“Не намагайтеся створити дитині ілюзію, що нічого не відбувається”: Олена Розвадовська про допомогу дітям під час війни

Понад три місяці триває повномасштабне вторгнення росії в Україну й ще вісім років — війна на Донбасі. За цей час мільйони дітей постраждали від рук російських окупантів. Сьогодні українські діти здригаються від вибухів і пострілів, прокидаються під пронизливі звуки сирен та засинають у підвалах. Дитячі садочки, пологові будинки, школи, сховища, де шукають прихистку родини, — перетворюються в мішені. Станом на сьогодні, за даними Офісу генпрокурорки, з початку повномасштабного вторгнення загинуло щонайменше 243 дитини, постраждало — ще 427.

російські війська порушують низку базових прав дитини, визначених у Конвенції ООН. У переліку базових прав є окрема стаття 38 про те, що дитина має право на захист під час воєнних конфліктів. Але, на жаль, під час російського вторгнення діти залишаються особливо вразливою категорією населення. Благодійна організація "Голоси дітей" із початку повномасштабної війни створює щомісячні звіти із зафіксованими злочинами проти українських дітей і детальним розбором порушених статей тих чи інших документів.

Основними порушеннями, які фіксують волонтери, є:

• вербування й використання дітей;
• вбивства та каліцтва дітей;
• зґвалтування та інші форми сексуального насильства проти дітей;
• напади на школи, лікарні та цивільну інфраструктуру;
• викрадення дітей;
• відмова в доступі гуманітарної допомоги.

За словами волонтерів, на сьогодні можна говорити про вчинення російськими військовими всіх цих злочинів проти українських дітей.

Фонд "Голоси дітей" допомагає дітям, які постраждали від війни, починаючи з 2015 року. Волонтери та благодійники надають психологічну та психосоціальну підтримку. Це допомагає малечі переживати наслідки збройного конфлікту. Сьогодні, під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, команда в режимі нон-стоп займається допомогою постраждалим дітям та сім'ям з усієї країни, зокрема надає термінову психологічну допомогу та допомогу в процесі евакуації.

Як допомогти дитині пережити наслідки війни — в інтерв'ю зі співзасновницею та головою правління фонду "Голоси дітей" Оленою Розвадовською.

— Як змінилась робота БФ "Голоси дітей" від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну?

— Насамперед робота змінилась у масштабах. Працюючи з дітьми війни в межах Донецької та Луганської областей, можна було від'їхати умовних 50 км і діти будуть у безпеці, зараз же знайти в Україні на 100 % безпечне місце стало практично неможливим. У тисячі разів більші масштаби руйнувань і евакуацій, а це впливає на все. Треба терміново шукати максимально можливу кількість людей, волонтерів, локацій. Це зміна всього. Програми, розроблені в січні, на цей рік, виявились неактуальними, хоча всі вони стосувалися дітей війни.

Ми почали працювати на заході Україні, до цього ми працювали лише на сході. Робота на сході була звужена до питань евакуації та розвезення продуктів і гуманітарної допомоги. Робота на заході — це перша психологічна допомога в шелтерах і місцях компактного проживання сімей із дітьми та допомога в облаштуванні цих людей. Тобто якщо ми доти ніколи не закуповували матраци, то тепер це стало актуальним. Запровадили програму індивідуальної підтримки. Ми можемо певній кількості родин, які супроводжуємо ще зі сходу, купити домівки й допомогти їх облаштувати.

— Ви згадали, що працюєте з дітьми, які постраждали від війни, з 2015 року. Чи відрізняються воєнні злочини тоді й зараз?

— Ми працювали по-різному. Ми і як журналісти писали про порушення прав дитини, і як документалісти знімали ролики і відеосюжети, і співпрацювали з правозахисними організаціями, щоби допомоги зібрати інформацію. У 2014-му ми теж спостерігали і викрадення сиріт, і дітей із сімей, і коли незаконні збройні формування так званих "л/днр" перешкоджали евакуації населення, блокували інформацію, відключали всі канали, які могли б сповістити людину про можливість виїхати, і використання дітей для пропаганди. Усе це ми так само бачимо зараз, лишень у набагато ширших масштабах, і ці масштаби вже є не просто воєнними злочинами, це є геноцидом. Зокрема, Буча, Ірпінь та інші міста, які були в окупації. 

Крім того, є міста й села, які досі лишаються в окупації. Що там відбувається, напевно невідомо, але що ми чуємо від своїх знайомих, які звідти виїжджають — абсолютний страх, викрадення, катування місцевих, ізоляція від усього, що відбувається на мирній території. Наприклад, люди з Маріуполя, з якими ми спілкувалися, які не розуміли, чи виїжджати їм, і випадково додзвонилися до нас, думали, що по всій Україні війна, що Київ уже давно знищений і краще сидіти на місці в Маріуполі. Звісно, людина, ізольована від усього, маючи лише один канал інформації, може повірити в усе.

— Як правильно фіксувати воєнні злочини проти дітей?

— Якщо люди зараз перебувають на окупованій території, їм насамперед треба думати про власну безпеку, не думати про героїчні подвиги, які можуть закінчитися плачевно. На людину, яка в окупації, не можна покладати надій, що вона стане джерелом для передачі інформації. Адже передача будь-якої інформації може коштувати життя.

• Людина, яка постраждала від злочину, може про нього свідчити, коли їй буде безпечно про це говорити.
• Що роблять правозахисні організації — першочергово збирають інформацію з доступних джерел. Наприклад, на школу скинули бомбу. Інформація оприлюднена, фіксується, коли це відбулось, збираються фото з місця (якщо такі є), записуються інтерв'ю людей, які внаслідок цього лікуються, мають травмування.
• Або, наприклад, люди мають досвід, коли під час евакуації розстріляли їхнє авто, це не поодинокі випадки, ці люди зараз розкидані по всій Україні і вони є носіями цієї інформації, вони про неї заявляють і ми можемо їх інтерв'ювати.

З усієї зібраної з відкритих та особистих джерел інформації ми формуємо звіти, які видаємо щомісяця. Опублікували вже три таких у відкритий доступ. Очевидно, ми ділимося цією інформацією з усіма. Так само й інші правозахисні організації діляться нею. Для прикладу, існує ініціатива "5 ранку", вони також цю інформацію збирають. Пошук цих даних — це моніторинг соцмереж, сайтів. Для того, щоби певний воєнний злочин став предметом розгляду Гаазького суду, усе це має пройти через наші державні органи. Умовно жінка, яка стала жертвою зґвалтування в Ірпені, має погодитись на те, щоби свідчити, це має бути її воля. Адже щоби воєнний злочин міг стати предметом розгляду трибуналу, потрібно пройти певну процедуру, це інтерв'ю повинно бути зафіксоване відповідним чином. Цим займається Генпрокуратура.

"Будь-яке порушення права на життя, освіту, здоров'я, психологічне благополуччя — злочин. Перше право, яке порушується під час війни — право на життя"

— Які злочини скоюють російські окупаційні війська проти українських дітей?

— Будь-яке порушення права на життя, освіту, здоров'я, психологічне благополуччя — злочин. Перше право, яке порушується під час війни — право на життя. Також право на здоров'я, тому що немає такої психіки, яка абсолютно нормально на релаксі сприйме бойові дії. Ще — право на те, щоби бути у своїй родині, тому що мільйони дітей зараз, наприклад, розлучені зі своїми татами. Звісно, це і право на освіту, адже більшість шкіл, де йдуть бойові дії, якщо не знищені фізично, то діти точно під час евакуації не брали із собою свої планшети/ноутбуки, щоби продовжувати через день, як ні в чому не бувало, в центрі колективного проживання, лежачи на підлозі в спортзалі, своє онлайн-навчання. Тому обірвалося й навчання для мільйонів дітей. Зараз, мабуть, немає родини в Україні, яка би так чи інакше не переживала події цієї війни. Навіть якщо, наприклад, дитина живе у своєму домі, то її тато може бути на війні.

— Як ваша організація допомагає дітям, травмованим війною, пережити це?

— Наш фокус — це психологічна допомога й підтримка. Спочатку вона здебільшого надавалась у центрах колективного проживання, зараз ми її дещо переформатовуємо. Бо люди все-таки розходяться по індивідуальних місцях проживання. Ми працювали там, де поселялися сім'ї — санаторії, школи, дитсадки. Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Берегово й ще дуже багато локацій на Львівщині. Зараз ми працюємо над тим, щоби створювати свої осередки, де робота буде сконцентрована на те, щоби дозволити дітям максимально скинути стрес і отримати ресурс через різні групові заняття. Там працюватимуть психологи, їхні асистенти, вихователі, аніматори. Індивідуальна робота буде скерована на те, щоби працювати з дитиною, яка має більші ознаки травматизації або глибше переживає травму.

— Як би ви порадили батькам спілкуватися з дитиною, яка стала свідком злочину, щоби її не ретравматизувати? Наприклад, дитина виїжджала під обстрілами чи на її очах розстріляли людей.

— Звісно, все індивідуально. Але річ у тім, що й та ж сама мама може бути травмована й не бути ресурсною для дитини. Якщо батьки відчувають, що перестають бути опорою для своїх дітей, то це нормально звертатися за порадою до психологів. У нас є "гаряча лінія", куди теж можна звертатися.

Наприклад, в однієї мами підліток страждає від розлуки з коханою дівчиною, бо вони роз'їхалися на різні кінці країни, в іншої — двоє дітей, які ніяк не можуть порозумітися й сумують за татом, бо в їхній сім'ї він був тим, хто вирішував конфлікти.

— На вашу думку, як можна мінімізувати цей травматичний досвід дитини?

— Більшість людей здатні пережити травмуючі події навіть без підтримки спеціалістів. Організм має багато ресурсів, щоби відновитися. Тому, наприклад, це літо ми стараємось наповнити такими активностями, які передбачали для дітей нові емоції і відчуття: арттерапевтичні заняття, походи, організоване дозвілля. Не лише для переселенців, а для всіх дітей в Україні. І якщо така система буде й нарівні держави запроваджена, щоби дитина навіть у найвіддаленішому селі мала доступ до принаймні якогось мінімального набору активностей, розваг, інтерактивів, здобула нову навичку, компетенцію, соціалізувалася, відчула контакт, то це дуже сприяє тому, щоби не ходити до психолога. Дуже часто це не потребує спеціальної підтримки, але важливо, щоби була оця включеність дитини в життя.

Якщо ж мама відчує проблему — у дитини нічні кошмари, нав'язливі думки, зміни поведінки, агресія, депресивні моменти — тоді треба шукати спеціаліста, якому будете довіряти. Тим паче зараз багато цих послуг надається безкоштовно. Важливо не впадати в ці дві крайнощі: усе мине, нічого не треба або — от вам моя дитина, зробіть із нею щось. Ключовою є вчасність, до дитини треба придивлятись, чим швидше тим краще.

— Один із напрямків вашої роботи — екстрена допомога жінкам та дітям, біженцям з усієї України предметами першої необхідності, поселенням та переїздом. З яких регіонів ви маєте найбільше запитів?

— Зараз це Донеччина, Луганщина, Херсонщина. Якщо ще в березні було дуже багато людей із Києва, Житомира, Харкова, то зараз це саме вищеназвані регіони. Дуже багатьом немає вже куди повертатися. Тому, звісно, у першу чергу, ці люди потребують житла. Думаю, повинна бути державна програма стосовно цього, жоден благодійний фонд не зможе виділити собі таку задачу й не повинен.

— Зараз ви якось допомагаєте із житлом жінкам і дітям, які евакуювалися з місць активних бойових дій?

— Нині в Трускавці ми допомагаємо одному санаторію, який відновлює корпус на 50 ліжкомісць ремонтом і облаштуванням меблями. Раніше, коли люди селились у шелтери, то, наприклад, десь не було бойлера, пральних машин. Тобто це допомога колективним формам проживання. З житлом ми допомагаємо дуже обмеженій кількості родин, яких супроводжуємо ще зі сходу, давно їх знаємо.

— Якої допомоги, на вашу думку, зараз найбільше потребують постраждалі від війни діти?

— У себе у фонді я можу виділити такі категорії — ті діти, яких ми можемо дістати, до яких ми є досяжними, безумовно, у кращому становищі, а ті діти, які зараз живуть в окупації, чи там, де ведуться бойові дії й до яких дуже важко дістатися з будь-якою допомогою, для мене особисто — в найгіршому становищі. Ті діти не можуть заявити про свою потребу й ніяк не можуть її реалізувати. Це не про те, що діти, які вже не там чи які не були там, менше травмовані, це не про силу травми, бо її неможливо виміряти і протиставити одну одній. Як на мене, є ті діти, до яких ми досяжні й до яких ми недосяжні, і їм ми не можемо ніяк допомогти чи застерегти від якихось подій, ситуацій. Коли їх можуть, наприклад, вербувати для співпраці з ворогом, використовувати для пропаганди абощо.

"У своїй громаді можна створювати те середовище, де діти теж почуватимуться, як вдома, попри те, що вони переселені"

— Якщо пересічна людина хоче допомогти дитині, яка постраждала під час війни, як можна це зробити?

— Зараз по всіх громадах розселено дуже багато людей і щонайменше у своїй громаді можна створювати те середовище, де діти теж почуватимуться, як вдома, попри те, що вони переселені. Найлегше допомагати тим, хто до вас найближче, хто найбільш досяжний, найзрозуміліший. Можна ділитися одягом, здавати житло не за всі гроші світу, допомагати з транспортом. Найважливіше — атмосфера прийняття й розуміння, що людей раді бачити. Усім зараз важко, і тим, хто приймає, і тим, хто втікає. В усіх життя змінилося кардинально. Якщо в класі вашої дитини є новоприбулі евакуйовані діти, то можна банально поцікавитися, як вони, запросити до себе. Війна — це настільки велика катастрофа, що часто здається, що лише маючи мільйон, можна реально щось змінити. Насправді ні. Найчастіше все змінює не сам факт грошей, а саме бажання й дія. Пряма, проста, зрозуміла дія. Зараз йдеться про виховання в собі толерантності, поваги, терпимості. На плечі громад, які приймають людей, лягає дуже важка ноша, потрібно проявляти розуміння.

З іншого боку, в цих людей близькі можуть воювати в лавах ЗСУ і в цих приймаючих сімей теж може бути трагедія, коли лінія фронту не доходила до їхнього дому, але війна забрала чоловіка чи батька. На всіх людей зараз покладені важкі випробування, тому варто підходити до цього з тим, що всі ми люди й ніхто нас не врятує, крім нас самих. І з цієї позиції старатися допомогти. Не з позиції обвинувачення чи "я — добрий, а ти — потребуючий, диви, яке я благо тобі несу", а з банального розуміння, що ми також не знаємо, що з нами може бути завтра. Можливо, сьогодні ми ті, хто надає допомогу, а завтра ми будемо тими, хто її потребуватиме. Як ти дієш сьогодні, так тобі повернеться завтра.

— За ваш час робити з дітьми, що пережили війну, які історії найбільше запам'яталися?

— Історій мужності, незламності, перемог дітей багато. У нас є один підопічний хлопчик, який досі перебуває в окупованому місті й хоче вирватись, але його батьки ніяк на це не погоджуються і він повністю від них залежить. Такі історії в нас часто бували, коли діти були готові виїжджати, бо їм не подобається жити там, де ведуться бойові дії, де незрозуміло що, де неможливо гратися, але батьки в силу різних причин не їхали. Ці історії найбільш болючі, бо дуже важко щось порадити дитині в такій безвихідній ситуації.

Запам'ятовуються сім'ї, які попри втрату всього, що мали, чи не з другого дня після переселення шукають роботу й обживаються. Як діти переживають війну, ми бачимо й  у малюнках. Найпопулярніші кольори зараз — синій і жовтий. Вони всі, не змовляючись, малюють щось патріотичне. Діти теж хочуть, щоби ми перемогли, щоби війна закінчилась, щоб усі вони повернулись додому, щоб із татом зустрітись.

— Про що не варто розпитувати дитину, яка пережила жахи війни, аби її не травмувати?

— Точно не можна розпитувати все в деталях заради власного інтересу, заради того, щоб отримати якийсь кайф, на кшталт "мені дитина зараз такеее розповіла…".

— Скільком дітям вам вдалося допомогли за час війни?

— Є багато різних форм допомоги, я навіть не знаю, яким чином цю статистику вимірювати. Це сотні закуплених матраців і продуктової допомоги, засобів гігієни, доставлених у шелтери, де проживали більш як сто дітей із мамами. Це тисячі людей, які так чи інакше скористалися допомогою.

Якщо говорити про психологічну підтримку, то це точно близько 1000 дітей, які пройшли через групові або індивідуальні заняття в різних локаціях.

Якщо говорити про евакуацію, то ми заправляли автомобілі, які її здійснювали, і в один день це могло бути і 50 жінок із дітьми, а в інший — 150, тобто загалом також сотні людей. Щодо індивідуальної фінансової допомоги, це близько 100 сімей.

Також у нас є програма підтримки дітей із ДЦП на курсах реабілітації, у якій уже понад 50 сімей.

На "гарячу лінію" за психологічною допомогою вже звернулось понад 100 людей.

— Як ви допомагаєте дітям з інвалідністю під час війни?

— Багато дітей з інвалідністю потребують регулярності отримання певних послуг. Очевидно, що сім'ї, які планували в лютому або березні отримати реабілітацію за державний кошт, її просто не отримали, бо змушені були залишати домівки, або кудись виїжджати, або залишились в окупації, або ця програма від держави не працювала. А реабілітацію, наприклад, дитині, яка вчиться ходити, проводити треба було. Тому зовсім не заплановано ми ще й оплачували реабілітацію для дітей з інвалідністю, тому що це сім'ї, які не мають куди повертатися, або точно втратили можливість оформити необхідні заходи за місцем проживання й не мають можливості оплатити реабілітацію самостійно. Тому в нас є така програма реабілітації в одній із клінік у Львівські області, а ще є наші арттерапевти, які цілеспрямовано займаються з дітьми арттерапевтичними вправами.

— Як у майбутньому плануєте розширювати поле допомоги дітям, які постраждали внаслідок війни росії проти України?

— Ми точно будемо розширювати наші програми психологічної допомоги, соціальної реабілітації через різні програми (групові та індивідуальні), через центри, які будуть відкриватись, через мобільні бригади, які будемо запускати там, де немає можливості розгортати локальні пункти. Також будемо підсилювати "гарячу лінію" більшою кількістю експертів. Через психоедукацію батьків, щоби вони могли бути кращими для своєї дитини в ситуації стресу, через психоедукацію шкільних психологів, вчителів. Нашою стратегічною метою є створення центру реабілітації з фокусом на травми війни для дітей, які важко переживають травматичні події, які мають ПТСР.