пішли до української онлайн-школи.
Багато дітей пішли до російської школи, тому що росіяни залякували батьків. Казали, що відберуть дітей. Ми ж своїх хлопців ховали. Ми нікуди не ходили з ними, не гуляли, вони вчилися онлайн. Мені здається, що оскільки багато дітей пішли до російської школи, росіяни не ставили за мету ходити будинками й виловлювати дітей. Тому поки був інтернет, діти вчилися.
— Чи були складні питання від синів, на які ви шукали відповіді? Наприклад, про життя в окупації, про майбутнє, про те, що буде далі?
— Мабуть, найскладнішим було питання "коли це закінчиться?" Я відповідала, що не можу точно знати, але коли дізнаюся, скажу і їм. У мене в терапії є діти, які зараз за кордоном. Так одна дівчинка мені казала: "Наташ, ну ти ж в Херсоні? Скажи мені першій, коли закінчиться війна". І коли нас деокупували, наші хлопці зайшли, з'явився зв'язок, я подзвонила тій дитині і кажу: "Нас деокупували, але це не означає, що війна закінчилась", а вона відповідає: "Ой, як добре. А коли закінчиться, ти скажеш?» Тобто діти довіряють людям, які транслюють впевненість. І це, мабуть, найголовніше.
У мене в терапії був хлопчик, який дуже боявся Чорнобаївки. Через постійні вибухи там він почав боятися грози. Одного разу влітку гроза почалася під час терапії, і він сховався під стіл. Це відчуття страху, мабуть, буде з ним ще довгі роки. Але ми намагалися працювати, розмовляли, малювали, проговорювали, що можна зробити, щоб реагувати по-іншому.
"Безпека — це базова потреба"
— Як окупація впливає на психіку дитини?
— Тут найбільшу роль відіграють саме обмеження, які існують при окупації. Тобто, найімовірніше дитина упродовж наступних років свого життя буде багато думати про те, що безпечно, а що ні. З іншої сторони, можу сказати, що діти, які пережили окупацію, почали дуже цінувати життя. Цінувати прості, на наш погляд, моменти. Наприклад, мій молодший син дуже засмутився, коли у перші дні окупації підірвали розважальний центр, який ми відвідували. Бо для нього він був пов'язаний з приємними спогадами.
Або бувало, хочеш купити іграшку, а іграшок в місті нема і ти пояснюєш дитині, що все вже розкупили, а нових іграшок за вісім місяців не завезли. В окупації діти вчаться чекати. Мені здається, це пройде з ними через все їхнє життя.
— З якими запитами приходили до вас батьки? Були випадки, що окупація якось вплинула на дитину, тож батьки хотіли їй допомогти?
— Було дуже багато випадків прихованої агресії у дітей. Коли дитина сама придушує у собі агресію. Наприклад, дитина бачить російського солдата і каже: "Я їх ненавиджу". Але це не конструктивне відчуття. Або дитина бачить БТР чи танк у центрі міста і запитує: "Це безпечно, мам?" На що мама відповідає: "Не знаю. Давай швиденько додому". У таких випадках, ми працюємо над відчуттям безпеки, спокою.
Я багато питала у дітей, чого б вони хотіли і пропонувала їм реалізувати це в арттерапії. Тобто ми виплескували ці негативні емоції. У дітей було багато енергії, бо зникли гуртки, додаткові заняття тощо. У нашому краї, наприклад, популярні заняття для дітей на байдарках. Діти могли там виплескувати свою енергію. Цього дуже не вистачало. Та і зараз, мабуть, не вистачає для тих, хто ще залишився тут.
— Як батькам триматися в окупації та підтримувати дітей?
— Якщо батькам складно пережити окупацію, якщо вони відчувають небезпеку, яка може вплинути на їхнє життя, то їм потрібно їхати. Треба шукати такий вихід з ситуації, щоб знайти спокій, щоб відчути себе у безпеці. Безпека — це базова потреба. Її дитині транслює матір. Тобто, якщо у дорослої мами відчуття безпеки порушене, вона не зможе транслювати безпеку своїм дітям. Тоді треба їхати й шукати краще для себе і дітей місце.
— Щодо практичних порад батькам, які перебувають з дітьми в окупації. Як їм поводитися, що робити?
— Треба підтримувати певний розклад дня. Для дитини це дуже важливо. Прокинулися, поїли, зайнялись навчанням, виконали якусь домашню роботу. У кожної родини є свої ритуали, які вона використовує протягом життя.
Повинні бути прогулянки на свіжому повітрі. Нехай це буде дача, дім бабусі, безпечне місце. У Херсоні багато хто, щоб подихати свіжим повітрям, гуляв у таких місцях, куди люди зазвичай не ходять.
За потреби і можливості дозволити дитині відвідувати психолога. Так, мої колеги з Херсону теж займалися з дітьми, малювали піском. Нам донатили, ми закуповували все, що могли, і проводили безплатні майстер-класи для дітей.
Не збувати про обійми. У наш час обіймів багато не буває. Це має бути одним зі щоденних ритуалів.
Я б ще порадила розмовляти з дітьми про вибухи. Запитувати: "Як тобі здається, це було близько чи далеко?" Вкладайте раціоналізм у думки дітей, спілкуйтеся з ними. Коли, наприклад, почули вибух, запитайте у дитини, було їй дуже страшно чи не дуже. Якщо у вас немає світла, за можливості подбайте про яскраві ліхтарики. Це дуже додає дітям казковості, безпеки. Якщо є потреба поєднати сон дитини з вашим, то запитайте у дитини, чи хотіла б вона спати з вами.
Через місяць після нашого спілкування з Наталею, у її офіс прилетіла російська ракета. Дивом вона і дитина, яка саме була на занятті з психологинею, залишились цілими та неушкодженими. Нині через постійні обстріли Наталя планує виїхати з деокупованого міста разом зі своїми дітьми.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
