“Дитбудинок не виховує, а тільки утримує дитину”, — що робити з українськими інтернатами

Війна принесла українцям біль, страждання та складні випробування. Та чи не найбільше постраждали від збройної агресії рф наші діти. За даними Національної соціальної служби України, з 24 лютого 2022 року понад 8,5 тисяч дітей з різних причин опинилися без батьківського піклування. Турботу про більшість з них взяли на себе родичі, але частина дітей, зокрема тих, яких зробила сиротами війна, потрапила у дитячі будинки.

Сьогодні в українських інтернатних закладах перебуває 5,5 тисяч дітей, про яких немає кому подбати окрім держави. Система інтернатів, яка дісталася Україні у спадок від СРСР, дискредитувала себе вже давно. Брак уваги, недостатня освіта й виховання, що складається з обмежень — система не заміняє дітям родину. Гарантувати дітям щасливе дитинство в установах такого типу неможливо.

Про те, як Україна може змінити ситуацію і що є альтернативою дитячим будинкам, "Рубрика" поговорила з головою благодійного фонду "Зміни одне життя — Україна", радником міністра соціальної політики (2019-2020 рр.), Леонідом Лебедєвим.

Розмову про проблему дитячих будинків в Україні варто почати з історії. Система цих закладів була утворена на самому початку становлення радянської влади й набула популярності після закінчення Другої світової війни, коли було багато дітей, батьки та рідні яких загинули під час бойових дій. Перед країною постав виклик — швидко прибрати дітей з вулиць. На той час — це було рішенням. На сьогодні проблеми безпритульності та жебракування дітей у таких масштабах в Україні немає. Батько шістьох прийомних дітей та голова благодійного фонду "Зміни одне життя — Україна" Леонід Лебедєв впевнений — наше суспільство спроможне доглянути своїх дітей.

"Незважаючи на те, що з фінансуванням у таких закладів все гаразд, насправді дитячі будинки не вирішують питання сирітства, — говорить Леонід Лебедєв. — По законодавству дитбудинок не виховує, а тільки утримує дитину. Проте дитинство лімітоване. І якщо ніхто не займається вихованням, то, звісно, дуже швидко у суспільство виходить громадянин не лише травмований відсутністю батьківської уваги та любові, а й абсолютно не готовий до дорослого життя. І це насправді дуже велика армія дітей".

До війни кількість дітей, які проживали у всіх інтернатних інституціях, сягала 100 тисяч. Це понад 700 закладів по всій Україні, які поділені на 15 типів. Вони мають різні назви, але система в них майже однакова. Такі заклади для дітей підпорядковуються навіть не одній, а одразу трьом установам — Міністерству охорони здоров'я, Міністерству освіти та Міністерству соціальної політики.

Проблема в тому, що в усіх закладах діти перебувають лише до 18-річчя. Якщо дитина відносно здорова, вона виходить з інституції, як-то кажуть, на всі чотири сторони. Якщо у важкому стані, система її переводить в "будинки для людей похилого віку", де вона просто доживає.

Еволюційно Україна має перейти до іншого етапу — етапу прийомних сімей, говорить Леонід Лебедєв. Це практика усіх розвинених країн. Потрібно розуміти, що сироти будуть завжди. Але можемо зробити так, щоб у нас не було дітей-сиріт в інтернатах. Попри війну реформа деінституалізації (розформування інтернатної системи й створення необхідних сервісів на місцях, тобто в селах і містах, де люди з інвалідністю можуть залишатися у своїх сім'ях) має нарешті зрушити з мертвої точки та запрацювати на повну силу. 

Перші сімейні форми піклування в Україні існували з часів Запорізької Січі. Тоді, як розповідає Леонід Лебедєв, щодо цього були дуже прості правила. Якщо батьки дитини помирали, громада підхоплювала дитину і далі займалася її вихованням. Така проста практика зараз існує в Ізраїлі. Осиротілу дитину одразу забирають близькі родичі, друзі друзів. Кількість сімей, які хочуть взяти прийомну дитину в Ізраїлі, значно перевищує кількість дітей, які потребують нової сім'ї. Також там не залишаються поза увагою хворі діти чи діти з інвалідністю.

Немає дитячих будинків і в Нідерландах. Тут опікою над дітьми займаються foster-сім'ї (фостеринг — екстрене влаштування дитини до прийомної сім'ї протягом певного проміжку часу або до досягнення дитиною повноліття). При цьому довше 2-х років у таких сім'ях залишається не більше 40% дітей, інші або возз'єднуються з біологічними батьками, або офіційно стають сиротами й тут же їх усиновлюють.

За десять років шлях до суспільства без дитячих будинків пройшла і Литва. В цій країні діти-сироти проживають у опікунів чи у прийомних родинах. 

"В Україні ми теж шукаємо сімейні форми, — продовжує Леонід Лебедєв. — Станом на зараз в Україні їх кілька: усиновлення, опіка для родичів, опіка для неродичів, прийомна сім'я та дитячі будинки сімейного типу. Тобто у нас розплодилося стільки форм, скільки немає в жодній країні світу. Зараз йде мова, аби їх скоротити до дуже простих речей. Тобто крім усиновлення, має бути опіка для родичів і має бути єдина форма — прийомна сім'я. Я вважаю, на часі саме три таких простих варіанти, тому що коли спрощуються форми, то спрощуються й умови, і, відповідно, шлях дитини до родини".

Охочих стати родиною для дітей, які залишилися без батьківського піклування, в нашій країні достатньо. Минулого року в Україні був створений чат-бот "Дитина не сама", його запустив Офіс Президента України, спільно з ЮНІСЕФ та Міністерством соціальної політики України. З початку війни через цей чат-бот пройшло понад 24 тисячі заявок людей, які хотіли б прихистити дитину під час війни. Проте, за словами Леоніда Лебедєва, коли ініціатива запускалася, мало хто розумів, що це таке: кого прихистити, як і на скільки, які для цього потрібні умови. 

"Людям треба більше пояснювати  — що дітей одразу не дадуть, що є обов'язкове навчання, а у дітей є статуси. Якщо зараз зробити роз'яснення, дати людям зрозуміти, що є усиновлення, є опіка, є певні умови, які, повторюю, мають бути набагато простішими, ніж вони є зараз, то я думаю, з 24 тисяч охочих знайти батьків для 5 тисяч сиріт, які сьогодні знаходяться в дитбудинках, буде не проблема", — говорить Леонід Лебедєв.

Експерт наголошує, що працювати з проблемою сирітства потрібно системно, зверху донизу. І тут постає питання —  хто конкретно має цим займатися, аби досягти реального результату?

"Коли я у 2020, як державний діяч, працював над цим питанням, бачення було таке — потрібен окремий офіс реформ. Спеціальна команда, не завантажена бюрократією та іншими функціоналом. Саме так працює багато громадських обʼєднань, в тому числі і наш фонд «Зміни одне життя». Ми сконцентровані тільки на проблемі сирітства — знайомимося з дітьми і доводимо їх до усиновлення. Так само мають працювати і чиновники", — пояснює Леонід Лебедєв.

Втім, нещодавно в Україні створили орган, який має сприяти реформі деінституалізації. "Координаційний центр із розвитку сімейного виховання та догляду дітей" покликаний узгодити дії центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств та інших установ у питаннях підготовки й проведення заходів загальнодержавного значення. Очікується, що основним фокусом діяльності центру має стати підтримка сімейних форм виховання, зокрема великих прийомних родин.

Леонід Лебедєв вважає — задачею новоствореного органу має стати не лише розробка пропозицій до законодавства. Центр має отримати більше повноважень, працювати не лише як законодавчий, а і виконавчий орган. До прикладу, саме так, за допомогою окремого структурного відділу, свого часу відбулася реформа сектора закупівель. В результаті Україна отримала прозору, зрозумілу і робочу систему публічних закупівель Prozorro. 

Небайдужі до проблем сирітства вважають, що дитячі будинки-інтернати системи Мінсоцу — це заклади, з яких би мала розпочатися реформа деінституціалізації. Бо якби вдалося вивести дітей з цих закладів, створивши необхідну інфраструктуру в громадах, це б автоматично вирішило проблеми інших дітей. 

• Є діти по заявах батьків, які привезли дитину в інтернат. 
• Діти з інвалідністю, які б при підтримці та створенні послуг в громадах могли б жити вдома. 
• Є діти з дуже важкими формами інвалідності, які потребують цілодобового медичного догляду.
• Майже всі діти не підтримують відносин з батьками, незалежно від фактичного статусу. І це також позбавляє їх права на родину. 

Але головне — опинившись у такому закладі, вони у переважній більшості приречені поповнювати інші заклади міністерства — ПНІ (психоневрологічні інтернати), а далі — інтернати геріатричні. Вирватися з цього порочного кола, на жаль, майже неможливо. Бо перебування в закладах позбавляє навичок самообслуговування, узалежнює від персоналу. 

На думку Леоніда Лебедєва, насамперед проблему інтернатів треба розділити на дві частини.

Перша: потрібно влаштувати всіх тих дітей, які вже є сиротами, у сімейні форми.

• Для цього необхідна цілеспрямована інформаційна кампанія щодо культури усиновлення. "Ми маємо підготувати суспільство через рекламні кампанії, через активну соціальну рекламу, яка повинна бути у всіх ЗМІ та буквально на кожному кроці. Тут варто згадати приклад Литви, де у кожному селі є білборд з контактами служб, куди можна звернутися, якщо ви можете і хочете прихистити дитину", — пояснює Леонід Лебедєв.
• Також повинна бути потужна рекрутингова кампанія: потрібно просіяти мільйони українців (а для початку ті самі 24 тисячі, які вже зареєструвалися через чат-бот) і виявити 5-6 тисяч потенційно готових усиновити. Саме стільки приблизно сиріт є зараз. "Коли ми будемо мати кандидатів, то ми будемо мати прийомні сім'ї, у які підуть діти. Звісно, потрібні будуть і відповідні зміни у законодавстві, але це все має відбуватися паралельно", — відзначає експерт.
• Крім того, треба організовувати постійні зустрічі з прийомними батьками для обміну ідеями, як зробити цей процес простішим та більш зрозумілим. Повинна відбуватися комунікація між тими, хто усиновив чи бажає це зробити й тими, хто встановлює правила.

І друге: не давати проблемі збільшуватись, тобто не допустити надходження нових дітей в заклади інтернатного типу.

"За статистикою, серед тих, хто перебуває в інтернатах, лише 20% — це діти-сироти, а 80% — діти, позбавлені батьківського піклування. Зокрема це діти, чиї батьки ведуть асоціальний образ життя та не бажають брати відповідальність за своїх дітей. Також сьогодні в групі ризику є тисячі дітей, які проживають у родинах, що опинилися у складних життєвих обставинах або живуть у місцях, де немає необхідних для дитини соціальних послуг. Саме ці діти зазвичай поповнюють інтернати", — пояснює Леонід Лебедєв.

Експерт зазначає, ці питання дуже комплексні, враз їх не вирішити, але рухатися в цьому напрямі потрібно вже просто зараз. 

• Проводити розʼяснювальну роботу, збільшити кількість соціальних працівників. 
• Підняти відповідальність служби у справах дітей, аби діти, долею яких більш ніж пів року не цікавляться рідні батьки, не "зависали" в інтернатах, а вчасно переходили в категорію тих, хто може бути усиновленим чи влаштованим під опіку/піклування.
• Забезпечити у кожній громаді соціальні послуги для дітей, які можуть бути дуже різними. Десь це можу бути шкільний автобус, а десь — медичні працівники. Адже є випадки, коли дитину можуть віддати у спеціалізований інтернат тільки тому, що там є, наприклад, логопед. Якщо забезпечити всі потреби, в ідеалі до сімей повернуться і хворі діти, і діти з інвалідністю.

Леонід Лебедєв додає: для дітей з інвалідністю є ще одне рішення, яке, на жаль, зараз взагалі не розвивається в державі. Це Малий груповий будинок (МГБ) — заклад соціального захисту, розрахований на одночасне проживання не більше десяти дітей (у разі, коли є діти з інвалідністю — восьми) в умовах, максимально наближених до сімейних. Найважливіша відмінність Малого групового будинка від інтернату — це індивідуальний підхід до дитини та робота фахівців, що відповідає її потребам та життєвій ситуації. В Києві є кілька таких прикладів. Вони успішні й задача держави — сприяти впровадженню такої форми в інших містах та селах.

Також експерт вважає, що потрібно попрацювати й над матеріальною підтримкою родин, які виявили бажання забрати до себе дитину. За законом опікуни отримують на місяць на утримання дитини фінансову допомогу у розмірі 2,5 прожиткових мінімумів (до 6 років — 5680 грн, до 18 років — 7082 грн). Стільки ж отримують на дитину прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу. Якщо дитина з інвалідністю — то 3,5 прожиткові мінімуми (відповідно 7952 та 9915 грн). Але розмір грошової допомоги на усиновлену дитину виглядає по-іншому і дорівнює тій, яку батьки отримують від держави, народжуючи власну дитину. Сьогодні загальна сума допомоги становить 41280 грн, яка виплачується частинами протягом трьох років із моменту усиновлення дитини: 10320 грн — одноразово і 860 грн/місяць — протягом наступних 36 місяців.

"Тут було б варто підняти виплати, тому що зараз суспільство часто усиновлює дітей з травмами. А для дітей з травмою потрібні кошти на реабілітацію, на лікування. Таким родинам сьогодні потрібно мати неабиякі ресурси. 800 гривень в місяць — це дуже мало, практично нічого", — зауважує Леонід Лебедєв.

Благодійний фонд "Зміни одне життя — Україна", який очолює Леонід Лебедєв, ще до війни розпочав власну інформаційну кампанію для допомоги дітям-сиротам. Фонд започаткував благодійну програму "Зміни одне життя". Одним з інструментів проєкту стали сюжети про дітей та їхнє розповсюдження, поки їх не побачать майбутні батьки. Працівники фонду і зараз, під час війни, їздять по інтернатах і роблять відео про дітей,, щоб їх було видно в онлайн-просторі. Завдяки таким відеоанкетам вже близько тисячі дітей отримали нові родини. Також у фонді ведеться робота, аби ці відео зʼявилися в Дії та інших державних ресурсах. 

Під кожним з відео є контакти служб, куди ви можете звернутися щодо конкретної дитини. А у БФ "Зміни одне життя — Україна" за телефоном +38 067 343 37 73 можна отримати первинну консультацію з питань усиновлення. Можна також написати свої питання на електронну пошту changeonelife@ukr.net  і таким чином отримати підтримку від голови благодійного фонду "Зміни одне життя — Україна" Леоніда Лебедєва.

Україна, як частина цивілізованого світу, має прийти до того, щоби для всіх дітей, які залишилися без батьківського піклування, знайшлася своя родина та свій дім.