У нашому житті з'явилося чимало "якби". "Якби я був чи була в іншому місці", "Якби ми були поруч", "Якби не почалася війна". Усі ці "якби" проходять лейтмотивом у дружніх розмовах, ділових переписках, зідзвонах із рідними та коханими.
"Якби мій тато був поруч, я б лежала з ним і нічого не робила". "Якби не війна, я б реалізувала свій проєкт допомоги дітям, хворим на рак". "Якби не почуття гумору, не знаю, як би ми пережили цей жах". Та водночас якби не випробування, через яке проходить вся наша країна, ми б не мали стільки надихаючих історій — історій, які доводять, що рішення можна знайти завжди. Ці рішення непрості, часом — навіть небезпечні, виснажливі й складні. Але завжди — мотивуючі.
У цьому матеріалі ми розповімо 5 історій працівників компанії COSMOLOT. Це історії про те, як небайдужі люди, включившись у боротьбу за нашу незалежність, знайшли дещо цінне і для себе — віру, натхнення та впевненість у перемозі.
Анна — фахівчиня з продукту в компанії COSMOLOT. Вона займається вирішенням проблем клієнтів і поліпшенням продукту, а з початком повномасштабної війни — ще й допомогою хлопцям на фронті.
"Моє волонтерство почалося вже давно — з допомоги тваринам і літнім людям. Звісно, волонтером я назвати себе не можу, бо не присвячую весь свій вільний час цьому. Це, скоріше, точкова допомога тим, хто її потребує. І зараз це — військові"
Анна розповідає, що в перші місяці повномасштабної війни вона була за кордоном. Не було ані розуміння, що відбувається, ані уявлення, що можна робити, як допомогти. І якось від знайомих почали з'являтися різні запити — в основному щодо пошуку ліків. На той момент дівчина мала змогу дістати потрібні препарати — так вона почала працювати на фронті допомоги українцям. А пізніше об'єдналася з колегою Олександром.
"Саша написав, що його знайомим військовим потрібна амуніція. Саме з того моменту ми почали допомагати хлопцям. Перші збори закривали самостійно. Ніхто не знав, що треба, де це все дістати. Щось із амуніції ми везли з-за кордону, щось купували в Україні. Але самі, грошей не збирали".
Починаючи з квітня, Анна та Олександр займаються точковою допомогою військовим: закуповують їжу, амуніцію, техніку. "У нас є різні запити: від шкарпеток до військової техніки. Це й тепловізори, і дрони, й автомобілі. Ми напряму спілкуємося з хлопцями, багато з ким із них уже навіть товаришуємо".
Анна вважає, що їм дуже пощастило з оточенням: ніколи не було проблем із збором коштів, люди розуміють важливість допомоги військовим. Їх невелика команда нещодавно купила автомобіль на передову і вже збирає кошти на ще один.
"Перший збір на машину ми закрили за чотири дні — зібрали 250 тисяч гривень. Це була емоція просто "Вау!" Якщо чесно, ми навіть не думали, що зберемо цю суму за такий короткий проміжок часу. Машину купували в знайомого і вже склали "план Б": якщо не вийде зібрати всю суму, візьмемо в нього в розстрочку й потім виплачуватимемо частинами. Але люди настільки швидко відреагували, що автівка менш ніж за тиждень вже була у нас".
В основному донатять друзі, колеги та знайомі. З більш серйозними речами як дрони, далекомір допоміг Cosmolot. Але Анна каже, що вони намагаються "не грузити людей" і багато чого купують самостійно. За всі витрачені кошти звітуються, а авто по дорозі на передову фотографували у кожному місті — аби люди бачили, що їхні донати пішли за призначенням.
Дівчину хвилює питання зниження рівня підтримки армії. Каже, що дійсно багато людей зневіряються, забувають про війну.
"Багато моїх родичів живуть на півдні України. Я чую з перших вуст, що там відбувається: як вони живуть по підвалах, як виживають під обстрілами. Це не дає розслабитися. Ми не маємо права опускати руки".
А ще її мотивують історії — історії хлопців, їхня реакція на "подарунки від волонтерів". Анна каже, що вони ніколи нічого не просять, соромляться й кажуть: "Не треба".
"Але чому військові, які захищають нашу країну, вимушені в чомусь собі відмовляти? Чому їм має бути так тяжко?"
Кілька днів тому невеликий волонтерський батальйон Анни передав на передову теплий одяг. "Вони прислали нам фотографії — позують у тій термобілизні й радіють, як діти. Це такі живі емоції, такі теплі. А ще я дізналася, що хлопці з артилерії підписують снаряди нашими іменами — і гордо відправляють їх на супротивника. А як хлопці раділи машині! Я не можу передати свої відчуття, коли бачила це".
Вдень Анна разом із Олександром працюють, а вночі волонтерять: шукають амуніцію, їжу, техніку, роблять запити на закупівлі. Дівчина каже, що, хоч вони і не допомагають в масштабах великих фондів, але не робити нічого уже не можуть.
"Ми купили вже майже дві машини, чотири "Мавіки", більше п'яти тепловізорів. Скільки кілограмів їжі, амуніції, шкарпеток, рукавичок — цього всього ми навіть не рахуємо.
Найбільший урок для мене в тому, що я зрозуміла: якби не люди, було б набагато складніше вести цю війну. Хтось допомагає грошима, хтось везе ліки, хтось робить репост. Небайдужі люди.
Хлопці, які захищають нашу країну, теж це розуміють. І, якщо вони не відчуватимуть підтримку, який у них буде моральний дух? Війна продовжується і ми не можемо про це забувати".
Анастасія — рекрутерка компанії COSMOLOT. Дівчина працює тут із самого старту проєкту. До війни вона не займалася волонтерством, але повномасштабне вторгнення стало поштовхом до активної допомоги армії. І в неї є вагомі особисті підстави для цього — тато Анастасії ще з 2014-го року захищає нашу країну від росії.
"Все почалося з того, що тато попросив мене пошукати для його батальйону коптери. Я жила в метро тоді — це був самий початок війни. Сиділа з ноутом у підземці й годинами гортала сторінки в інтернеті в пошуках "мавіків". Тоді взагалі було нереально купити квадрокоптер — їх просто розмітали.
Самостійно знайти щось у мене так і не вийшло. І я написала своєму керівнику, попросила її допомогти. Буквально за кілька днів ми знайшли два чи три професійних коптери з нічним баченням. Так батальйон мого тата перейшов на забезпечення нашої компанії".
Лише коптерами не обійшлося — купували і тепловізори, і старлінки, і павербанки. "Буквально на днях ми відправили навіть зимові шини. Тому що автомобілі ж закуповують, але ж ніхто в комплекті не дає зимові шини. А вони необхідні".
"Всі шукають броніки, а ми — плоттер"
"Зазвичай тато звонить і просить допомогти в закупці чогось: тепловізора чи коптера, наприклад, — каже Настя. — Я збираю ці запити й передаю своєму керівництву. В цьому плані в нас усе дуже просто — немає 100500 етапів узгодження. Треба? Скільки? Все — купили і відправили.
Але якось він попросив купити… плоттер. Я взагалі не зрозуміла, що це. Виявилося, що це такий величезний принтер для друку мап. У них же там зв'язку немає — мапи треба друкувати. У мене це в голові не вкладалося: всі шукають броніки, а ми — плоттер.
Це був дуже неочікуваний запит. І за півтора тижні він уже був у нас. Ми передали його в "гарячу точку" в бронемашині — як в американських фільмах — із купою екранчиків. І цей плоттер переїжджає з ними в різні точки і друкує їм карти".
Крім техніки й амуніції, Настя відправляє татові на передову… "Чупа-Чупси".
"Це навіть не ХХL, а "Чупа-Чупс" пластиковий — у ньому ще багато маленьких цукерочок. Завбільшки, мабуть, як голова", — сміється Настя.
"Взагалі-то, це ідея мого тата. Він сказав одному побратиму, що якщо той зіб'є якусь там кількість танків, він купить йому "Чупа-Чупс". Той, звичайно ж, збив, а татові довелося виконувати обіцянку. Він попросив мене купити цукерку, а я вже придумала взяти такий величезний — і відправила їм"
Після цього видавати таку нагороду стало у хлопців традицією. Збив БМП — менша цукерка. Збив танк або гелікоптер — великий "Чупа-Чупс".
Тато присилав мені відео, як хлопці раділи, коли отримували такі подарунки. Ми до сих пір їм відправляємо їх мішками — нагороди швидко закінчуються, хлопці ж бомблять орків".
"Мій тато ще в 2014-го року був призваний на військову службу і знаходиться в найбільш гарячих точках, максимально пекельних.
Як вам сказати? Тато — це тато. Це клас. Це — герой.
Коли почалася (повномасштабна, — ред.) війна, він перший подзвонив і сказав спускатися в метро. Розказав, куди йти, де лягати. Постійно був на зв'язку.
Тато — це моє джерело натхнення для того, щоб допомагати. Я бачу, що він робить, хто він є. І я знаю, що ця допомога йде у правильні руки, що все буде чесно розподілено.
Перше, що я зроблю, коли закінчиться війна, — зателефоную татові і скажу: "Коли?! Коли ти вже додому?" Я обійму його, буду з ним лежати і нічого не робити. Тато для мене — це еталон чоловіка. Це мій герой.
А війну ми однозначно виграємо. Ми просто не можемо програти, бо вже задали таку високу планку. Я дуже сильно вірю в нас, у наших людей і країну".
Олександр — інженер даних у компанії COSMOLOT. Сміється, що для інших він — просто "чорний маг". Разом із колегою Анною, історію якої ми вже розповідали вище, займається збором коштів і закупкою необхідних речей для військових.
Олександр згадує, як в перші дні війни він не міг зрозуміти, що робити. "До військоммату приходиш, а там говорять, щоб телефон залишив, а вони зателефонують, коли буде потреба". Хлопцеві здавалося, що він просто безпомічний, і треба щось робити, якось допомагати.
Біля військової частини він побачив хлопців у формі, купив їм сигарети й запитав, чи щось іще потрібно. А потрібно було багато чого. Тож він із братом поїхав купувати необхідне.
"Потім виявилося, що не було кому довезти їжу до нашого супермаркету на районі. Потрібні були машини. Ну ми й почали займатися доставкою продуктів. І воно якось закрутилося.
До мене звернулися за допомогою в закупці військової амуніції. Я знайшов магазинчик, заснований хлопцями з АТО — і ми почали працювати з ними. Спрацювало "сарафанне радіо". А вже з квітня ми спрацювалися з Анною. Допомагаємо точково".
Олександр говорить, що невеликої допомоги не буває. "У когось є якась копійка чи знижка — це теж важливо. Зібрались — купили — допомогли. Ми — сила з тилу. Хтось на передовій відстоює країну, а ми допомагаємо їм звідси".
Волонтери, які стикалися із закупівлею амуніції, одягу та інших речей для військових, знають, як часто можна обпектися через недоброчесних постачальників. Дехто просто наживається на війні. Так було й буде завжди. В Олександра є досвід і він знає, на що звертати увагу: аби купити якісні речі за ринковими цінами і не натрапити на шахраїв.
Хлопець згадує, як на початкових етапах волонтерської роботи мав негативний досвід із недоброчесними продавцями.
"Є два типи таких людей. Перші просто намагаються заробити. Наприклад, я купував тактичні окуляри. Їхня вартість 900-1100 гривень. А я їх купив по 3200 гривень. Невелика математика: за 10 штук я заплатив 30 тисяч гривень. А по ринковій ціні було б всього 10.
Боротися з ними ніяк не можна. Потрібно просто моніторити ринок. Зараз дуже багато всього є. Достаньо зайти на маркетплейси й подивитися ціни.
А другий тип — це ті, які просто крадуть. У мене таке було — ледь не втрапив у халепу. Просто пощастило. Тут тільки одне може допомогти — працювати виключно по постоплаті. По передоплаті ми працюємо тільки з перевіреними людьми, які закуповують товари за кордоном.
"Батько моєї знайомої пішов на війну. Вона в сльозах: амуніції немає, пішов буквально в кросівках і спортивних штанях. Це були перші дні повномасштабного вторгнення — тоді ніхто не розумів, що відбувається, всього не вистачало. А це березень місяць, дуже холодно.
Такою була наша перша закупка амуніції: фліска, форма, берці, кітель, балаклава, рукавички. Я побачив фото його "до" та "після" і відчув, що ми точно допомагаємо. Це не так і дорого виявилося. А людина в теплі, в комфорті.
Є така фраза: Якщо тобі погано — донать, якщо тобі добре — ще більше донать. Ми нашу перемогу творимо разом. Якщо енергію направити у правильний вектор — ми швидше виженемо звідси орків. Ми переможемо 100%, ми стали ще згуртованішими. Кожен один одному допомагає. Це надихає на роботу ще більше".
Поліна працює в продуктовій команді COSMOLOT. Дівчина — волонтерка зі стажем. Ще задовго до повномасштабної війни вона почала допомагати дітям, хворим на рак. Спершу проводила точкові майстер-класи, а пізніше навіть придумала більш масштабний проект. Коли почалася повномасштабна війна, Поліна пішла волонтерити в лікарню. її історія незвичайна. Але про все — далі.
"На жаль, у моєму оточенні є близькі люди, у яких були або є складнощі з раком. Тому саме цей напрямок для волонтерства я обрала. Перше, що я робила — це майстер-класи для дітей: малювання, прикладне мистецтво, іграшки. Я відчувала неймовірну енергетику цих діток. Вони живуть моментом. Усі мої особисті проблеми лишалися десь позаду, за дверима. Ці діти навчили мене більше, ніж я їх.
Потім я стала більше вникати в цю тему, дізналася про паліативну медицину — це, коли ми не лікуємо, а допомагаємо людям пережити хворобу психологічно: як діткам, так і їх рідним.
Із часом мені захотілося зробити проект із дитячими супергероями. Щоб кожна дитина зробила свого власного супергероя, яким вона його бачить. Це — об'ємні фігури зросту дитини. Щоб дітки ходили з ними на терапію, взаємодіяли, візуалізували боротьбу зі своєю хворобою за допомогою цих іграшок. Є навіть прецедент із практики одного психолога, коли подібна гра допомогла хлопчикові побороти рак.
На жаль, нам довелося відкласти цей проєкт. Спершу — через ковід, а зараз — через війну. Але я маю надію та бажання все це реалізувати, і я обов'язково повернуся до нього".
З початком повномасштабного вторгнення Поліна пішла працювати в лікарню.
"Після цього досвіду я була дуже виснажена морально, мені взагалі нічого не хотілося, — згадує дівчина. Я навіть прийняла рішення тимчасово поїхати з країни для того, щоб просто вдихнути свіжого повітря".
Дівчина згадує, що на другий чи третій день повномасштабної війни їй зателефонувала знайома. У лікарні почали привозити поранених, рук не вистачало: багато медичних працівників виїхали з міста.
"Я не довго думала — в мене була година часу до комендантської години. Взяла свій рюкзачок і пішла в лікарню. Якщо чесно, я думала, що попрацюю там 2-3 ночі. Але сталося по-іншому: моя допомога була актуальна більше місяця — в перший найважчий період.
Мені було важко і фізично, і психологічно. Я працювала вдень: з 9 до 18-19 години. А після цього ввечері йшла в лікарню. І не кожної ночі я могла поспати. Інколи просто шукала вільне ліжко — і падала. А дуже часто я поверталася додому, пила каву й сідала за комп'ютер працювати.
Психологічна складність була в тому, що той досвід та історії людей важко осмислити, перетравити. З одного боку, коли я там знаходилась, то була в найвищій концентрації: ти нічого не аналізуєш, не думаєш — просто робиш свою роботу.
Але потім ці картинки до мене поверталися, заважали спати. Тіло виснажене, але заснути неможливо: розум неспокійний, сниться війна, її наслідки.
Невимовно прикро було бачити людей, у яких через війну поламалося життя. Особливо жінок, молодих дівчат, які зазнали насильства. Це просто не вкладалося в голові. У світі, де життя і здоров'я — найвища цінність, хтось може прийти й зробити таке з людиною.
Я дуже рада, що в мене був досвід із роботою в лікарні. Знаю, що багатьом допомогла: комусь врятувати ногу, комусь руку, комусь пальчик. Це мене тішить. Та наразі для мене досить. Поки що я не хочу повторювати цього. Собі я довела, що я за людина. Довела, що можу взяти себе в руки в складний момент і не здатися. І тому не шкодую ні про що".
Зараз Поліна реалізовує свої особисті задачі — повертається до життя, відновлює спілкування з рідними і друзями. Адже в той пекельний місяць роботи в лікарні вона просто не мала сил ні на що і ні на кого більше. А ще вона планує повернутися до творчих майстер-класів та реалізувати свій проект із супергероями.
Анастасія — маркетолог компанії COSMOLOT. Всю свою енергію на початку війни вона віддала допомозі іншим: будувала блокпости, облаштовувала бомбосховища, возила їжу та необхідні речі. "Зараз волонтерством займаюся трохи менше, — каже жінка, усе перейшло в основному на допомогу фінансову. А от на початку повномасштабної війни, коли ніхто нічого не знав, — ми допомагали фізично".
Анастасія живе в містечку під Києвом. Воно знаходиться між Васильковом, Ірпенем і Бучею. Тоді, в кінці лютого, вони ще не знали, що відбуватиметься у містах-сусідах. Але у роботу треба було включатися одразу.
"У перші дні вторгнення ніхто толком нічого не знав. Тому ми з друзями своїми силами робили і блок-пости, і відкривали та облаштовували укриття, перевіряли їх.
Коли почали бомбити, ми з сестрою їздили по всьому місту, заходили в бомбосховища й питали, що потрібно: дітям — молока, літнім людям — кефір чи хліб. Приймали замовлення і їхали шукати. Не всі ж магазини працювали тоді. Ми шукали, де купити, стояли в чергах, розвозили продукти по місту.
Ми спільно з мешканцями міста та активістами побудували десь 12 блок-постів по периметру всього міста. А ще ж треба було забезпечувати хлопців такими елементарними речами, як мило, бритви, хліб. Це вже потім наша влада організувала волонтерські бази, куди звозилася допомога. А до цього ми робили все самі.
Ми ще не знали тоді, що було з Бучею. Це ж ось поруч зовсім. Потім я вже зрозуміла, що краще ми зараз напружимося й допоможемо, щоб з нами не було такого ж. Вів мене все-таки страх, аби такого не було і в нас".
До квітня місяця Анастасія з сестрою активно волонтерили. Їздили по всім укриттям, блок-постам. А зараз вона допомагає точково хлопцям у ЗСУ. "У мене найкращий друг служить. Ми відправляємо йому посилки: предмети гігієни, домашню аджику, гроші на якусь техніку. Зараз це вже більше така допомога".
Анастасія згадує кілька історій, які надихали її тоді й надихають її зараз. В лютому-березні на вулицях міста з'явилося дуже багато собак. Чиїсь господарі виїхали чи померли. А якісь тварини могли просто злякатися ПВО і втекти.
"У нас жінка є одна, в якої свій будиночок. Живе дуже скромно, майже не заробляє. Але вона прихистила близько 20 собак. Якось їх годувала. Хоч у самої грошей не було майже. Коли ми про це дізналися, стали допомагати їй. Але ж як це дивовижно: навіть людина, у якої немає абсолютно ніякої фінансової підтримки, знайшла, як допомогти.
А ще ми допомагали артилеристам під Миколаєвом. Їм потрібні були біноклі. Ну ми скинулися, відправили. А потім прийшло від них повідомлення, що завдяки тому біноклю хлопці побачили, що до них наближається ворог і вчасно змогли піти з тієї локації. Такий звичайний бінокль врятував життя артилеристам.
От, здавалося б, — дрібниці, — але приводять до таких неймовірних подій.
А чого варта оця вдячність від хлопців! "Ми приїдемо! Коли переможемо, Настю, ми приїдемо і подякуємо!" Вони ж мене ніколи не бачили навіть, не знають. Стільки емоцій, стільки щастя.
Це все навчило мене ніколи не здаватися. Будь-яка дрібниця може змінити життя на краще: і твоє, й інших людей. Крапля в морі, як виявилося, робить весь океан. Якби не було таких ситуацій, я б думала: "Ну… я такий маленький гвинтик, мене навіть не видно". Але ж такі "маленькі гвинтики" приводять усю машину в дію. Це дивовижне відкриття для мене".
Партнерський матеріал
“Рубрика” розповідає, як молодь доєднується до розмінування українських територій. Читати більше
“Рубрика” разом з лікарками склала список з 12 універсальних подарунків, які допоможуть вашим близьким подбати… Читати більше
Дмитро Демченко родом з Дружківки, що на півночі Донецької області. До Збройних сил України вирішив… Читати більше
Вибір різдвяних і новорічних подарунків — це можливість не лише порадувати близьких, а й підтримати… Читати більше
Війна змусила шість мільйонів українців виїхати з України за кордон, а ще стільки ж стали… Читати більше
Unwrap the joy of Ukrainian Christmas with Rubryka! Embrace traditions, enjoy festive foods, and create… Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.