Деолігархізація: як працюватиме в Україні і як спрацювало у світі

Деолігархізація — поняття, відоме людству вже близько 100 років, набуло свою популярність під час передвиборчої кампанії Теодора Рузвельта в США ще на початку ХІХ століття. В Україні закон «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» був прийнятий у вересні 2021. Як працюватиме ініціатива Зеленського і що чекає українських олігархів? Розбираємося, що передбачає закон, і як деолігархізація спрацювала в інших країнах. 

Що пропонує український варіант закону про деолігархізацію

Хто такий олігарх? Відповідно до закону, олігархом вважається фізична особа, що відповідає будь-яким трьом з чотирьох ознак:

• бере участь в політичному житті;
• має значний вплив на засоби масової інформації;
• є кінцевим бенефіціарним власником підприємства-монополіста;
• вартість його активів перевищує 1 000 000 прожиткових мінімумів. У 2021 році ця сума дорівнює 2 мільярдам 379 мільйонам гривень. 

Олігархів внесуть до реєстру і зроблять його відкритим. Особи, які підпадають під вимоги, будуть визнані олігархами та внесені у відкритий і безплатний Реєстр олігархів на сайті РНБО. Виключити особу з Реєстру можливо, якщо у неї відсутні не менше двох ознак, передбачених для потрапляння в цей список.

Про контакти з олігархами потрібно буде повідомляти. Після зустрічі з олігархом або його представником не пізніше наступного дня потрібно буде подати «Декларацію про контакт». Це потрібно не від усіх, а тільки від певного переліку осіб, все одно досить широкого. Декларацію повинні будуть подавати: президент України, члени Кабміну, народні депутати, генеральний прокурор і його заступники, голова СБУ та його заступники, керівництво НБУ, ЦВК, РНБО, голови місцевих держадміністрацій, судді КСУ, начальники правоохоронних органів, чиновники категорії «А», керівництво АМКУ, військовослужбовці з вищими званнями й т.д.

Контактом буде вважатися будь-яка зустріч або розмова, в тому числі в режимі онлайн. У декларації про контакт треба буде повідомити дату і місце зустрічі або розмови, їх короткий зміст. Декларації будуть публічними. Декларацію можна буде не подавати тільки в тому разі, якщо зустріч відбудеться на судових засіданнях або офіційних заходах, які транслюються в прямому ефірі або ініційовані держорганами.

Що заборонено олігархам? Олігархи будуть зобов'язані подавати декларації, і будуть обмежені в деяких правах, зокрема, олігархам заборонять:

1. будь-яким способом фінансово або у вигляді послуг підтримувати політичні організації, партії та кандидатів;
2. бути покупцем (бенефіціаром покупця) в процесі приватизації об'єктів великої приватизації;
3. фінансувати будь-яку політичну агітацію або проведення мітингів або демонстрацій з політичними вимогами.

Що тепер?

На світовій арені прийняття закону сприйняли позитивно. Посол Великобританії в Україні Мелінда Сіммонс вважає, що закон «про деолігархізацію» може зіграти роль в зменшенні шкідливого впливу приватних інтересів на політику та економіку України. Про це вона написала в Twitter:

«Закон про деолігархізацію може зіграти роль в зменшенні шкідливого впливу приватних інтересів на політику та економіку України. Його виконання має бути юридично обґрунтоване та аполітичне», — написала Сіммонс. Вона вважає, що для того, щоб закон діяв, будуть потрібні повна прозорість, рішучі антимонопольні заходи, реальна конкуренція в енергетичному секторі, сильне суспільне мовлення і, звичайно, судова реформа.

Секретар РНБО Данилов, який не так давно заявив про те, що Україні слід перейти на латиницю, здається, задоволений новим законом. Про це він повідомив на своїй сторінці Facebook:

«Точка вибору пройдена. Україна раз і назавжди повинна позбутися кланово-олігархічної системи. Це питання становлення нашої країни як держави та нашого майбутнього. Або буде ситуація, коли десяток осіб концентрують у своїх руках 90% національного багатства, або ми спробуємо побудувати державу рівних можливостей та рівного доступу», — сказав секретар РНБО.

Проти прийняття закону в тій редакції, в якій ми незабаром його побачимо, виступили опозиційні політичні сили в парламенті. Представник фракції «Батьківщини» Сергій Власенко перед голосуванням за «антиолігархічний» закон назвав його фейком.

«Ми — за прийняття закону, який реально бореться з олігархами, а не того, який нам пропонують зараз», — сказав депутат. 

Втім, за закон ще можуть переголосувати через те, що депутати врахували поправки, які суперечать одна одній. Про це повідомив голова фракції «Голосу» Ярослав Железняк, опублікувавши відповідне рішення профільного комітету, прийняте 24 вересня.

«В результаті одночасного обліку поправок №№ 396,398,406 було ухвалено рішення про виклад статті 5 в трьох різних редакціях», йдеться в документі. У такому вигляді закон не може бути підписаний — спочатку необхідно виправити юридичну колізію». 

Україна — не перша країна, яка оголосила війну олігархам. Розбираємося, як це спрацювало в США і Китаї — найсильніших світових гравцях в політиці та економіці.

Що спровокувало деолігархічну кампанію в США 130 років тому

У 1870 році американський підприємець Джон Рокфеллер заснував компанію Standard Oil, яка пізніше зробила його сім'ю найбагатшою в Америці. Рокфеллер домовлявся з залізничними компаніями про регулювання транспортних цін, і Standard Oil отримувала нижчі ціни, ніж у конкурентів: за перевезення бочки нафти вона платила 10 центів, тоді як конкуренти — 35 центів, причому з різниці у 25 центів з кожної бочки компанія Рокфеллера також отримувала дохід. Конкуренти не могли йому протистояти, Рокфеллер ставив їх перед вибором: об'єднання з ним або розорення. Більшість з них вважало за краще увійти до складу Standard Oil в обмін на частку акцій. Через 10 років після заснування, завдяки численним дрібним і середнім злиттям, в руках Рокфеллера опинилося 95% нафтовидобутку Америки. Ставши монополістом, Standard Oil підняла ціни та перетворилася на найбільшу компанію у світі того часу. 

Звичайно, величезний прибуток, який приносила компанія, давав її власнику багато влади. В ході своєї кар'єри Рокфеллер одночасно фінансував і Республіканську, і Демократичну партії, мав агентів в слідчих органах, які вели справу проти нього. У нього навіть був «свій» президент — республіканець Вільям Мак-Кінлі, передвиборчу кампанію якого бізнесмен фінансував. 

Закон  про «деолігархізацію» або антимонопольне законодавство?

Ставлення до Рокфеллера в американському суспільстві в той час було вкрай негативним, і в 1890 році республіканці проштовхнули в Конгрес Акт Шермана, який проголошував злочином перешкоджання свободі торгівлі створенням тресту (монополії) і вступ у змову з такою метою. За своєю суттю закон був зачатком антимонопольного законодавства, насправді спрямованого проти узурпації ринку Рокфеллером. Шерман був захисником компаній, які загиналися під вагою Рокфеллера — їм доводилося знижувати вартість нафтопродуктів часом на 30, а то і 40 відсотків, щоб хоч якось залишатися на плаву. Наприклад, Акт Шермана забороняв транспортникам давати знижку за перевезення нафти в цистернах — Standard Oil мав конкурентну перевагу саме завдяки тому, що «вибивав» такі знижки. 

Але наступні 10 років після прийняття акт не діяв і лише припадав пилом на полицях. Він був непопулярний, поки свою кампанію не розгорнув Теодор Рузвельт. Боротьбу з монополістами, яких, до речі, пізніше визнають творцями американської економіки, він назвав боротьбою з олігархами, і Акт Шермана залишалося тільки реалізувати. 

Масштабна інформаційна війна журналістів проти нечистих на руку чиновників і бізнесменів зіграла на користь президента і за 7,5 років перебування Рузвельта при владі генеральна прокуратура порушила 44 справи проти найбільших американських монополістів, найбільш яскравою з яких виявилося розформування компанії Standard Oil, яку розділили відразу на 30 дрібніших груп. Тоді багато хто жартував, що єдине, в чому втратив Рокфеллер — так це в купівлі нових вивісок для компаній. Масштабного переділу власності не відбулося, але головним підсумком було відкриття можливостей для вільної конкуренції та зниження впливу монополістів на владу. 

У 1914 році Акт Шермана був доповнений Актом Клейтона, спрямованим на захист малого підприємництва від обмежень, які встановлювали великі компанії. Цей закон чіткіше сформулював, що таке «незаконне обмеження торгівлі», і забороняв цінову дискримінацію (надання преференцій окремим покупцям), а також продаж продукції тим дилерам, які зобов'язувалися не торгувати товарами конкурентів. У 1936 році Конгрес прийняв третій антитрестовий закон — Акт Робінсона-Петмана, який передбачав переслідування за завдавання конкурентам будь-якого збитку.

У чому різниця між американськими та українськими олігархами?

Американські олігархи істотно відрізняються від українських. В історичному плані американські олігархи створювали економіку, збагачувалися, примножуючи національне багатство, а потім набували вплив на владу. Українські навпаки: шляхом доступу до влади, національних ресурсів, отримували можливість збагачуватися. Олігархи в Україні з'явилися в результаті розвалу соціалістичної системи, коли значна частина державного майна перейшла в їхню власність. Вони й далі продовжують ставитися до державного бюджету як до джерела збагачення. Можливо, нам би більше допомогла кампанія «деолігархізації», яка проводилася в Китаї та була спрямована не на створення здорової атмосфери конкуренції — антимонопольне законодавство в Україні вже існує — а на боротьбу з корупцією, яка в більшості випадків і допомагає олігархам ставати олігархами.

Як з олігархами борються в Китаї?

На початку цього року в Китаї стратили колишнього голову ради директорів державної компанії з управління активами China Huarong Asset Management Co. Лай Сяоміна, його визнали винним. Через посередників або безпосередньо Сяомін отримав 1,79 млрд юанів ($277 млн) в обмін на допомогу в просуванні по службі та в переведенні на іншу роботу, а також в рамках проєктів з залучення фінансів і пов'язаних договорами підряду. Крім того, його звинуватили в розкраданні 25,13 мільйона юанів з державного бюджету. Суд засудив олігарха і хабарника до страти. Це остаточне і не оспорюване рішення. 

Хабар на суму 100 тисяч юанів (413 тисяч гривень) за законами КНР карається 10-річним терміном робіт в трудовому таборі — це мінімальна міра покарання. Максимальна — страта. Її часто роблять показовою, транслюють по телебаченню і надають самому факту широкого розголосу, щоб міра мала також і превентивний характер для інших. Водночас сім'я злочинця отримує рахунок в 10 юанів — за витрачену кулю. 

Більш демократичні методи боротьби з корупцією в Китаї — ротація кадрів у всіх органах влади, посилення контролю за провінційною ланкою партійного і державного апарату, обмеження надмірної самостійності та політичної ваги провінційних еліт, які були поставлені в більш жорсткі умови необхідності дотримуватися лінії центру. 

Попри те, що китайський уряд має понад 1200 законів, правил і директив з боротьби з корупцією, відомств і організацій, їх результативність не виправдовує очікувань. Шанси корумпованого посадовця потрапити до в'язниці — менше ніж 3%. Чиновники досі мають можливість накопичити десятки мільйонів юанів незаконним способом. Головні герої скандалів зосереджені в основних державних секторах, а фінансові наслідки корупції досягають 86 мільярдів доларів щорічно. 

За 30 років реформ до кримінальної відповідальності за хабарництво притягнуто близько мільйона співробітників партійно-державного апарату. Однак навіть попри публічні страти, повністю викорінити випадки змови підприємців і чиновників за принципом «твоя влада — мої гроші» не вдається. Антикорупційна кампанія в Китаї може здатися успішною лише при поверхневому погляді, регулярні страти злодійкуватих чиновників, можливо, залякують інших, але це більш символічні жести, які не зачіпають коренів проблеми. Насправді заходи з боротьби з корупцією носять досить м'який характер. За офіційними даними, карають не більше шести відсотків викритих в корупції осіб, а для успішної боротьби з корупцією необхідно негайне і жорстке покарання, а також урядові заходи, які обмежать можливості розкрадань і отримання хабарів. У сьогоднішньому Китаї процвітанню корупції сприяють залишки колишньої командно-адміністративної системи, адже все ще багато чого залежить від рішень місцевої, середньої та вищої ланки керівництва. Ця система дозволяє чиновникам говорити «так» або «ні» під час вирішення маси питань і брати при цьому хабарі за позитивне рішення.