До кінця століття українців стане майже вдвічі менше: чому, до чого тут освіта і що з цим робити

Час, коли демографи лякали нас перенаселенням планети, давно минув. Попри те, що населення планети поки що продовжує збільшуватися, демографи пророкують — до кінця століття в більшості країн чисельність населення знизиться. У 23 з них, за збереження нинішніх тенденцій, населення до 2100 року скоротиться наполовину. У цьому списку має всі шанси опинитися й Україна —  за прогнозами ООН, до кінця століття населення України становитиме 24,4 мільйонів людей проти нинішніх 41,5 мільйонів.

За оцінками вчених, сумарний коефіцієнт народжуваності в світі (тобто скільки в середньому народила б одна жінка протягом репродуктивного періоду), який у 2017 році становив 2,37, а в 1950-му — 4,7, буде стабільно знижуватися і надалі, і до 2100 року досягне 1,6. Це нижче показника 2,1, за якого природний спад населення компенсується народженнями. У той же час загальна чисельність світового населення вже наближається до 8 мільярдів і неухильно продовжує зростати за рахунок найбідніших країн. 

Серед причин, які б пояснювали вищу фертильність жінок у бідних країнах, фахівці називають кілька соціально-економічних змінних: рівень інтелекту, освіти, соціального статусу, вік укладення шлюбу та інші чинники. Найважливішим фактором є саме освіта (а у випадку з найбіднішими країнами — її відсутність), адже вона безпосередньо впливає і на IQ, і на соціальний статус, і навіть на вік початку статевого життя.

Середня кількість дітей народжених середньостатистичною жінкою  протягом життя в різних країнах

 В одному з досліджень демографічного ландшафту в Індії аналітикам навіть вдалося вивести формулу — "10% збільшення рівня грамотності жіночого населення приводить до зниження сумарного коефіцієнта народжуваності на 0,5".

Показовим у цьому сенсі і глобальне демографічне дослідження, проведене наприкінці 2000-х років, яке продемонструвало, що в період з 1990 по 2006 роки у всьому світі жінки з вищою освітою в середньому мали на 29,9% менше дітей, ніж менш освічені жінки. Механізми впливу рівня освіти на народжуваність прості — більш освічені жінки віддають перевагу особистій реалізації і професійному росту, пізніше виходять заміж, мають більше інформації і доступу до планування сім'ї, частіше та ефективніше використовують сучасні способи контрацепції.

І навпаки, там, де жінок розглядають як станок з виробництва нащадків, а дітей — як єдиний варіант соціальної реалізації жінки, ще й і економічно доцільної, народжуваність і надалі буде триматися на високому рівні. Якщо маєш чим — народжуй! А якщо з шести дітей до віку заробітку доживе половина — це вже успіх. Аналітики ООН вважають, що для багатьох бідних країн пороговим рівнем освіти для жінок, за якого народжуваність знизиться на 20% і більше, є семирічне навчання. І чим менше розвинена країна, тим більше буде потрібно років для того, щоб вплинути на рівень народжуваності.

Що відбувається у світі?

Поки африканський континент б'є рекорди з кількості дітей у родині, населення більш освічених і благополучних країн стрімко старіє. Підвищення доступності освіти для жінок і подальша можливість заробітку, соціальні гарантії і високий рівень медобслуговування невблаганно ведуть до зниження народжуваності у Європі, США, Південній Кореї, Австралії, Японії та Китаї.

Основні причини цього явища описав демограф Джон Брайант: чим вища освіта жінки, тим вище її потенційний заробіток і ймовірність роботи в сучасних секторах, важко сумісних з вихованням дітей; в міру поширення і зростання середнього рівня жіночої освіти, працюючій жінці стає складніше і дорожче знайти когось для догляду та нагляду за дітьми: раніше таку функцію виконували старші діти і молодші родички, а з повсюдним зростанням жіночої освіти у такого традиційного розподілу ролей виникає все більше перешкод; робота в сучасних секторах підвищує ймовірність отримання майбутніх фінансових і соціальних гарантій, і роль великого числа дітей як опори і фінансової підтримки в старості знижується.

Прямим результатом зниження народжуваності і старіння населення стає скорочення числа людей працездатного віку. Тенденція підвищення пенсійного віку, яку можна спостерігати зараз в багатьох країнах, відбувається саме за рахунок того, що пенсії для старіючого населення банально немає кому заробляти.

За оцінками вчених, у найближчі десятиріччя найсильніше постраждає від цього Китай, де замість нинішніх 950 млн працівників залишиться всього 350 млн осіб, здатних працювати і забезпечувати економічний розвиток країни, а це скорочення на 62%. Зате в Нігерії, де населення, як очікується, буде активно рости, працездатних громадян до кінця століття буде понад 450 млн, тоді як зараз їх всього 86 млн.

Демографічна політика Китаю, що проводилася в 1979-2015 роках, коли через перенаселення було законодавчо обмежено розмір сім'ї однією дитиною, принесла свої плоди, але не зовсім ті, на які очікувала влада. 

Зараз Китай форсовано повторює демографічну траєкторію багатших країн: ріст урбанізації, поліпшення освіти і добробуту знизили народжуваність ефективніше за заборони. Якщо в 1970-х на кожну китаянку доводилося по шість дітей, то тепер коефіцієнт фертильності становить лише 1,7 і продовжує знижуватися. Останній перепис китайського населення продемонстрував: чисельність найбільш населеної країни планети ще продовжує рости, але темпи цього зростання стрімко падають.

У 2021-му Компартія Китаю дозволила всім родинам мати по три дитини, за п'ять років до цього — по дві. Однак пом'якшення сімейної політики у 2016 році не привело до очікуваного бебі-буму: того року кількість новонароджених зросла лише на 1,3 мільйони у порівнянні з попереднім роком — це наполовину менше від очікуваної цифри. А у 2017-му народилося ще менше дітей, ніж за рік до того. До суто китайської проблеми нестачі жінок фертильного віку (у 1980-90 роках єдиною дитиною частіше був хлопчик) додалися загальні тенденції різкого збільшення вартості виховання дітей, поширення міського способу життя і чайлдфрі.  

Приклад Китаю демонструє — світ змінюється дуже швидко. Якщо у 70-ті роки минулого століття заборона мати більше однієї дитини сприймалася китаянками як катастрофа, то через 50 років жінки все рідше готові ризикувати фінансовою незалежністю, все активніше забезпечують собі самостійне існування, все пізніше готові виходити заміж і народжувати.

Одночасно з цим розвиваються технології, що дозволяють перемогти обмеження природи: тільки в США щороку більше 1 мільйона дітей народжуються в результаті штучного запліднення, і прогнозовано ця цифра буде зростати. У тому ж Китаї, незважаючи на заборону незаміжнім жінкам звертатися до компаній, що займаються заморожуванням яйцеклітин, збільшується кількість дівчат, які відправляються в інші країни, щоб заморозити свої яйцеклітини на майбутнє і продовжити будувати кар'єру на батьківщині. Як правило, ці жінки мають гарну освіту, непогано заробляють і нерідко самі обирають свободу від шлюбних уз. Цей факт є наочною ілюстрацією тих змін, які відбуваються сьогодні не тільки в китайському суспільстві, а і в багатьох інших країнах світу.

Зачаття і виношування для жінки все частіше стає спланованим і контрольованим рішенням. Якщо в аграрному суспільстві, яке розвинуті країни переросли вже з сотню років тому, шлюб і велика родина з усіма її атрибутами були умовою не тільки відносного благополуччя жінки, а й запорукою її виживання, то тепер вона може сама вирішувати, на що витрачати свій ресурс. І чим далі, тим менше дітонародження буде залишатися тим основним фактором, що перешкоджає рівноправності між жінкою і чоловіком.

Бути мамою — це теж робота

Представниці феміністичного руху стверджують, масштабної демографічної кризи можна уникнути. Все залежить від того, чи зреагує суспільство адекватно на той простий факт, що в капіталістичному світі, де все вимірюється в грошовому еквіваленті, не повинно бути жодної неоплачуваної праці, і що материнська праця — це реальна робота, яка вимагає багато сил та ресурсів, під час виконання якої автоматично зникає час та ресурс на те, щоб робити якісь інші речі. Наприклад, будувати кар'єру та займатися підвищенням кваліфікації.

Останнім часом про масштаби домашньої праці почали говорити частіше. Експерти з міжнародного об'єднання організації по боротьбі з бідністю Oxfam оцінили її обсяги: з'ясувалося, що "друга зміна" — те, чим жінка займається після роботи, становить 13% світового ВВП. У 2016 році дослідники, вивчивши дані по 217 країнам, дійшли висновку, що в середньому жінка витрачає на домашню працю 23 роки свого життя. За інформацією Національного інституту статистики, жінки витрачають на другу зміну в тиждень 26,5 години, у той час, як чоловіки майже вдвічі менше — 14 годин.

На порозі демографічної кризи?

"Демографічна криза загрожує там, де наявність дітей обмежує можливості сім'ї жити повноцінним життям та є квитком у бідність, — вважає  Тетяна Варвинська, громадська діячка, феміністка, ко-модераторка спільноти Фемінізм УА. — У розвинених країнах з високим індексом рівності статей, як то Швеція чи Норвегія, жодних криз не спостерігається, хоча там жінки теж здобувають освіту та будують кар'єру. Так само, як і в Україні часів СРСР, де навіть була стаття за тунеядство, а всі громадяни мали виконувати свій обов'язок та працювати на благо "отєчєства". 

Різниця з сучасною ситуацією в Україні полягає в тому, що крім обов'язку, держава таки надавала певні можливості — були ясельні заклади, були дитсадки, були школи, які не потребували супер-зусиль з боку батьків на те, щоб отримати там місце. Про якість цих закладів ми зараз не будемо говорити, давайте хоча б про їх елементарну наявність.

Ну і в цілому, трошки інша культура була, в той час батьки молодої родини часто йшли на пенсію в 50-55 років, це якраз період, коли у молодих батьків маленькі діти, і їх часто брали під свою опіку бабуся та дідусь. Зараз це складніше, бо по-перше, пенсійний вік збільшився, а по-друге, зараз відбувається більш виражена міграція навіть у межах держави, і дуже часто сім'ї живуть далеко від старших поколінь та інших родичів. 

Наявність дитячих садків та ясел — це теж велика проблема. Тому так і виходить, що жінка змушена буквально кілька років сидіти в декреті з дитиною (кожною), поки вона не зможе відвідувати хоча б дитсадок, а потім до неї ставлення на ринку праці, як до динозаврихи, яка за три роки, напевно, вже нічого не знає, все забула і не може працювати, та ще й дитина — це обтяжуючі обставини, а не просто факт буття. Це ж жінка відпрошуватися буде, брати лікарняний, менше працювати, не зможе їздити у відрядження. Причому, більшість таких висновків роботодавці роблять, навіть не потурбувавшись запитати все це у жінки і розібрати нею, чи зможе вона відповідати тим чи іншим вимогам, і за яких обставин для неї це було би можливо — ні, її просто вибраковують на етапі резюме. 

Тому, звичайно, молодші жінки, які все це бачать і чують, завдяки соцмережам у тому числі, або жінки, які відчули все це на своїй шкірі з першою дитиною, абсолютно не хочуть знову опинитися в подібній ситуації і розуміють, що для них вигідніше не спускати свій час та ресурс на сім"ю, а краще вкладатися в кар'єру та розвиток, щоб принаймні забезпечити своїй наявній дитині та самій собі більший рівень комфорту".

Як це змінити?

Для того, щоб зрозуміти, які заходи можуть сприяти звільненню жінок від сімейної "панщини" і кількарічного "випадання" з ринку праці, можна звернутися до досвіду однієї з вищезгаданих країн, а саме Швеції, де ці заходи працюють. Коефіцієнт народжуваності в Швеції — один з найвищих серед країн західної Європи (1,88 дітей на 1 жінку). При цьому країні вдалося подолати істотне зниження народжуваності в кінці 90-х, коли там народжувалося лише 1,5 дітей на 1 жінку. Однак навіть у роки зниження народжуваності демографічна ситуація в Швеції в кращий бік відрізнялася від багатьох західноєвропейських країн.

Скандинавські країни, і зокрема Швеція, традиційно мають високі показники гендерної рівності. Шведська сімейна політика спрямована на надання обом батькам можливості поєднання роботи (або навчання) з вихованням дітей. Крім відпустки за медичними показаннями протягом 50 днів, яка надається матері, у шведських чоловіків є можливість скористатися відпусткою протягом 480 днів, 390 з яких батькові виплачується допомога на рівні 80% його заробітної плати (ще 90 днів батько отримує допомогу 60 крон в день).

За визначенням, декретна відпустка 480 днів розподіляється порівну між двома батьками. І незважаючи на те, що за бажанням сім'ї всі 480 днів відпустки може взяти або батько, або мати, виплати, прив'язані до заробітної плати батька, знімають економічні бар'єри для участі батьків у вихованні дитини.

Крім того, що батько може скористатися 240-денною відпусткою по догляду за дитиною зі збереженням 80% свого доходу, у Швеції існує обов'язкова 30-денна відпустка для обох батьків, яка надається в перші тижні життя дитини. Цей захід, з одного боку, полегшує догляд за дітьми у складний період перших тижнів, а з іншого — залучає батьків у виховання і догляд за дітьми на ранніх етапах, формуючи відповідні установки і практики.

"Тобто, — міркує Тетяна Варвинська, — піти у декрет для шведської жінки — не означає покласти зуби на полицю чи сісти повністю на шию чоловікові, це означає саме перерву в професійній діяльності, і підтримку від держави у діяльності материнській. У багатьох західноєвропейських країнах жінки повертаються на роботу, коли немовляті 3-4 місяці. На мою думку, це має свою зворотню сторону, яку сплачує жінка ціною свого здоров'я, а — дитина ціною свого емоційного здоров'я, але принаймні жінка не випадає повністю із життя.

Більшість європейських жінок вже давно зрозуміли, що їхня фінансова незалежність залежить тільки від них, і спочатку займаються своїм працевлаштуванням, освітою, а потім вже заводять стосунки і дітей. В цілому зараз вік народження першої дитини дуже сильно змістився до 30 років, і це, в принципі, результат соціальних змін — і подовження пенсійного віку для старших поколінь, і необхідність довше навчатися та кілька років тикатися-микатися, поки знайдеш роботу, яка задовольняє за різними параметрами. Жінки стараються встигнути подорожувати, щось цікаве зробити, а також відкласти грошей на житло, щоб жити незалежно, а потім уже думати про дітей". 

Зрозуміло, що якщо сприймати держави як окремі організми, жодна з них не буде зацікавлена у старінні свого населення, і бажання "приструнити" надто незалежних у своїх рішеннях жінок не може не виникнути. Але змусити жінок мати великі сім'ї неможливо, особливо, коли жінка вже встигла відчути себе самостійною, маючи в арсеналі освіту та роботу. Значить — потрібно вмовляти по-хорошому, стимулювати. Не батогом, а пряником. Так, як це роблять країни Скандинавії.

Там, де стурбованість демографічною кризою не обмежується одними словами, пряників не шкодують. Уряд Південної Кореї, яка зараз опинилася на останньому місці за рівнем народжуваності, робить великі зусилля, намагаючись стимулювати появу нових громадян шляхом надання субсидій, бонусів та інших привілеїв для сімей, де народжуються діти. У лікарнях породіллям безкоштовно видаються іграшки та одяг для новонароджених. Держбюджет щедро роздає квоти на екстракорпоральне запліднення.

До 2025 року уряд Південної Кореї має намір інвестувати близько 196 трлн вон ($173 млрд) на реалізацію четвертого генерального плану щодо вирішення проблем низької народжуваності і старіння суспільства.

Здорове рішення з боку держави — це створювати умови для того, щоб з урахуванням сучасних реалій сім'я могла продовжувати жити на тому рівні, який для неї прийнятний, і не ставати перед вибором "або-або" — або діти, або ми фінансово добре почуваємося, бо діти — це втрата доходу жінки на кілька років, з сумнівними перспективами повернення до ринку праці.

Доступні ясла, садки, школи, групи "продовженого дня", гнучкий графік роботи, залучення батьків-чоловіків до виховання та догляду та заохочення їх до батьківської відпустки по догляду за новонародженими. В Україні закон відповідний є, але мало хто цим користується, бо це в уявленні більшості якось "не по-чоловічому", а багато хто взагалі не знає про таку можливість. Недавній випадок, коли народний депутат взяв відпустку із догляду за дитиною, став мало не сенсацією.

Більше однієї дитини — це непогано, а навпаки. В Україні ж здебільшого зараз ситуація така, що мати кілька дітей — це просто дуже дорого. Підвищення вартості народження і виховання дитини, а також підвищення попиту в економіці на більш кваліфіковану робочу силу мотивують батьків заводити менше дітей, але більше інвестувати в кожного з них. 

"До того ж, наші жінки, які вже трошки хильнули свободи, — додає Тетяна Варвинська, — отримали гарну освіту, бували за кордоном, цінують можливість мобільно зірватися на вихідні кудись на city-trip, не дуже хочуть втрачати таку свободу. З однією дитиною кошторис подорожі збільшується не так суттєво, але якщо дітей вже троє чи четверо — то тут вже починаються додаткові витрати, коли і готелі дорожче коштують, і квитки, і все інше.

Якщо в цілому економічний рівень в суспільстві зростає, економіка стабільна, жінку в декреті не сприймають як "у неї весь мозок в молоко вийшов", і їй досить легко повернутися на роботу після 4-6-10 місяців декрету, або працювати дистанційно на неповну зайнятість під час декрету, і є де залишити дитину, коли пора повертатися на роботу на повну зайнятість. Якщо для жінки це не означає, що її життя тепер складається виключно з роботи та турботи про дитину — то тоді в принципі ті, хто любить дітей і хоче велику родину, мають кращі шанси її собі організувати. І не вигоріти".