З менеджерки — в художницю: як за рік з нуля почати заробляти творчістю

Що таке творчість? З дитинства багато хто звик думати, що це не для всіх, лише для обраних, особливих, талановитих. Але це неправда. Кожна людина потребує творчості у своєму житті і виражатися вона може дуже різноманітно: від креативних ідей на роботі до приготування чогось нового на вечерю. 

Психологи стверджують: люди, які активно залучені в творчість, краще пручаються хворобам, вони більш задоволені життям, впевнені в собі і планах на майбутнє, не зациклюються на тому, на що об'єктивно не можуть вплинути. Творчість допомагає впоратися з внутрішніми конфліктами, тривожністю, стресом, психосоціальними та емоційними проблемами, вона дає можливість висловити свої почуття без слів і сфокусуватися на теперішньому моменті. 

Як розбудити в собі креатора, коли ти — доросла сформована людина? Де взагалі знайти час на якісь "пустощі", коли ти невпинно мчиш по колу дім-сім'я-робота? Адже ми звикли думати, що добре, якщо на відпочинок трохи часу лишається, тут не до намагань урізноманітнити собі життя. Та все ж таки, зупиніться на хвилинку і прислухайтесь: там, глибоко всередині вас, ще жевріє яскрава іскорка — це ваша Мрія.

Пригадайте, ким ви мріяли стати у дитинстві, чим хотіли займатися. Може, грати на укулеле, робити колажі, реставрувати старі стільці, складати орігамі, стати відомим репером, художником, черевомовцем, актором театру? 

За статистикою, лише 25% дорослих вважають себе креативними, з роками цей процент зменшується — після 35 років продовжують прагнути до своєї мрії всього 10% людей. Відкладіть гаджети (до речі, середньостатистично людина щоденно проводить у смартфоні більше 5 годин — ось вам і час на творчість!), відкопайте в надрах комори ноти, прилад для випалювання або фарби — ще не пізно струсити пил зі свого бажання і все виправити, адже кожна людина народжується для того, щоб стати творцем.

Киянка Ольга Матвеюк-Грановська до пандемії працювала в туристичному бізнесі, а тепер — пише картини. За рік її твори розлетілися по всьому світу. "Рубрика" поспілкувалася з художницею і розпитала, як менеджерці турфірми вдалося пережити кризис, почути голос душі і впоратися із складнощами нової професії. 

З офісу — за мольберт

Туристична діяльність з приходом ковіду постраждала першою. Закрилися кордони і небо, пляжі і готелі, власники підраховували збитки, працівники були розпущені по домівкам. "Раптом усе зупинилося, — згадує Ольга. — Коли це сталося, ми всі опинилися сам на сам з обставинами і з собою. Що робити далі, скільки триватиме цей простій, чим займатися, як взагалі висмикувати себе з цього болота безнадії? Для мене ці питання були не просто приводом для рефлексії. Я багато думала про те, що відбувається зі світом і зі мною. Оточуючим зараз здається, що пензлі я взяла до рук зненацька. Але для мене це був довгий шлях від себе та до Всесвіту. І коли я повернулася, то… Я раптом відчула, що хочу писати олією. Мені не вистачало кольорів, свободи, моря, вітру. Я задихалася без свободи".

До прийняття цього рішення Ольга ніколи не мала справи з холстами та фарбами, просити потренуватися теж було ні в кого. Але бажання писати було настільки нестримним, що одного вечора вона несподівано для себе сіла і написала у Фейсбуці пост. 

 "Я до цього ніколи нічого не просила у соцмережах, краще самій допомагати комусь, ніж брати, це всім відомо, але тут я подумала: може, в когось є старий мольберт вдома, займає місце, стоїть без діла, а я б його забрала та подякувала. Адже в нас у всіх вдома є багато непотрібних речей, які інколи шкода викинути, але тому, кому це конче потрібно, ми віддаємо їх із радістю. Написала трішки жартома, трішки серйозно, майже не сподіваючись на якийсь результат, бо мені в житті нічого ніколи не давалося просто так і з неба не падало".

Не дуже сподіваючись на відповідь, Ольга вже й забула про те своє прохання, але за декілька днів їй відповіла френдесса, яка запропонувала забрати старий мольберт покійної мами.

"Виявилося, що Олена навіть мешкала неподалік — і ось, 1,5 кілометри пішки (транспорт не ходив) — і я вдома зі стареньким чужим мольбертом. Ще тиждень я ходила біля нього, не знала, що з ним робити. Бо навіть зблизька ніколи не бачила. Не кажучи вже про те, що не було жодної олії, пензлика, розчинників, нічого. Олена Мартьянова була моїм першим меценатом, вона мені віддала велику кількість того, що залишилося від мами. Я навіть не знала, чим треба розчиняти олію, як її накладати, як грунтовати полотно… Це було важко…".

Як дорослі забувають і знаходять творчість

Ольга Матвеюк-Грановська зізнається, що потяг до самовираження вона відчувала ще з дитинства. Малу Олю цікавило все: музика, танці, спорт. В юності серйозно займалася плаванням, легкою атлетикою, бальними танцями. Малювати завжди хотілося, але з таким стрімким життям на це не було ані часу, ані грошей, бо живопис задоволення не з дешевих. Але завжди всім жартома казала, що буде писати картини олією на березі моря. "Хто ж знав, — дивується художниця, — що це були не фантазії".

Побоювань з приводу того, що щось може не вийти, у Ольги не було. Бо і бажання, і мольберт сталися зненацька. Зненацька, як і пандемія. Майстерню облаштувала на балконі. Оскільки спочатку не вміла навіть елементарного, почала штудіювати інтернет, він і став її вчителем, зараз все відкрите, бери та вчися, аби був намір. Головне — знати, що шукати.

"Було просто відчуття, що я на правильному шляху. Впевнена, так буває в кожного, коли хтось робить те, що потрібен зробити. Чесно кажучи, я досі не впевнена, що я справжній живописець, бо якби мені хтось показав на таку людину, яка почала в один день писати, ніколи не вчилася, я б теж не повірила. Але мої рідні були шоковані не менш за мене.

Коли я почала малювати першу роботу, донька поглянула на холст зі словами: "Ні… це не картина, що це?". Але за пів години чи годину знов прийшла до мене, побачила зміни і здивувалася — ой… хвиля!" Оце для мене була найперша оцінка. А коли я написала її портрет, досить було побачити її очі "Мама, ти ТАК вмієш?" Її захоплення — головне визнання для мене".

Як підтримати себе?

Коли тебе хтось підтримує, а не знецінює, це надзвичайно важливо. Людям, які намагаються займатися творчістю не для заробітку, а тому, що так потребує душа, мисткиня радить не слухати дорікання. Просто йти своїм шляхом. Якщо хоч комусь подобається те, що ви робите, це вже велика справа. Усім подобатись неможливо, бо люди різні, у всіх різні смаки, різні погляди, кожна конкретна людина відображає свій власний погляд на цей світ. І він здебільшого неповторний. Тому що нікого ніким не можна замінити, кожен унікальний у цьому світі.

На думку художниці, зараз отримати необхідну підтримку допомагають соцмережі. Спрощується шлях до соціуму, який стане підпорою. Спрощуються комунікації і з глядачами, і з майбутніми замовниками, а цим не можна нехтувати, особливо при написанні картин олією. Щоб писати картини, треба їх продавати, бо олія "це як дорогоцінне каміння, накладене на полотно".

"Я пишу тільки натуральними фарбами, а їхні якість та ціна відповідні. Не хочу, щоб мої роботи потім люди лаяли, намагаюся відразу зробити якісне щось на роки, а, можливо, і віки. Я впевнена, що всі мої роботи переживуть мене. І це чудово. Соцмережі — це дивовижний винахід. Головне не підміняти "онлайном" усе свое реальне життя".

А як бути з критикою? Ольга радить бути обережними з цим:

"Є велика різниця між критиканством та критикою. Критика з порадою — це добре. Критика без поради – таке навіть впускати до себе не варто. Слухайте своє серце". 

Часто люди сумніваються, чи варто їм займатися творчістю, адже вони "не вміють", не мають освіти, ніде не вчилися. Аматорство в Україні забарвлено негативом, хоча це і не зовсім справедливо — почати можна у будь-якій точці:

"Коли я почала свій шлях, я зрозуміла, як гарно, що я не вчилася в дитинстві чи юності. Мені, я так думаю, там би швидко крила обламали. Я не кажу, що вчитися погано. Це завжди корисно. Я кажу про себе, згадуючи, якою я була у юності, до всіх прислуховувалася, всім вірила. Отже, не слід довіряти тим, хто каже, що ви не зможете. Віра повинна бути тільки в себе. Навіть якщо інші кажуть, що це помилковий шлях, це не так: він все одно правильний, тому що він ваш і тільки ваш! І в цій подорожі головне — бажання творити. Якщо людина щось дійсно хоче, вона повинна йти до цього, помилятися, набивати гулі, падати і підніматися, це буде тільки ваша особиста дорога. Але це бажання йти повинно бути такої сили, щоб ти дихати не міг, думаючи про свою мрію. У нас багато не дуже ясних бажань: хочу те, хочу це, але якщо ти концентруєшся на чомусь одному і дуже цього хочеш, то до тебе прийде все: і можливості, і натхнення, і вчителі".

З води — у написану воду

На всіх картинах Ольги Матвеюк-Грановської майже завжди присутня вода — хвилі, море, доріжки басейну, водоспади. Ольга не просто туристичний клерк, вона — дайвмастер, має більше ніж 2000 занурень. Без моря свого життя не уявляє. У пошуках сюжетів проблем не відчуває: 

"Сюжети всюди, природа — великий митець і я тільки копіюю творіння Творця, принаймні намагаюся вхопити Його світло. Я пишу енергію. Це світло, вода, інші стихії. Для мене творчість — як дихання. Інколи я дихаю морем, інколи — лісом, інколи — туризмом, інколи — віршами, інколи — оповіданнями. Це все внутрішні вібрації, які втілюються у різні види творчості. Наприклад, коли я стала писати картини, я перестала писати вірші. Я не пишу картини, я їх "чую" та записую. Для мене це ритм. І величезна частина мого життя. З того моменту, як ковід захопив нас усіх у полон, мені дуже хотілося на море, на свободу, і фарби стали моєю свободою. Я сідаю за мольберт и лечу туди, куди хочу. Це фантастичні пригоди, я навіть інколи чую вітер чи шурхіт хвиль. У живопису я відчуваю найвищій ступінь свободи опинятися там, де я хочу бути зараз".

За рік пандемії київською аматоркою написано більше 50 картин. Більшість з них розійшлася між замовниками з України та зарубіжжя. "Тішуся, коли картини залишаються вдома в Україні. І тішуся, коли їдуть за кордон, тому що вони наче мої випускники. Я не амбітна людина. Але, нагадую, щоб писати, потрібні фарби, щоб їх купити, потрібно продавати свої роботи. Такий собі колообіг. Я не люблю, коли картини залишаються в мене вдома. Це як твоє дихання, ти повинен відпустити його у світ. Хоча деяких улюбленців я залишила собі (це портрети доньки і дещо для душі)".  

За цей час мисткиня двічі брала участь у міжнародних онлайн-конкурсах живописців, хоча зауважує, що мірилом таланту такі заходи не вважає: "Я розумію, що всі ці конкурси дуже необ'єктивні. З іншого боку, конкурси потрібні, якщо тобі щось вдається и ти хочеш заявити світу, що ти є. Так було з конкурсом DANTEBUS в Італії, на який мене запросила одна дівчина з соцмереж. Вона прислала мені в Інстаграм посилання і впевнила, що я там не буду зайвою. Я подумала  — а чом би й ні? На цьому конкурсі була відмічена одна моя робота ("БАСЕЙН", яку я з вдячністю подарувала своєму талановитому тренеру по аквааеробіці Мирославі Синицькій), та я отримала сертифікат. Це було дуже приємно. Де італійські митці та митці світу, а де я. Дивні відчуття для мене. Потім був другий конкурс. Його результати будуть оголошені влітку, але я вже відчуваю себе переможницею, завдяки тій потужній підтримці, яку мені надали мої друзі та шанувальники під час голосування. У цьому сенсі конкурси мають великий позитив для митця".

На запитання, як вона почувається у нововідкритій для себе ролі мисткині, пані ОЛьга знизує плечами:

"Словосполучення "художниця Ольга" для мене й досі сприймається доволі дивно. Усі ми митці. У кожній людині багато талантів, і їх розкриття може статися несподівано, раптом, як у мене, чи ніколи не статися, якщо не буде такої потреби. У світі нічого не буває просто так. У цьому я теж впевнена. Я хотіла писати. Але не знала, як, коли, життєва метушня заважала над цим замислитися, бо я дуже люблю літати, мандрувати, у мене дуже насичене життя, у якому не було місця картинам. Завдяки карантину моя мрія здійснилася, але це не означає, що я відтепер перестану мріяти далі. Хочу доробити сайт, є задумка наговорити тексти своїх віршів на YouTube-канал, видати збірки віршів та оповідань, ще є недописані романи… Мрію подарувати свою картину Національному Музею України. Може, це здається надто амбітним, але в мене є тільки бажання ділитися зі світом своєю енергією. Бо все навкруги нас є — Енергія і Світло. Я так сприймаю цей світ. Чи це теж амбіції? Не знаю, просто я відчуваю, що маю сили і це ще встигнути зробити. Життя прекрасне й неймовірне! Потрібно не лише заробляти собі на хліб, а і творити, не боятися показувати людям те, що хочеш і маєш показати".

Туристичний бізнес потрохи повертається до життя, тож тепер мисткині доводиться суміщати живопис з основною роботою. Не завжди ці перемикання з однієї діяльності на іншу проходять легко, інколи навіть директор фірми, шуткуючи, пропонує їй "нарешті вже приносити мольберт на роботу і писати тут". "Звісно це жарт, — сміється Ольга, — але я подумаю".