Зруйновані села: що по собі залишили росіяни на півдні

"Усі боялися, щоб не прилетіло в дім"

Широке на Миколаївщині

Широке — селище в Баштанському районі Миколаївської області. До початку повномасштабної війни тут проживало близько 800 мешканців. На початку повномасштабного вторгнення село на деякий час було окуповане, але наші війська швидко повернули контроль над селищем. Від березня росіяни безперервно обстрілювали Широке з усіх можливих видів озброєння, залучали авіацію. Зараз у селі пошкоджено або зруйновано близько 95% приватних будинків, зруйнована школа, дитячий садок, сільрада, промислові підприємства.

Майже всі жителі села виїхали. За словами місцевих, досі тут постійно проживають усього дев'ятнадцятеро людей. Валерій, Тетяна та їхній син Микола, яких ми зустрічаємо на краю села в дощовий осінній день, не входять до їхнього числа. Вони повернулися, щоб плівкою накрити на зиму дах будинку. Запрошують зайти в будинок, подивитися на руйнування.

Валерій розповідає про те, як у Широкому було ще на початку повномасштабного вторгнення:

"Було, допомагав робити блокпост. Військові кажуть: дядько, не зволікайте, зараз тут таке почнеться. Якраз за день до цього було влучання, в Миколаївську ОДА, там отримала поранення донька знайомих. То ми зібралися та поїхали. Але майно залишили — взяли миски, кружки, шкарпетки, труси. Собаку лишили тут, скотину, тому за тиждень навідались. Так потихеньку і їздили, раз на декілька тижнів. Головне було врахувати час. О шостій ранку треба було заїжджати, до дев'ятої ти ще щось міг зробити, потім починались обстріли. Іноді росіяни гатили з вечора. То ми так наскоками: приїдемо та тікаємо. Їздили полями. Як у росіян проходила ротація, то починали активніше обстрілювати. Так сильно село розбили останні місяці. Он бачите, перед домом касетні, у дворі лежали, то ми склали. Скільки на наш двір впало касет. Останній місяць сильно лютували, вистрелювали все".

Поки спілкуємося з Валерієм, до будинку приїжджає голова територіальної громади Сергій Пересунько — він організовує підвіз шиферу та дощок. А ще возить харчові набори. Він теж розповідає про руйнування, заподіяні росіянами:

"У нашій громаді сильно постраждали два села — це Широке та Червона долина. У Широкому — десь відсотків 95 постраждалих будинків, в Червоній Долині — десь 70.

Були такі дні, коли ми сиділи в підвалі, рахували — бувало по 95 "приходів". Зараз люди починають повертатися, ремонтувати будинки. Молодці наші фермери — повертаються, починають працювати, відновлювати зруйноване хазяйство, тому вже є і робота в селі".

У будинку Валерія не тепліше й не сухіше, ніж надворі — батько з сином саме намагаються накрити дах плівкою. Неподалік, біля дороги лунає вибух, видно дим. Що підірвалося — невідомо. Валерій каже, людей там немає, тож, мабуть, відбулася детонація нерозірваної міни. Ходити полями чи по узбіччю ще довго буде небезпечно.

Усюди в селі — зруйновані будинки. Усе село — фактично, в руїнах. 

Найбільше, здається, постраждала школа — тут усе розбите, немає вцілілих вікон, вибуховою хвилею навколо рознесло підручники, зошити… В одному з класів на дошці напис: "23 лютого. Класна робота". І досі.

Неподалік зустрічаємо місцеву жительку Тетяну, їй 64 роки.Тетяна весь час провела в селі, у своєму будинку вона доглядала за старшою жінкою, Клавдією Карась. Через хворобу Клавдія не могла ходити, тож Тетяна мала бути поруч, тому й не виїхала з-під обстрілів.

Жінка розповідає, що з харчуванням допомагали військові — городу цього року під обстрілами Тетяна не саджала. Зараз жінка має дрова, купила картоплю, отримує пенсію. Та в селі весь цей час — від початку повномасштабної війни й досі — немає світла.

"О шостій зайшла додому, свічку запалила та о восьмій — вже спати. Обіцяють до нового року протягнути світло, але все залежить від війни, як буде на фронті. Я до останнього не вірила, що вони підуть на нас. У селі ніхто не підтримував росіян. Коли вони ненадовго зайшли в село, то наші, як бачили, куди поїхали танки, одразу телефонували військовим, кажуть, зустрічайте". 

Будні в селі були невеселі:

"Зранку прокинулася, пішла курей нагодувала, їм наварила, то знайомий прийшов поговорили, туди-сюди, так і день пройшов. Усі боялися, щоб не прилетіло в дім".

Та "прилітало" до багатьох. Ми саме проходимо повз зруйнований будинок. Тетяна показує, де загинули наші військові, розповідає, де хто жив.

Будинок Тетяни теж зруйновано. А на краю городу похована Клавдія, яку доглядала Тетянина. Жінка померла 10 травня. Тоді українські військові зробили труну, допомогли її поховати тут (сільське кладовище знаходиться в селі, яке на той час було окуповане). Після смерті Клавдії Тетяна переїхала до подруги.

Попри погану погоду, яка лише підсилює враження від руйнацій, від людей так і лине оптимізм. Вони вірять, що село скоро відбудують. І радіють, що росія звідси пішла.

Місцеві знають, як звучить небезпека

Олександрівка на Херсонщині

Олександрівка — село в Херсонській області, майже знищене російськими військами у квітні та окуповане ними аж до листопада. До повномасштабного вторгнення в селі жили майже дві з половиною тисячі людей. Зараз село порожнє, жити тут все ще дуже небезпечно.

Перед виїздом зустрічаємо двох хлопців на мопедах. А виїжджаючи в село, зовсім неподалік чуємо "приходи" — швидше за все, градів. Хлопці, яких ми бачили хвилину тому, швидко повертаються назад — місцеві знають, як звучить небезпека. 

Їдемо через село, декілька разів ненадовго зупиняємось. Та більшість фото все одно робимо з вікна машини. Виходити з автівки — небезпечно.

Контраст з реальністю неймовірний — тут чудові краєвиди, Дніпровська затока, навколо — поля. Стоїть хороша погода, світить сонце, здається, що все добре. Але картина зруйнованого — досі перед очима. "Рубрика" бачила чимало руйнувань в останні місяці. Та до цілковитої руйнації звикнути неможливо.

Дорогою ми й самі застаємо "приходи". Касетні снаряди приземляються у метрах 300-400 від нас. Сонце так само сяє. Поля тягнуться й далі на південь.