Чоловіки зі сталі: як бійці звикають до протезів завдяки скандинавській ходьбі та футболу

Кореспондентка "Рубрики" побувала на одному тренуванні зі скандинавської ходьби. Про чоловіків зі сталі, які за кілька днів на протезах опановують велосипеди, скутери та мотоблоки — у нашому тексті. 

— Розійдіться так, щоб одне одного не зачепити. 

З півтора десятка чоловіків розходяться на безпечну дистанцію. Тренер вручає кожному по дві палиці — для чоловіків на протезах вони стануть додатковими опорами. Так серед соснового лісу одного із житломасивів Дніпра розпочинається тренування зі скандинавської ходьби. 

— Надягаємо палиці… 

Один із чоловіків прискіпливо оглядає тонкі тростинки, обмацуючи їх пальцями. Інструктор Євгеній Таранцов заспокоює: 

— Вони міцні, не зламаються.

— Та я такий, що можу і ці зламати… 

Інструктор дає чоловікам коротку розминку на м'язи, потім розповідає, як тримати палиці, як їх правильно ставити на землю, щоб знайти опору, пояснює, яким має бути дихання під час скандинавської ходьби. Перед тим, як стартувати маршрутом, Євген Таранцов попереджає про корені та шишки, що зустрічатимуться на шляху. На ці перешкоди потрібно звернути увагу. 

— Хто у нас "заводіла"? Хто першим подолає маршрут? 

Під музику група стартує лісовим шляхом. Частина чоловіків одразу виривається вперед. Вони рухаються під колонку, голосно жартуючи та сміючись. 

— Тільки сказав про шишку, я на неї й натрапив, — зробивши пару кроків, один із чоловіків впав у траву. Підвестись йому допомагають інші спортсмени. За кілька секунд цей захисник примикає до галасливої колони й рухається далі. 

Антон — один із тих хлопців, хто одразу вирвався вперед. Питаю, як часто він відвідував заняття зі скандинавської ходьби. Чоловік говорить, що сьогодні вперше взяв до руки палиці. А гарно виходить, бо раніше займався лижами. 

Антон родом з Харкова. До 24 лютого займався бурінням свердловин. Після того, як росія почала повномасштабний наступ на Україну, Антон кілька разів намагався записатись у захисники, але у військкоматі відмовляли через відсутність досвіду. Вдалось потрапити на фронт лише цьогоріч. Антона направили у піхоту. 

"Лише добу пробув на нулі. Разом із побратимами стояли між Водяним та Пісками. З дрона на нашу позицію скинули вибухівку. Вона впала просто у ноги, ціною свого життя побратим врятував мене. Стрибнув зверху на вибухівку…" — згадує захисник. 

Своє поранення чоловік отримав у середині лютого. Антона доставили у Дніпро, де на розтрощеній лівій нозі ампутували три пальці. Після — захисника відправили вже до Тернополя.

"Я хотів врятувати ногу, але побачив знімки рентгену. І зрозумів, що це вже нереально…". 

Відновлення бійця триває з лютого. У Дніпро Антона відправили на протезування — з цим допомогли фахівці Дніпропетровського протезного заводу. 

"Я майже одразу після милиць встав на протезі. Так, було боляче, трохи натер кінцівку. Але з часом почав бігати", — розповідає чоловік. 

Антон, який під час розмови трохи відстав від лідерів, наздоганяє їх за пару хвилин. Я рівняюсь із Сергієм. Хлопець із прикрасою у формі герба на грудях змушений кожні кілька кроків зупинятись та поправляти протез. Пояснює — поки ходить із тимчасовим девайсом, але постійний матиме вже зовсім скоро. 

"Було легко стати на протез, але у мене двічі розходився шов. Довелось трохи повалятись у ліжку, та зараз вже все добре", — говорить хлопець. 

Сергій родом із Вільнянська Запорізької області. У 2016-2019 роках вже воював як артилерист. Прийняв рішення боронити Україну у свої дев'ятнадцять років. Після закінчення контракту був на заробітках у Польщі, а з початком повномасштабного вторгнення відразу встав у лави захисників. Замість артилерії довелось йти у сапери. 

У серпні 2022-го хлопець наступив на "пелюстку". 

"Ось так дорозміновувався", — сміється Сергій. Після втрати кінцівки хлопець був у Луцьку на реабілітації, а на протезування бійця направили у Дніпро.

Сергій вже втретє бере участь у занятті зі скандинавської ходьби. Говорить, що з кожним разом рухається все краще. І з нетерпінням прагне стати вже на свій постійний протез. 

До кінцевої точки маршруту у лісі кожен боєць дістається за свій час. Комусь вистачило десяти хвилин, іншим — двадцять. А є такі, які не пройшли й половини. Це нормально, говорить інструктор, бо всі по-різному починають свою "дружбу" із протезом. 

Після подолання маршруту хлопці не збираються одразу на лікарняні ліжка. Дістають із наплічників футбольні м'ячі та фрісбі. З підлітковими вигуками дорослі чоловіки починають гру. Багато сміються, жартують та інколи падають. Один із футболістів двічі втрачав ногу — протез відпадав. 

Інші гравці улюлюкали: 

— На пенсію вже його потрібно! 

Коли закінчують футбольний матч, хлопці сміються:

— Вася, тільки ногу тут не забудь.

Поки хлопці грають у футбол, інструктор спостерігає за ними з затінку. "Коли вперше спілкувались, казали мені: «Та ні, як ми це зробимо…»", — говорить Євгеній Таранцов. 

Інструктор говорить, що коли прийшов до хлопців з ідеєю проводити заняття зі скандинавської ходьби, не всі з них зраділи. Чоловік каже — захисники на протезах не вірили у перспективність цієї справи. 

"Скептицизм виникає, коли хлопці не знають, що це таке. Ними вдома сильно опікуються, потім у лікарнях. А на заняттях потрібно вийти із зони комфорту.  Ці чоловіки вийшли із зони комфорту, вони експериментують та рухаються. Говорять грати у футбол — грають. Говорять грати у фрізбі — грають", — розповідає Євгеній Таранцов. 

Завдяки заняттям хлопці почуваються впевненіше. Вони краще орієнтуються у просторі, працюють зі своєю координацією. 

"Хочу створити команду, щоб ми могли із хлопцями брати участь у змаганнях. Дехто має бажання, дехто ще міркує про це. Це має бути їхній усвідомлений вибір", — розповідає Євгеній Таранцов.

"Наші хлопці зі сталі, це не просто так кажуть. Ми зараз живемо в епоху надгероїв", — говорить інженерка-протезистка Дніпропетровського протезного заводу Ірина Ткач. 

Вона розповідає, що спочатку з хлопцями займались у приміщенні підприємства, потім — на його території. Але для опанування протезів цього було замало. Тому завдяки пропозиції від Євгена Таранцова та клубу скандинавської ходьби, почали вибиратись у різні райони міста. Спеціально обирали різні ґрунти та шляхи, щоб бійці звикали ходити різними поверхнями. 

"Хлопці не будуть ходити у протезі, як вони ходять у тренажерній залі чи на біговій доріжці. Постійно на дорозі будуть якісь перепони. Тут, наприклад, є шишки, які імітують дрібні камінці", — розповідає Ірина Ткач. 

Протезистка згадує, як вперше разом із захисниками вийшли у найближчий парк. "До зеленої зони потрібно було пройти буквально 500 метрів. Але для багатьох хлопців це стало проблемою. Особливо для тих, хто мав протез вище коліна. Їх до парку підвезла швидка". 

За словами Ірини Ткач, молода людина, яка має ампутацію нижче коліна, може опанувати протез за 3-5 днів. Але наші захисники справляються з цим швидше — навіть у складних випадках протезування. 

"На третій день вони намагаються вже лізти в авто, пробують, чи можуть кермувати. Були випадки, коли я із протезом відпускала чоловіка додому, а він мені присилав відео, як на мотоблоці їздить, велосипеді чи скутері. Хлопці розуміють, що життя не закінчилось на їхній травмі, треба здружитись із тим девайсом. Бо у багатьох є діточки, родини, городи. Як вони мені кажуть: картопля — то святе. Радіємо разом із колегами, коли хлопці повертаються з відпусток та кажуть: «Я вдома водив свій байк, хоча думав його продавати…»". 

Тож поки у бійців із травмами є мотивація підійматися на ноги, вони в змозі робити навіть неможливе!