Трофей війни як доказ, що ти впорався: чому ми приносимо вибухонебезпечні предмети додому

У чому проблема?

Травень 2023-го, Тернопільщина. Невелика компанія приятелів випиває. Один з чоловіків починає розповідати, що розжився справжніми бойовими гранатами. Де саме він їх взяв — невідомо. Співрозмовники, вочевидь, думають, що граната, яку показав їм чоловік, навчальна. Щоб довести, що це не так, він йде за межі будинків, минає городи й щойно доходить до річки, кидає у водойму гранату.

Вибух чути у всьому селі. Постраждалих на цей раз немає. Згодом поліція обшукує будинок чоловіка й інших гранат, про які той розповідав на підпитку приятелям, не знаходить. Зрештою справа застрягає на понад рік.

Приблизно тоді ж на Харківщині стався інший нещасний випадок. Військовий, який приїхав додому у відпустку, привіз з собою в якості трофея частину ручної гранати — її запал. Попри те, що в цій історії ніхто не намагався довести, що це не муляж, запал гранати здетонував самостійно. Через це одна людина отримала травми. У будинку військового знайшли уламок, схожий не здетонований запал. Крапка у цій справі також ще не стоїть.

Схожих і значно трагічніших справ у судовому реєстрі вдосталь. І це лише ті випадки, коли вибухонебезпечний предмет вже вибухнув. А скільки їх ще чекають на "зоряний час"?

"Коли я працював в районі Покровська Донецької області, до мене підійшов капелан і запропонував світло-шумову гранату зі словами: «Я хотів пацанам кинути, поприкалуватися». Прикол би вдався, відспівував би багатьох, бо це була осколкова наступальна граната бельгійського виробництва", — розповідає майор Сергій Сеник, офіцер-психолог Командування ДШВ.

Він пояснює — окремі вибухонебезпечні предмети через свій "іграшковий" вигляд вводять в оману навіть досвідчених військових, не кажучи вже про цивільних. Тож часто те, що здається безпечним на перший погляд, згодом призводить до отримання інвалідності, травм чи смерті.

За даними Головного управління протимінної діяльності, цивільного захисту та екологічної безпеки, від початку повномасштабного вторгнення лише на деокупованих територіях підірвались 1 052 людини. З них 311 загинули.

"Найбільше нещасних випадків трапилося через необережне поводження із вибухонебезпечними предметами — 221 постраждалий. Крім того, 188 випадків трапилося під час проведення сільськогосподарських робіт, 145 – під час подорожей та 123 — у ході проведення побутових робіт", — розповів представник Управління протимінної діяльності Олександр Рябцев.

У цю статистику не входять люди, які загинули чи постраждали внаслідок детонації вибухонебезпечних предметів в умовному Львові чи Тернополі.

Коли ми приносимо додому нерозірвану гранату, яку знайшли в лісі, де жили росіяни або купуємо за донат повністю безпечну розмальовану художниками гільзу, за своєю суттю це одне й те саме — ми хочемо мати у себе трофеї війни. Їх ми сприймаємо як символ, що ми з чимось впорались, долучилися до чогось важливого тощо.

Питання лиш у тому, наскільки безпечні трофеї ми обираємо і яку саме роль вони грають для нас. Практична психологиня Ніна Романець пояснює:

"Так званий трофей війни є чимось фізичним. Його можна побачити, поставити як нагадування чогось пережитого і побаченого. Також це може бути актом контролю над тим, що раніше несло небезпеку і загрозу".

Психологиня додає — те, наскільки безпечний трофей ми для себе обираємо, часто залежить від нашої освіченості та знань про те, що несе небезпеку, а що ні. З нею погоджується й майор Сергій Сеник. Він наголошує — трофеї не є чимось поганим. А коли йдеться про військових, тут це може бути навіть елементом власної самоідентифікації.

"Трофеї для військового — це важливий елемент буття.  Це нагадування про першого знищеного  ворога, про подолання страху смерті, про причетність до визначних подій. Хоча в перші дні війни через брак власного спорядження трофеями ставало навіть взуття окупантів", — пояснює офіцер-психолог.

Він наголошує, що важливо не плутати трофеї та мародерство. Адже споконвіку трофеї — це зброя чи особисті речі ворога, здобуті у битві. І це не має нічого спільного із викраденням того, що "погано лежить".

"Але велику роль в привезенні вибухових трофеїв грає і наш менталітет — приховати зброю чи вибухівку на майбутнє для «самозахисту», або ж через те, що «в господарстві нічого не буде зайвим» тощо", — додає Сергій Сеник.

Ніна Романець підсумовує — цивільні й військові можуть керуватися різними мотивами принести додому вибухонебезпечний предмет. І не завжди вони самі їх усвідомлюють.

"Для військових цей трофей може бути й важливіший — як символ особистої або групової перемоги над ворогом. І попри те, що вони мають значно більше розуміння небезпеки таких предметів, у військових може бути зміщене сприйняття реальності, особливо при поверненні в цивільне життя.

Тобто, якщо цивільні можуть робити це швидше від незнання і цікавості, то військові — через зменшену реакцію на небезпеку", — пояснює психологиня.

Ще одна причина, чому в домівках українців може більшати вибухових речовин та предметів — банальне звикання до війни зі всіма її атрибутами. До прикладу, в суспільстві вже відбулося звикання до повітряних тривог. Так, як ми ігноруємо їх, ми ігноруємо й застереження про інші види небезпеки.

Спершу нас лякають вибухонебезпечні предмети, але з часом цей захисний механізм вимикається, щоб мінімізувати стрес, який відчуває наш організм. Це явище Ніна Романець називає десенсибілізацією.

"Відчуття небезпеки дуже мобілізує і на це витрачається багато власного ресурсу. Коли це відбувається довго, у психіки один варіант — зменшити чутливість і звикнути", — каже експертка.

За зберігання та носіння вибухонебезпечних предметів та зброї можна потрапити за ґрати на строк від трьох до семи років. Якщо такий трофей вибухне і завдасть комусь шкоди, покарання може бути ще серйознішим.

Обіг вогнепальної зброї та боєприпасів контролюють СБУ та ВСП (Військова служба правопорядку). Працівники цих структур перевіряють автівки на блокпостах при виїзді з територій, де тривають бойові дії. Проте, говорить Сергій Сеник, дещо інша ситуація з елементами вибухонебезпечних предметів.

"А от гранати та запали, невеликі й компактні, можуть розміщатися на елементах екіпірування бійця і так вивозитись з району. Саме тому найбільше інцидентів стається з ручними гранатами. Особливо іноземного виробництва, де система бойової ініціації заряду відрізняється від загальноприйнятої у нас. Та і вигляд іноді вони мають зовсім іграшковий", — говорить військовий.

Він додає — у війську проводять роз'яснення щодо небезпеки. Проте часто людям все ж бракує знань, від чого вони недооцінюють небезпеку. На думку Сергія Сеника, виходом тут можуть стати різні соціальні ролики, які чітко показують логічний ланцюжок "граната-дім-загибель близької людини".

Те саме спрацює й з цивільними, які хочуть тримати вдома уламок снаряда, гранату тощо, переконана Ніна Романець:

"Найдієвішим є те, що викликає сильні емоції та чітко демонструє наслідки небезпечної поведінки. Наприклад, через реальні історії постраждалих або візуалізацію можливої шкоди. Меседжі повинні бути простими й наголошувати на цінності життя і безпеки.

Дуже важливий комплексний підхід — інформаційна політика має охоплювати населення різного віку, сфер зайнятості тощо. Безпека та обережність з підозрілими предметами має стати трендом сучасності й тут важливо включати соціально-активні частини населення — підлітків, молодь. Просвітницька робота в закладах освіти, залучення соцмереж, тренінги по мінній безпеці тощо".

Психологиня наголошує — в такі моменти важливо не звинувачувати й не йти на конфлікт. Найімовірніше, така розмова викличе у людини бажання захищатись і наполягати на своєму, тож навіть найлогічніші аргументи не матимуть впливу одразу.

Розмовляти у таких ситуаціях потрібно спокійно, але при цьому впевнено підкреслювати наслідки, які може мати вся родина. Крім цього, важливо проговорити мету — для чого саме людина принесла додому вибухонебезпечний предмет? Для самозахисту? Можливо, він важливий як пам'ять? Чим його можна замінити або як можна зробити його безпечним?

"Важливо зрозуміти, що люди не бачать реальності не тому, що так хочуть або їм бракує розуму. Іноді це єдиний спосіб впоратись з тим, що було і що є. Тому тут шалено важлива підтримка і розуміння", — каже Ніна Романець.

Сергій Сеник додає, що в таких випадках слід проявляти наполегливість і ставити на перше місце безпеку:

"Рідним потрібно чітко висловлювати своє негативне ставлення до проблеми. Можна зрозуміти бажання тримати вдома трофейну зброю та набої — для можливого самозахисту. Але вибухонебезпечні предмети з погляду закону завжди будуть оцінюватися як знаряддя агресії. Тому варто ставити умову — або такі небезпечні предмети людина здасть самостійно, або доведеться звертатися до правоохоронних органів з проханням вилучити їх. А це призведе до кримінальної відповідальності".

Якщо ви знайшли вибухонебезпечний предмет, зателефонуйте в поліцію. Якщо ви або ваша близька людина принесла це додому, пам'ятайте — у разі, коли ви добровільне здасте це правоохоронним органам, кримінальна відповідальність не наступає. Це регулює частина третя статті 263 КК України.