“Для мене важливо бути корисним”: як переселенцям знайти свою справу на новому місці

Робота для переселенців

Через війну багато українців змушені залишати свій дім і їхати до безпечніших регіонів країни. Переселенці на новому місці мають шукати не тільки прихисток, а й засоби для існування, роботу чи нову справу. Згідно з дослідженням, що проводилися напередодні війни, понад половина — 54 % — українців не мали жодних заощаджень. 19 % мали фінансову подушку на один місяць, 15 % — мали накопичення на 2–4 місяці й 11 % — на пів року або більше. Неважко підрахувати, що за більш ніж за 100 днів війни ресурси більшості людей уже вичерпані.

ВПО підтримують держава, міжнародні фонди, місцеві громади, волонтери, звичайні незнайомі люди. Переселенців гостинно зустрічають, висловлюють співчуття й намагаються зробити життя "як вдома". Проте відсутність роботи — одна з головних проблем тих, хто зараз вимушений жити далеко від дому. Безробіття переселенців негативно впливає не тільки на економіку родини, а й на психологічний стан людей. Відсутність роботи посилює депресивні настрої та відчуття невпевненості, а також призводить до розірваних сімей.

Створити власну справу

Часто ВПО намагаються шукати роботу через центри зайнятості, але з роботою, яку тобі "хтось надасть" зараз дуже важко. До прикладу, на Львівщині, за даними соціологічної групи "Рейтинг", роботу зміг знайти тільки кожний п'ятий переселенець. Західний регіон традиційно й у мирний час не бив рекорди щодо можливості працевлаштуватися. А створення нових робочих місць — це тривалий процес і цілком залежить від інвестицій, на бум яких до закінчення бойових дій розраховувати не доводиться. Тому ВПО вирішують шукати заробіток самостійно, проходять курси для перекваліфікації зайнятості, влаштовуються на поденну роботу. Але є ще одне рішення — спробувати забезпечити себе роботою самому. Згадати всі свої навички та вміння й перетворити їх на власну справу.

Знайти ресурс і можливості в тому, що "просто вмієш" непросто, але можливо. Це доводить переселенець із Херсонщини Дмитро Сивак, який за мінімальних вкладень не побоявся створити у Львові — столиці кави — власну мінікав'ярню на колесах.

"Кавотяг" переселенця з Херсонщини

У мирному житті Дмитро займався туризмом: організацією походів, тренував дітей. Його життям було скелелазання, альпінізм, сплави, спелеологія, дитячі табори й походи. Після захоплення росією Криму, коли гори там стали недоступними, у "Зелених Хуторах Таврії", осередку екотуризму на Херсонщині, Дмитро побудував скеледром, а поруч виріс мотузковий та тролейний парки.

"То були дуже схожі часи, — згадує Дмитро. — Хоч і не було повномасштабної війни, як зараз, але то вже був її початок. Робити з нуля щось нове на території близько до Криму було теж не просто. Але тоді я був удома. Зі мною були мої друзі, я був на своїй території й мав свій інструмент. Слово «своє» зараз, коли я й моя родина в евакуації, я не можу використовувати… У цьому і вся складність".

Російські війська увійшли до Херсонщини дуже швидко. Дмитро з родиною встиг виїхати на підконтрольну Україні територію в перші дні окупації. Уже через півтори години після того там, де проїжджали автівкою, почалися бої. Їхали до Львова, бо звідти дружина Дмитра. Збиратися не було часу, а ще — не було усвідомлення, що взагалі відбувається. Він сам, дружина, двоє дочок і собака — вирушили "на кілька днів" у тому, у що були одягнені. У валізу покидали те, що трапилося під руку.

У Львові Дмитро записався в тероборону. Чергував по ночах. Тоді, за словами героя, і прийшло усвідомлення, що війна — не на тиждень. Так він почав шукати роботу. Хапався за все, що вмів — спочатку крутив шаурму, потім готував азійські рамени, а після — варив метал на будівництві, працював зварювальником-монтажником. Будівництво закінчилося і знов треба було щось шукати…

"Ідея про велокав'ярню в моїй голові була вже дуже давно, — зізнається Дмитро. — Ми варили каву на піску в Зелених Хуторах Таврії, тільки там була стаціонарна піч. На сімейній нараді було вирішено ризикнути".

Для реалізації ідеї стали в пригоді інженерна освіта й навички зварювальника. За два тижні в гаражі друга Дмитро Сивак змайстрував таку собі велорикшу — "тумбочку на колесах". Вмонтував піч для нагріву піску, а на димохідній трубі встановив бойлер для нагрівання води, зроблений із відра. Не обійшлося й без фантазії. Так, на передній частині мобільної кав'ярні, пофарбованої в чорно-червоний колір, з'явився "сніговідбійник" (як на старих паротягах), по боках — круглі стрілочні мономери та краники зі старими вентилями. І — дивина — тумбочка стала схожа на паротяг! Тож назва "Кавотяг" напросилася майже сама.

"Коли вперше виїхав на цій конструкції, перехожі дивились із цікавістю. Діти смикали батьків і казали: «Мамо, диви — паровозик!». І це означало, що стилізація тумбочки під паротяг вдалася", — радіє Дмитро.

Локацію для мобільної кав'ярні Дмитро Сивак обрав у Скнилівському парку. По-перше, живе неподалік і часто тут гуляє з дітьми, а по-друге — тут немає кафе, де можна було б випити доброї кави. З перших днів роботи "Кавотяга" люди не дуже розуміли, що то є таке. Підходили, роздивлялися, розпитували, фотографували. Коротше — йшли не за кавою. Але вже за кілька днів цікавість переросла в бажання не тільки зробити прикольне фото, а й замовляти.

Родзинкою "Кави з Ковотяга" став не лише незвичний для львів'ян спосіб заварювання, а й додавання до напою різноманітних спецій та доступна ціна. А ще — бажання баристи слухати та спілкуватися. Дмитро просто робить те, що йому до вподоби, й не вважає, що цим створює комусь конкуренцію. "Моя кава не краща, але й не гірша. Вона — інша. А в людей завжди є вибір", — каже він.

Біля кавотяга херсонця завжди збирається добряче людей. Хтось пригощає кавою інших — абсолютно незнайомих людей (як у фільмі "Заплати іншому"), літніх людей Дмитро сам частує кавою, а вони йому читають вірші, розказують свої історії, знайомляться. Тепер це не просто кава, це — щось таке, чого зараз дуже бракує людям: позитивний настрій, увага, спілкування.

Звичайно, це і спосіб прогодувати сім'ю, але як би не були важливі гроші, вони, як зазначає переселенець із Херсонщини, усе ж таки не головне.

"Моя дружина вміє дуже добре пекти, — продовжує Дмитро. — Вона пече різні смаколики, які ми продаємо до кави. У неї також має бути робота, щоби відчувати свою реалізованість. Мої діти часто поруч зі мною — парк, природа, а ще вони теж долучаються до роботи, допомагаючи нам обом".

"Для мене важливо бути корисним, робити те, чого не вистачає тут і зараз. Так сталося, що я не вдома, але то не привід просити допомоги. У мене є дві руки з плечей, є ноги, голова. Я не можу сидіти й чекати на те, що про мене й мою родину хтось подбає. Це мені треба годувати свою сім'ю й допомагати тим, хто дійсно того потребує".

Крім приготування кави, Дмитро Сивак разом із з друзями займається волонтерською роботою. Збирає адресну допомогу бійцям на фронт. Робота на "Кавотязі" допомагає заробляти гроші для українських воїнів.

"Я не вмію воювати, але я вмію щось таке вигадувати та створювати. Хтось вміє варити борщ, а хтось — вирощувати помідори. Ми всі потрібні нашій перемозі, — говорить херсонець. — Ми маємо бути сильними, щоби не висіти на шиї в держави, щоби допомагати нашим воїнам. Не потрібно чекати, що хтось прийде й щось зробить. Треба брати й робити самому там, де ти є зараз! До речі, чому моя кав'ярня на колесах? Щоби її потім забрати в Херсон! Я не збираюсь лишатися у Львові. Я хочу додому. До себе додому!"

Можливості є навколо нас завжди, — впевнена львівська психологиня Наталія Ріпецька. Але насамперед їх треба захотіти побачити. Так, психологиня вважає, що зараз нам може бути важко й ми, звичайно, маємо право на проживання власних емоцій із приводу втрат, що спричинила війна, проте головне — це не провалитися в ці депресивні переживання і якомога швидше ставати на ноги та підіймати рівень резильєнтності. Здатність відновлюватися після життєвих криз чи потрясінь потребує певних вольових зусиль та розуміння, як це працює.

Що робити, щоб заново знайти себе?

• На думку Наталії Ріпецької, перше, що необхідно зробити — підняти рівень мотивації та віри в себе. У цьому допоможе позитивний досвід людей, котрі були в подібних життєвих кризах і зуміли знайти вихід. Знайдіть мінімум 5 позитивних прикладів, як люди створювали власну справу з нуля. Надихнувшись гарними результатами та піднявши віру в себе, буде легше наважитися, та розпочати власну справу за принципом: "Якщо вони змогли, то я теж зможу".
• Наступне, із чим ми стикаємося — страх помилки чи краху. Безумовно, гарантій успіху немає ні в кого, тому має допомогти девіз "Я спробую", оскільки все, що ми робимо, збагачує нас цінним досвідом. Не варто боятися помилок, вони є необхідними складовими нашого успіху.
• Після того, як ви підняли рівень віри та надихнулися позитивним досвідом, потрібен план, з чого варто розпочинати. На цьому етапі знадобляться ваші комунікативні навички. Не потрібно боятися запитувати та налагоджувати необхідні зв'язки для вашої справи. Обмін досвідом людей, котрі мають позитивні результати та готові ділитися власним досвідом, може допомогти. Як кажуть, для чого "придумувати велосипед"? Також сьогодні дуже багато безплатних платформ, де можна черпати необхідну інформацію.
• Можете доєднатися у френди до людей, котрі успішно займаються тим, що у вас викликає зацікавлення. Не соромтеся ставити нескромні запитання щодо нюансів ведення бізнесу, оскільки більшості людей приємно допомагати. Швидше за все, вам не відмовлять у пораді.

Як віднайти приховані таланти?

• Запитайте у близьких людей: які таланти вони помічають у вас?

Оскільки збоку видніше, а ми часто маємо звичку знецінювати свої вміння, мовляв, "так можуть усі", і так знецінюємо власні здібності.

• Чим подобається займатися найбільше?

Проаналізуйте, чим ви займаєтеся залюбки. Коли у вас є вільний час, кого ви читаєте, який контент споживаєте, за чим залюбки готові спостерігати годинами? Наталія Ріпецька розповідає: "Одна моя клієнтка таким чином виявила, що 80% того, що її цікавило, було пов'язане з кулінарією, а згодом відкрила невеличкий бізнес у цьому напрямку. Ваше хобі може стати прибутковою справою. Так, часто буває, що спершу люди шукають можливостей десь поза межами своїх вподобань, а після з цікавістю виявляють, що їхнє хобі може бути справою життя".

• Що вам вдається легко?

Точно є речі, котрі вам даються легше, ніж іншим. Чули щось на кшталт: "Як ти це так швидко зробила? Мені б довелося над цим сидіти цілий день!"? Робіть висновки! Можливо, в цьому криється ваш талант і так точно не можуть усі.

• Що вам вдається робити найкраще?

Складіть детальний список того, що вам вдається робити найкраще. Хтось готує смачний борщ, а комусь вдається писати гарні тексти чи робити зачіски.

• Ще одне цінне запитання, на яке варто відповісти: "Чим би ви хотіли займатися безплатно, для власного задоволення, якщо, уявімо, грошей у вас було вдосталь"?

Відповідь на це запитання допоможе розкрити глибші пласти своїх здібностей; часто ми називаємо це покликанням чи місією. "На власному прикладі можу підтвердити, якби мені не потрібно було піклуватися про фінансове благополуччя моєї сім'ї, я все одно б продовжувала працювати психологом, тому що відчуваю, що це моє покликання", — каже Наталія Ріпецька.

• Що я можу й хочу зробити, щоби допомогти людям?

Хтось нас смачно годує, хтось — лікує, хтось — навчає. А чим ви б хотіли бути корисними світу й людям?

"Я вірю, — резюмує експертка, — що кожна людина талановита та унікальна, проте не кожен здогадується про свій талант, і варто докласти зусиль, щоби його віднайти та зробити своєю професією. Щоби ви не лише мали змогу заробляти кошти та бути корисними людям, а й отримувати задоволення. Відтак ваше життя буде більш наповнене та щасливе".