КНР проти Китайської республіки: чому Тайвань знову став “гарячою точкою” (вкотре за 70 років)

"+1 до ООН", – з такою ініціативою днями виступив Держсекретар США Ентоні Блінкен. Додавати пропонував Тайвань (втім, поки лише до "участі у роботі"). Так, острівна республіка є військовим союзником Штатів, відправляє делегації до ЄС. Але місця у ООН не має, десь як невизнане світом Придністров'я.

Чому США і КНР сваряться через Тайвань (а у нас про це згадують рідко)? Чи будуть вони воювати за острів, як писали західні медіа? І чого слід повчитися у тайванців? Розповідаємо про конфлікт, який тягнеться з 1949 року, чому він актуальний і сьогодні, як його намагаються вирішувати у світі, і до чого тут Україна.

У чому проблема? Тайвань став "гарячою точкою" для дипломатів ще з початку жовтня

Заява Блінкена найпевніше стала оригінальною відповіддю на нове далекосхідне загострення. 2 жовтня у так звану "оборонну зону Тайваню" (нейтральний простір над морем) залетіли 36 китайських винищувачів і 12 бомбардувальників Н-6, а вони можуть нести на борту атомну зброю. 

У наступні дні китайська авіація повторювала рейди. Влада Тайваню нарахувала 154 бойові літаки і навіть підняла у повітря свої винищувачі. Зрештою, обійшлося без стрільби. Для острів'ян це не новий сюжет: за 2020-2021 роки вони бачили аж 980 випадків, коли літаки КНР з'являлися у нейтральній зоні.

Президентка Тайваню Цай Інвень, втім, заявила, що на погрози не піддасться та має міжнародну підтримку. Тут вона не блефувала. У наступні тижні протокою пройшли військові кораблі із флотів Сполучених Штатів та Канади. Раніше у цих же водах з'являлися і британці, а американці взагалі курсують щомісяця.

Однак про мир у регіоні говорити рано. КНР не визнає тайванську державу, а всередині країни члени Компартії дозволяють собі гасла на зразок "зберегти острів, позбутися його мешканців". Голова Об'єднаного комітету начальників штабів США генерал Майкл Міллі заявляв у Конгресі, що президент КНР Сі Цзиньпін хоче прискорити переозброєння армії, аби до 2027 року вона могла захопити острів. 

*Однак саме протистояння триває вже 70 років, і обидві сторони вважають себе "Китаєм"

Саме так, офіційна назва Тайваню – "Китайська республіка", і себе тут вважають законними нащадками історичного Китаю (хоча Інвень та її команда дедалі частіше просувають ідею "бути тайванцями").

Конфлікт почався у громадянську війну 1940-х, де націоналісти з партії Гоміндан на чолі з генералом Чан Кайши воювали проти комуністів Мао Цзедуна за владу в Китаї. Останні зрештою перемогли і проголосили Китайську народну республіку. Тож чанкайшистам у 1949 довелося відступити на Тайвань і влаштувати свою державу вже там. Історія острова у наступні десятиліття варта голлівудської драми. 

• Аж до 1971 року країна мала крісло у Радбезі ООН (на правах Китаю, переможця у Другій світовій). А от КНР для організації була ніким.
• Але далі настрої у світі змінилися: тайванців взагалі виключають з ООН, не їхнє місце заходить комуністичний Китай.
• Сполучені Штати у 1970-х теж заморозили стосунки з островом, бо у Вашингтоні прагнули дружити з КНР проти Москви. Хоча за президента Джиммі Картера військово-політичний альянс двох країн поновився, його закріпили у "Законі про взаємини з Тайванем".
• Тим часом Чан Кайши правив Тайванем як диктатор. Аж до 80-х років вірні Гоміндану силовики кидали за грати та убивали опозиціонерів (навіть за кордоном). Усього від терору постраждали 140 тисяч людей. Зате зараз на острові демократія, а експрезидент Ма Інцзю просив пробачення за минуле.
• Але одночасно гомінданівці здійснили "економічне чудо" на острові. Сингапур прийнято називати "азійським тигром" за швидкі реформи – так от, і Тайвань отримав цей титул від економістів.

Однак попри усі зміни, у Пекіні східних сусідів досі не визнають, і називають їх бунтівною провінцією КНР. «"Незалежність Тайваню" веде в нікуди. Китай вживе усіх необхідних зусиль аби рішуче знищити усі спроби "незалежності Тайваню"», – таку от недипломатичну заяву зробив речник МЗС країни Гуа Чуньїн у квітні цього року.

Рішення КНР: витіснити Тайвань зі світової політики (довгий час Пекіну це вдавалося…)

Мовою дипломатії (без погроз захопити острів) політика лідера КНР Сі Цзиньпіна та попередників називається "Один Китай". 

Отож, якщо Володимир Зеленський чи, наприклад, Еммануель Макрон хочуть, аби їхні країни торгували з КНР, отримували звідти інвестиції та мали гарні стосунки з Китаєм у тій же ВООЗ – вони мають вдавати, що Тайваню не існує. Це пряма умова. Тому у Києві немає офіційного посольства острівної країни, і дипвідносин з нею ми не підтримуємо. На таке Китай відповів би бойкотом України і торговими санкціями. 

Словом, КНР користується силою своєї економіки, аби "видавити" тайванців з міжнародної політики. Наприклад, блокує їхній вступ до ВООЗ. Хоча якраз уряд Цай Інвень добре уміє боротися з COVID-19 та міг би навчати інших. За весь час пандемії на густо заселеному острові захворіли лише 16 тисяч людей. 

Не так давно, цього серпня Пекін влаштував дипломатичний конфлікт з литовцями. Балтійці дозволили відкрити у Вільнюсі представництво острівної держави і отримали багато претензій (у Китаї говорять навіть про санкції!). 

А вже у жовтні компартія КНР намагалася тиснути на Папу Римського, аби той розірвав зв'язки з Тайванем. Втім, Франциск не піддався і навіть розповів про це журналістам, що Ватикан робить дуже рідко.

Через такі історії Тайвань і "частково визнаний" (лише 14-ма країнами та Ватиканом), навіть Білий Дім змінити позицію поки не готовий.

*Найімовірніше, у Пекіні йдуть на принцип через велику геополітику і боротьбу за бренд "Китай" 

КНР прагне стати наддержавою і взірцем для світу – у цю картину не надто вписується "альтернативний Китай", котрий відверто не хоче "возз'єднуватися", натомість дружить зі США. Та ще й кидає тінь на сусідів, обходячи їх у різних рейтингах. Наприклад, Тайвань зараз найдемократичніша країна Азії за оцінкою видання The Economist, а з корупцією його мешканці стикаються значно рідше, ніж материкові китайці.

Тож військові маневри можуть бути "агітаційною кампанією", аби показати тайванцям: мовляв Китай значно могутніший за вас, тож треба йти на поступки Сі Цзиньпіну, а не покладатися на альянс з американцями. 

"КНР справді дуже зацікавлена переконати громадськість на Тайвані возз'єднатися з материковим Китаєм у мирний спосіб, і такі акції можуть допомогти", – коментує експертка Атлантичної Ради Емма Ашфорд.

Схоже, саме рішучість комуністичної влади породила страхи: мовляв, що як там вирішать, що Китай нині достатньо потужний, аби розв'язати конфлікт силою?

 Рішення Тайваня: почати дипломатичний контрнаступ 

Повернутися до ООН та інших інституцій – це мрія уряду у Тайбеї ще з 70-х (поки безуспішна), а поки вони навчилися обходити тиск Пекіна. Республіка відкриває за кордоном так звані "економічно-культурні представництва", у яких працюють дипломати – фактично, це посольства з іншими назвами. 

Наприклад, у США інтереси тайванців представляє організація TECRO, з Британією чи Канадою стосунки побудовані у схожий спосіб.

А ще острівна держава на повну користується силою своєї економіки, аби знаходити друзів, хай і неофіційних: як-не-як, ВВП на душу населення тут вищий, ніж у німців і шведів. 

Але головне – є потужні компанії на зразок Nanya та TSMC, які виробляють комп'ютерні чіпи (наприклад, для Apple). Ці деталі сьогодні буквально всюди: у смартфонах, автомобілях, бойових літаках чи пральних машинах. 

Зараз європейці залежать від китайських чіпів, а тайванці можуть запропонувати вигідну заміну. Наприклад, у Литві вони планують будувати завод, а поки навчатимуть балтійських інженерів.

Не дивно, що 28 жовтня європейські політики провели серію зустрічей з Джозефом Ву, головою МЗС Тайваню. До цього Ву гостював у Братиславі та Празі. З чехами підписали сім угод на теми від зеленої енергетики до кібербезпеки. "Економічна дипломатія" допомагає острів'янам обходити блокаду. "Погляд ЄС на Тайвань змінюється. Тайванці показують, які вони корисні, що готові пропонувати", – каже євродепутатка Маркета Грегорова.

*А ще у них є союз зі США, завдяки якому війни з Китаєм прямо зараз не буде

Втім, головна перемога тайванських дипломатів – вже згаданий союз з Америкою.

Достатньо глянути стрічку новин: генерали та міністри зі США не раз відвідували острів, а щойно виникає криза – Джо Байден дзвонить до Пекіна домовлятися. А ще президент та його попередник продавали Тайваню бойові ракети різних типів, самохідні гармати, танки "Абрамс", літаки, гелікоптери, кораблі та військові безпілотники.

Формально, альянс у них вільний, і американці не зобов'язані втрутитися, якщо КНР врешті перейде від тиску до стрільби. Одначе 18 серпня господар Білого Дому дав зрозуміти: Тайвань він ставить у один ряд із членами НАТО (тобто напад на острів буде нападом на США). А 22 жовтня – підтвердив обіцянку. 

"Війна з Китаєм!", – невдовзі ці слова з'явилися у американських медіа. Експерти цілком серйозно обговорювали, що армія КНР може влаштувати бліцкриг проти Тайваню, і тоді американським авіаносним групам та десанту буде дуже важко відбивати острів, а може дійти і до ядерної війни. 

Насправді ж уже згаданий генерал Міллі якраз прогнозував, що зараз вторгнення не буде. Тоді як Метью Кроніг, експерт Атлантичної ради, відзначав, що на КНР може насуватися криза через проблеми з кредитами і на ринку нерухомості (так, забудовник Evergrande має 305 мільярдів доларів боргу).

А взявшись за порятунок економіки, комуністична влада навряд чи вторгнення, якщо воно гарантовано переросте у китайсько-американську війну. США зможуть вдарити санкціями, які поглиблять кризу, а в очах сусідів на зразок В'єтнаму Китай стане не партнером, а завойовником (парадокс, але готовність Вашингтона воювати гарно слугує миру).

Рішення для України: у Пекіні могли показати силу Джо Байдену. Про що це говорить нам? 

До речі, про Штати. Можливо, китайські військові маневри були сигналом і для Джо Байдена. Мовляв, КНР достатньо потужна, щоб загрожувати існуванню союзників США, тому треба рахуватися з Пекіном. 

І справді, Китай активізувався одразу після того, як Штати домовилися з Австралією та Британією про новий блок AUKUS, а Байден спробував схилити ЄС на свій бік у протистоянні з Китаєм – вийшла своєрідна відповідь.

 Втім, для українців Тайвань – якраз успішний приклад. Наші експерти нерідко нарікають, що офіційне членство у НАТО країні ще довго не світить, бо чимало європейців не хочуть сваритися з Путіним. 

Що ж, острівну державу США та країни Європи взагалі офіційно не визнають, однак перші мають з нею військовий альянс, а другі – підписують угоди. Києву треба довести західним союзникам, що ми теж можемо бути надійними і корисними союзниками. Це важливіше, ніж формальні угоди… на зразок того ж Будапештського меморандуму.