“Час забути, що нас було 40 чи 50 мільйонів”: демограф НАН про те, що робити з демографічною ситуацією в Україні

Яка демографічна ситуація була в Україні до початку повномасштабного вторгнення?

Демографічна ситуація в Україні була складна і до повномасштабного вторгнення. І тут також слід враховувати, що у нас у 2020 і 2021 роках був ковід. І у 2021 році смертність від ковіду посіла друге місце серед причин смерті — 12,3% смертей було пов'язано безпосередньо з ковідом.

Якщо ми кажемо взагалі про довготривалі тенденції, то максимальна чисельність населення України була в 1993 році — 52,2 млн. На початок повномасштабного вторгнення в кордонах 1991 року, тобто з урахуванням Криму, ОРДЛО, нашим Інститутом чисельність населення оцінювалась у 42 мільйони.

Тобто практично за 30 років чисельність населення скоротилась на 10 мільйонів. Це дуже великі темпи скорочення населення, хоча країна жила, розвивалась. Врешті цьому питанню не приділяли великої уваги.

Скорочення відбувалась через три чинники, які формують чисельність населення.

Перший — зниження рівня народжуваності та відносно висока смертність. Зокрема високий показник передчасної смертності в Україні, порівняно з європейськими країни. У нас дуже велика частка смертей у віці до 65 років.

Другий чинник — дуже велика надсмертність чоловіків в працездатному віці (від 20 до 60 років), тривалість життя приблизно на 7-10 років менше ніж в країнах Європейського Союзу. І розрив між тривалістю життя чоловіків і жінок в нас становить 10 років. В той час, як у провідних країнах Європи — це 2-3 роки.

І третій чинник — це так звана трудова міграція. Спочатку вона була маятниковою — люди їздили на заробітки в країни Європи або в росію, а потім повертались назад. З часом люди там облаштувались, знайшли постійну роботу, житло і почали залишатись. За оцінками експертів після перепису 2001 року, таким чином за кордоном залишилось від 1 до 2,5 мільйонів наших співгромадян. Тобто за обліком вони нібито були в чисельності населення України, а по факту вже були відсутні.

Ще одна проблема України, але насправді це характерно для всього світу — це старіння населення. Тобто збільшення частки населення у віці 60 років і старше.

У нас напередодні повномасштабного вторгнення десь чверть населення була у віці 60 років і старше. А молоді до 15 років було 14-15%. Тобто це означає, що на ринок праці буде з плином часу виходити все менше і менше людей, частка пенсіонерів буде зростати, а це створюватиме певний тиск на ринок праці, на пенсійний фонд, на соціальну інфраструктуру і так далі.

Тож демографічна ситуація була не дуже добра і перед початком повномасштабного вторгнення.

Як змінилась демографічна ситуація після початку великої війни?

Повномасштабне вторгнення просто загострило всі ці демографічні проблеми, які існували в Україні. Під час війни, звичайно, підвищується смертність. Смертність підвищується через загибель військових на лінії фронту, загибель цивільних після обстрілів ракетами та шахедами.

Крім того, відбувається загальне підвищення рівня смертності, тому що загострюються різні хронічні захворювання. Люди не завжди можуть отримати нормальну медичну допомогу і водночас перебувають у стресовому стані.

Під час війни скорочується народжуваність і це природно. Така реакція людей на небезпеку. І це буде особливо відчутно скоріш за все вже в цьому році, 2024. Тому що у 2022 ще були вагітності попереднього року — 2021. Потім були сподівання, що у 2023 закінчиться війна. А у 2024 вже у першому півріччі відбулось скорочення рівня народжуваності. Ми поки маємо дані тільки за цей період.

І дуже сильно в нашій ситуації вплинула міграція. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, 6,8 мільйона українців виїхали за кордон. Хоча більшість експертів у нас в інституті й не тільки вважає ці цифри завищеними. Завищення може сягати 1,5-2 мільйони, якщо орієнтуватись на різні дослідження і дані прикордонної служби. Проте достеменно ніхто до однієї людини перерахувати не може.

Крім того, велика частка українців — 1,2-1,3 мільйона, знаходяться на території російської федерації та білорусі. Це теж за оцінками міжнародних організацій. Але вони орієнтуються на дані державних установ. Тобто це дані, які надала росія.

У нещодавно опублікованому звіті ЦРУ йшлося, що в Україні — найвищий рівень смертності та найнижчий рівень народжуваності у світі. Це дійсно так?

Я не можу сказати, що це далеко від правди. Але казати, що ми знаходимося в найкритичнішій ситуації навряд чи можна. Ні для кого не секрет, що під час війни смертність підвищується. Але оцінити рівень смертності ми зараз об'єктивно не можемо.

Навіть ми не можемо порівнювати з тим, що було до початку повномасштабного вторгнення, тому що непорівнянна кількість окупованих територій. Весь час лінія фронту рухається, а народження і смерті реєструє Міністерство юстиції України тільки по підконтрольній території. Що відбувається на непідконтрольній території, ми не знаємо. Це якась оцінка ЦРУ. Вона теж має свої плюси та мінуси.

Є різні статистичні показники для оцінки демографічних процесів. Є загальний коефіцієнт смертності, який вони наводять. Це коли береться чисельність померлих і ділиться на середньорічну чисельність населення. Він дійсно високий. Він до війни й під час COVID-19 у нас був доволі високий.

Якщо взяти за тривалістю життя, то є країни, особливо африканські, де тривалість життя навіть нижча за українську, навіть з врахуванням того, що ми воюємо. Тобто коректно буде сказати, що Україна знаходиться в групі країн з найвищою смертністю. Перші ми чи не перші — це об'єктивно визначити важко.

Таке ж формулювання стосується і рівня народжуваності. Є сумарний коефіцієнт народжуваності. Його розраховують для  жінок репродуктивного віку (15-49 років).

І для того, щоб не було скорочення чисельності населення, сто жінок повинні народжувати 210-220 дітей. Це залежно від ситуації зі смертністю в країні. В Україні у 2021 році, а це був ковідний рік, що також вплинуло на рівень народжуваності, 100 жінок народили 116 дітей. Тобто це вдвічі менше, ніж потрібно.

Водночас у Південній Кореї, у якій немає ніякої війни, 100 жінок народжували 70 дітей. У Китаї 100 жінок репродуктивного віку народжують 100 дітей. У Японії, Італії — 120 дітей. За нашими оцінками під час війни у нас 100 жінок народжують приблизно 90-95 дітей. 

Тобто знову ми не можемо сказати, що ми тут найгірші. Але те, що ми знаходимося в групі країн з найнижчою народжуваністю, це відповідає дійсності. Тому я б не використовував такі категоричні формулювання, як ЦРУ, що ми на першому місці там і там.

Чи потрібно, щоб населення в Україні знов було 40 чи 50 мільйонів?

Річ у тім, що немає чисельності населення, яка критично потрібна якійсь країні. Ми знаємо, що є багато країн, у яких чисельність населення 10, 20 чи 30 мільйонів. Україна теж до початку повномасштабного вторгнення мала непогану чисельність населення за європейськими мірками.

Тому проблема може бути в іншому — що у нас найбільша територія серед європейських країн. І територія повинна бути, як кажуть, "доглянута", і населення повинно бути більш-менш рівномірно розселеним по цій території. І це може викликати такі проблеми, що деякі райони будуть без нагляду, без людей.

Тому варто казати, що саме розміщення населення після війни буде важливим питанням. Які зруйновані міста відновлювати, а які ні? Що робити з територіями біля кордону, чи створювати там буферну зону на 20-30 км? Тобто це треба буде вирішувати після війни з урахуванням реалій, які в нас будуть.

Також треба буде після закінчення війни рік чи два почекати, скільки людей повернеться з-за кордону. Нам точно не треба прив'язуватися до нашого демографічного минулого. Час забути, що нас було 50 чи 40 мільйонів — у найближчому майбутнього цього не буде. Нам треба припустити, що нас буде приблизно 25-30 мільйонів і під це вже планувати економічний розвиток, відновлення інфраструктури, соціальну політику, і в тому числі переселення населення.

Приблизно на це число й треба орієнтуватися і вживати певних заходів соціальної, демографічної політики, економічної політики, щоб стабілізувати цю чисельність населення. Річ у тім, що у більшості європейських країн і у багатьох країнах світу зараз чисельність населення за рахунок природного чинника скорочується. Тобто народжуваність нижче за смертність.

Але також варто пам'ятати, що демографічна ситуація зараз в першу пергу залежить від Збройних сил України. Чим скоріше вони переможуть, тим буде краще і для країни, і для демографічної ситуації.

Чи може держава щось зробити для повернення українців?

У сенсі міграції зараз навряд ми можемо щось зробити, тому що головна причина, через яку люди виїхали з країни — це безпека. Поки ця проблема не буде вирішена, то масового повернення не буде. Водночас варто розуміти, що частина людей виїхала, бо і так хотіла покинути країну. У них просто не було таких можливостей, але зараз вони з'явились. Тож все залежатиме від того, чи ті країни, де вони зараз знаходяться, продовжить їм це перебування після закінчення війни.

І це справді може бути проблемою, тому що в цілому європейські країни зацікавлені в українцях. У них теж скорочується чисельність населення, а тут люди з нормальною освітою приїхали, які хочуть працювати, а не тільки отримувати якусь матеріальну допомогу, а ще й близькі культурно.

І багато країн проводить політику адаптації українців до нової країни перебування. Поляки роблять це вже понад десять років. Вони навіть змінювали своє законодавство заради цього, ще до початку повномасштабного вторгнення. Створювали умови, щоб українцям було простіше легально працевлаштуватись в Польщі. Подібні кроки робили також Чехія та Словаччина.

Зараз це відбулось масово і практично у всіх країнах діти мусять відвідувати школи, а дорослі — мовні курси. Тож важко сказати, скільки українців там залишиться. Є така закономірність, яка працює під час війн, особливо це показали балканські війни: чим довше триває війна, тим менше відсоток людей повертається.

Зараз відбуваються доволі різні дослідження, і їхні автори самі визнають, що не гарантують репрезентативності. Але вони кажуть, що приблизно 25% не повернуться, 25% — навпаки. Проте є 50%, які не визначились і саме за них нам варто боротись.

На що вони будуть звертати увагу у прийнятті рішення?

Наявність житла, перспективи з роботою, соціальний статус, який вони можуть мати в Україні, адаптація дітей і так далі. І будуть порівнювати ситуацію в тій країні, де вони зараз, і ситуацію в Україні. От після цього будуть конкретні рішення. Ми вважаємо, що якщо 50% повернеться, це буде добре, непоганим результатом.

Чи потрібно Україні залучати мігрантів з інших країн?

Якщо ми кажемо про залучення мігрантів, то я це питання розділяю на дві частини. Перша частина — це потреба ринку праці, а друга — це демографія. Щодо потреб ринку праці, то багато хто каже, що не вистачає робочої сили. Це кажуть в усіх країнах, всім не вистачає робочої сили.

Під час війни, певне, можна залучати мігрантів з певних країн по контракту на певні роботи. Чи всі повернуться після завершення контракту? Навряд чи. Ми бачимо це на досвіді українців, і ми про це розмовляли на початку, коли спочатку наші їздили туди-сюди, а потім залишилися там.

Багато українців, які незаконно приїхали в європейські країни, без дозволів на постійне проживання, вже мають його і залишаються там. Тобто слід розуміти, що чимало мігрантів так чи інакше залишаться в Україні.

Водночас нам слід враховувати, що після закінчення війни у нас буде демобілізація, і частина людей все ж таки повернеться з-за кордону. І тут є ризик того, що робочі місця будуть зайняті. Тож ми будемо казати не про дефіцит робочої сили, а про надлишок робочої сили.

І хто до нас тоді поїде працювати? Поїдуть працювати з країн, де рівень життя нижче, ніж в Україні. Тобто це слаборозвинуті африканські та азійські країни. І вони будуть погоджуватися на зарплату, на яку не погодились би українці. І це може спричинити нову хвилю міграції українців за кордон.

Тому це доволі складне питання, чи здатна наша держава ефективно використовувати цю робочу силу? Маю великі сумніви щодо цього. І досвід Європи каже про те, що всі, хто нелегально чи легально приїздив на роботу в Європу, все одно там залишались, і держави не могли з цим нічого вдіяти.

Якщо розглядати міграцію як можливість покращення демографічних ситуацій, то слід говорити про залучення іноземців з перспективою надання громадянства, щоб вони тут залишались, одружувались, мали дітей і не планували виїжджати. Тоді важливо, щоб Україну не сприймали як транзитну державу. Як це частково було до повномасштабного вторгнення. Для цього треба більше працювати з молоддю через навчання в університетах. Окремим питанням виникає тут адаптація людей до нової культури, до нового соціуму.

І як свідчить досвід Європи, адаптації як такої не відбувається. Політика мультикультурності, про яку дуже багато говорили 15-20 років назад, провалилась. Про це кажуть самі керівники європейських держав.

Коли ми дивимося на залучення іноземців, це завжди баланс. Що він може внести в економіку країни та чого він буде потребувати від цієї країни. І зазвичай звертають увагу лише на перший компонент. Людина приїде, буде працювати, це буде краще для економіки. А те, що його родина буде потребувати соціальної підтримки, це ніхто не враховує.

Тобто проведення такої активної міграційної політики, долучення великого числа іноземців, як на мене, хибний шлях.  Все одно треба концентруватись на розвитку своїх громадян і країни. Народжуваність до високого рівня, скоріше за все, дуже швидко ми не піднімемо, але збільшити її до певного рівня можна. Треба займатися збільшенням тривалості та якості життя власного населення, більше залучати людей старших вікових груп на ринок праці. Створювати умови для материнства та батьківства — гнучкий робочий графік, заробітна плата, допомога і так далі, і так далі. Тобто сподіватись, що іноземці якось принципово покращать ситуацію, я б не став.

Ми вже поговорили, що робити з міграцією. Смертність вочевидь залежатиме від завершення бойових дій. Тоді залишається народжуваність, що можна зробити, аби збільшити її?

З народжуваністю найскладніша ситуація. На прийняття рішення щодо народження дітей впливає безліч чинників. І в кожній родині воно формується по-різному. Якщо взяти результати досліджень до початку повномасштабного вторгнення і в доковідний період, то українська молода родина була націлена на дводітну сім'ю. Але зараз фактично у нас переважає модель однодітної сім'ї.

Всі опитування приблизно дають однаковий результат щодо чинників, що впливають на прийняття рішення щодо кількості дітей. Це економічний чинник — рівень заробітної плати. Дитину зараз виховувати дуже дорого. Потім житло. Якщо немає нормальних житлових умов, то на першу дитину наважитись ще можуть, але не на другу.

Також жінки кажуть, що їм потрібен гнучкий робочий графік. І не тільки на їхній роботі, але так, щоб дошкільні дитячі заклади теж гнучко працювали. Щоб матір могла на декілька годин залишити дитину, коли їй зручно, і так далі. Потім питання соціальної інфраструктури. Ну і взагалі ставлення до народження дитини, сімейна політика.

Є дослідження, яке показує: якщо після народження першої дитини родина стикалась з великими економічними складнощами, то зменшується ймовірність прийняття рішення про народження другої дитини. Якщо народження першої дитини в усіх сенсах пройшло нормально, тоді ймовірність того, що родина народить другу дитину, зростає.

З цих трьох компонентів (міграція, смертність, народжуваність) — це найважча тема. Складно прийняти якесь одне рішення, щоб воно сприяло підвищенню народжуваності. Під час війни взагалі навряд чи можна щось зробити, тому що на першому місці — безпековий чинник.

А після війни я вважаю, що ми можемо, якщо нормально проводити державну політику, вийти на рівень середньоєвропейський, а можливо і вищій. Але це повинна бути комплексна політика. Натомість зараз позиція державних установ така, що цьому не приділяється ніякої уваги. Зараз, якщо подивитись на дії нашої влади, вони більше зациклені на міграції.

***

Отож, фахівець вважає, що нам варто забути про 40 чи 50 мільйонів населення України, які колись були. Натомість слід усвідомити, що українців в Україні залишиться близько 30 мільйонів і сфокусуватись на тому, щоб зберегти цю цифру.

Навіть повернути принаймні половину тих українців, які виїхали за кордон — це вже буде успіх. Водночас необхідно створити кращі умови для народження дітей для жінок та сім'ї в цілому. Якщо вжити правильних заходів, то рівень народжуваності можна буде підняти до середньоєвропейського, а можливо і дещо вищого за нього.