“Дистанція скорочується, коли ми живемо з вами одними болями”: як комунікацією подолати різницю досвідів військових та цивільних

Валерія Суботіна зустріла початок повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Тоді вона вже декілька років була офіцеркою запасу, що списалась зі служби за станом здоров'я. Але, коли окупанти почали оточувати її рідне місто, вона повернулась до пресслужби полку "Азов".

Допоки було можливо, "Нава" їздила Маріуполем та фіксувала наслідки російської агресії проти мирного міста. Це тривало недовго. Далі вона разом з іншими військовими та цивільними була вимушена спуститись в підземелля "Азовсталі", що стало останнім прихистком у вщент зруйнованому росіянами місті.

Там вона отримала поранення 15 квітня під час чергового обстрілу. 5 травня Валерія одружилась зі своїм коханим, прикордонником Андрієм Суботіним, саме там через два дні після весілля він загинув. І звідти 16 травня "Нава" виходила у російський полон, який для неї тривав 327 днів до 10 квітня 2023 року.

Зараз Валерія Суботіна веде боротьбу за азовців, які вже третій рік перебувають у російському полоні. Організовує мітинги, щоб ніхто не забував про її побратимів, та розповідає світу про злочини росіян.

У чому проблема?

За три роки повномасштабної війни українці набули нових травматичних досвідів під час обстрілів рідних міст, евакуацій за кордон, під час окупації, штурмів ворожих позицій, загибелі побратимів, полону тощо. 

Але досвід військових значно відрізняється від досвіду цивільних і ця різниця поляризує суспільство та віддаляє нас одне від одного. Подолати її може щира розмова між цими двома категоріями. Але українське цивільне суспільство наразі не готове сприймати досвід військових, зокрема полонених.

"Сумно, що люди не хочуть слухати публічних військовополонених, дивитися їхні відверті інтерв'ю, читати цю книгу («Полон» авторки  Валерії  «Нави» Суботіної  — ред.) і книги, які видають інші Захисники України. Набагато легше просто спитати щось банальне, не маючи розуміння, наскільки важко відповідати кожного дня на такі запитання", — говорить Валерія Суботіна.

Вона розповідає, що від військових хочуть чути лише відповіді на банальні запитання, на кшталт: "чи били тебе в полоні?". Розмови, побудовані на таких запитаннях, дратують і спонукають військових закритись у своєму колі, де немає цивільних. Так і формується розкол між цими категоріями населення. 

"На жаль, і досі, коли я їду до своїх побратимів на Лиман, я слухаю їх і надихаюся, продовжую вірити в перемогу. Але коли я спілкуюся з цивільним населенням, дуже часто те, що вони говорять, мене злить і ображає. А так не має бути", — говорить Валерія Суботіна.

Яке рішення?

Містком, який має налагодити комунікацію між цивільними та військовими, виступають медіа. Саме від якості їхньої роботи залежить віддалятимемось ми одне від одного чи навпаки зближатимемось.

"Щоб скоротити дистанцію, насправді достатньо журналістських матеріалів. Хочеться, щоб було більше глибоких матеріалів, а не тих, які транслюють лише верхівку біди чи таких, в яких ставлять одні й ті самі запитання", — говорить "Нава". 

На її думку, медіа мають показувати правду, навіть коли вона не є такою приємною, як нам би хотілося. І чим більше люди будуть говорити та чути її, тим меншою ставатиме відстань між цивільними й військовими. 

І тут, на думку Валерії, провідну роль відіграють журналісти й те, як вони висвітлюють сьогоднішні події. Своєю роботою вони мають створювати спільні точки дотику для цивільних і військових, щоб ті могли єднатись навколо тем, що однаково їх хвилюють.

"Дистанція скорочується, коли ми живемо з вами одними й тими самими болями, такими як військовослужбовці, захисники Маріуполя, які досі перебувають в полоні. Чим більше ви цією темою цікавитися, тим коротшою є дистанція між суспільством і військовослужбовцями", — вважає Валерія Суботіна.

Як це працює?

На думку Валерії Суботіної, аудиторій цікавіше дивитись на вигаданий образ військовополонених, ніж на справжніх людей. Тому журналісти у своїх матеріалах намагаються підлаштувати співбесідника під цей образ. Так, замість того, аби розповісти історію справжньої людини, показують те, що сподобається аудиторії. 

"Аудиторії цікавіше бачити якийсь певний образ, але цей образ не є справжнім. Так власне і продовжує рости той самий розкол між військовослужбовцями й цивільними. Тому що навіть військовослужбовець, який дивиться потім сюжет про себе, в цьому сюжеті не впізнає себе", — розповідає "Нава".

Як наслідок, в українському суспільстві популярнішою є гарна картинка про те, як військові повернулись з полону й у них налагоджується життя. Але це не завжди так, і на цьому шляху може бути чимало проблем. Серед них часто відсутність житла, брак коштів та речей, втрачена кар'єра, проблеми в сім'ях тощо.

Валерія Суботіна розповідає, що втомилась від однакових запитань, відповіді на які всі давно чули. Особливо погане запитання — звідки ви берете сили жити далі?

"Постійні запитання, де ти береш сили, щоб жити далі. Але по факту відповідь не подобається, напевно, журналістам, бо ти кажеш: «я живу, тому що в мене немає вибору». Які є альтернативи? — мені не жити виходить, чи як? Ти продовжуєш жити, тому що в тебе немає альтернативи", — розповідає Валерія Суботіна. 

А рішення полягає  в тому, що не існує єдиного формату спілкування з колишніми військовополоненими, оскільки всі переживають травму по-різному. Журналістам не варто "підганяти" всіх героїв своїх матеріалів під один шаблон, навпаки треба постійно вчитись і адаптовуватись під співрозмовника.

"Ми всі абсолютно різні. Всіх накриває по-різному. Хтось не хоче спілкуватися взагалі, хтось хоче говорити багато. Але основна задача журналіста — це підлаштовуватися під людину. Ви маєте слухати, бути емпатичними і спробувати зрозуміти", — говорить "Нава".

Також, говорячи з колишнім військовополоненим, не варто уникати табуйованих тем. Валерія Суботіна вважає, що вони не є такими для багатьох колишніх військовополонених, поранених чи військовослужбовців з ампутаціями кінцівок, всі ці обмеження і страхи існують в лише в головах інших людей. Це зокрема стосується теми сексуального насильства. 

"Якщо ви про це не питаєте, якщо боїтеся, тим самим ви підтримуєте, хочете цього чи ні, кривдників людини. Тому що говорити про сексуальне насилля, побиття, приниження особистості абсолютно не соромно. Треба пояснювати суспільству, що говорити про це нормально, чути про це нормально і сприймати це нормально. Ненормально це робити", — говорить Валерія Суботіна.

Валерія Суботіна вважає, що підтримка колишніх військовополонених має бути зовсім інакшою від нинішньої. "Нава" пропонує уявити ситуацію, в якій підтримка потрібна вам. Що б ви хотіли чути, а які запитання навпаки будуть недоречними?

Зокрема, зайвим вона вважає почуття жалю до військовослужбовців, які втратили кінцівки чи пройшли через полон. Вона пояснює, що більшість з її побратимів добровільно доєднались до Сил оборони ще у 2014 році й неправильно жаліти людину за її свідоме рішення піти захищати країну. 

"Від суспільства доволі багато жалю, але мало гордості. Шкодувати і жаліти людину за її рішення дивно і це викликає неприємні почуття, оскільки абсолютно для всіх військовослужбовців полку «Азов» це було їхнє рішення", — говорить Валерія Суботіна.

Вона продовжує, що її побратимам, які отримали низькі ампутації та залишаються на фронті, хочеться, щоб суспільство ними пишалось та підтримувало їх. Так само як і військові з вищими ампутаціями, які якби могли, теж залишались би на фронті. Але натомість чують слова на кшталт: ми підтримуємо хлопців і дівчат на фронті, але своїх туди не відпустимо.

"Не має бути цього поділу. Я впевнена, що в кожного українця, якщо не якась близька, рідна людина на фронті, то хтось з друзів, або знайомий, який живе волонтерством. І треба зрозуміти, що всі ми дотичні до цієї війни й не можна жити думками «добре, що хтось, а не ми»", — говорить Валерія Суботіна.

І саме так журналісти можуть допомогти військовим, транслюючи відповідні меседжі. Але вони не мають ставати психотерапевтами, коли беруть інтерв'ю у людини з травматичним досвідом. Тетяна Трощинська наголошує на тому, що більшість людей цього і не чекає від журналістів.

"Це дуже велика ілюзія, що всі хочуть виговоритися журналістам. Виговоритися вони хочуть перед тим, кому довіряють. У нас зовсім інше завдання як у журналістів. У нас завдання, щоб людина довірила нам свою історію, і дуже важливо розуміти, що це історія цієї людини, а не наша історія для нашої клікбейтності", — говорить вона.

"Люди, які живуть з травматичним досвідом, прийшли в напрузі і вони підуть з напругою. І не завжди ми можемо її зняти. Не заповнюється втрата однією розмовою з журналістом чи журналісткою. Я прийшла сюди зі своєю травмою і піду з цією втратою і це не провина жодної людини, яка тут, чи, яка б брала у мене інтерв'ю.Важливо просто не поглибити її, ось і все", — продовжує Тетяна Трощинська.

На третій рік повномасштабного вторгнення журналістам все важче знаходити нові інформаційні приводи, щоб зробити цікавий аудиторії матеріал про колишніх чи нинішніх військовополонених. Проте Валерія Суботіна наполягає на тому, що важливо продовжувати говорити про них, а будь-який сюжет чи текст буде цікавим, якщо у ньому розповідати людську історію. 

Але тоді виникає питання, чи безпечно розповідати історії тих, хто досі перебуває в полоні та називати їхні імена, оскільки це може підвищити вартість полоненого під час обміну й ускладнити його повернення додому?

"Моя особиста позиція — говорити імена треба і говорити про конкретних особистостей. Коли ми перебували на «Азовсталі» і розповідали, що 2500 військовослужбовців ще живі й знаходяться на території заводу, вам це було цікаво? Можливо, але я впевнена, що цікавіше було, коли дізналися про конкретних людей. Про те, що на «Азовсталі» є «Пташка», яка співала; є «Орест», хлопець з променем, він вже начальник пресслужби; є «Хасан», лікар, який рятує життя", — пояснює Валерія Суботіна.

"Нава" каже — у неї не залишилось живих кровних родичів, тож рішення, чи говорити про неї, приймали батьки її загиблого чоловіка. І хоча вони не знали, яку історію для себе обрала "Нава" в полоні, чи розповіла про свого чоловіка, сина бойового генерала Держприкордонслужби, вирішили говорити про неї.

І таке рішення могло б зашкодити полоненій, але батьки обрали правильну комунікаційну стратегію. Вони говорили про неї не як про воїна, а як про дружину свого загиблого сина. Говорили як про невістку, яка для них єдина надія.

"Коли батьки військовослужбовців, які перебувають у полоні, дають інтерв'ю, не слід давати зайву інформацію про те, якими воїнами є їхні діти. Але якщо говорити про те, що хтось з батьків чекає на свою дитину з полону або дружина чекає на свого чоловіка, це не буде приводом збільшення ціни", — говорить Валерія Суботіна. 

Але остаточне рішення мають приймати саме родичі полонених. І якщо вони згодні, тоді журналісти можуть розповісти особисту історію полоненого.

"Я дуже вдячна, що ви говорите про полонених, долучається до наших акцій інформаційної боротьби за них, але спробуйте почати більше слухати, більше бачити. І  не займайтесь героїзацією там, де є реальні герої — просто покажіть їх. Це, повірте, піде на користь вашим матеріалам", — підсумовує розмову Валерія Суботіна.