“Я лишусь на цій землі живим чи мертвим”, або Спалені поля українського півдня

Повністю оцінити вплив війни на сільське господарство неможливо, доки не будуть звільнені всі українські території. Проте говорити про те, з чим лишились вітчизняні землероби, необхідно зараз. Крім втрачених врожаїв, це ще проблеми з кредитуванням, обмеженим доступом до специфічної техніки та подальшим відновленням пошкоджених ґрунтів.

"Рубрика" побувала на Миколаївщині, чиї поля цього літа палали особливо часто, і дізналася, як живуть фермери, які втратили все, і що робити з пошкодженими землями.

Село Лимани, Миколаївщина. Дужі засмаглі руки 61-річного Василя вправно орудують вилами. Його шкіра вкрита густою кіптявою й потом. У день нашої зустрічі, як і в решту днів літа 2022-го, під південним сонцем особливо спекотно — крім гарячого клімату, Миколаївщину діймають обстріли й пожежі опісля. Фермер починає розповідати свою історію, не припиняючи роботу — вогонь із протилежної частини поля повзе повільно, але впевнено.

"Я тут все життя, я тут народився і тут прийшов до землі. Це все людям дали ділянки, а вони виїхали, дозволили мені робити, що хочу. То я тут понасаджував трошки. Геть там, за балкою, маю ще одну ділянку. Он, бачте, горить… Хочу зібрати, що можу, поки вогонь не дійшов", — говорить Василь.

Чоловік усе життя працював водієм. 24-го лютого, як він каже, "все зупинилося й лишилася сама земля". Василева пенсія — це трохи більше двох тисяч гривень на місяць. Прогодувати родину за ці гроші він не може. Проте, якщо збирати й продавати врожай, стає легше. Він — дрібний фермер, проте саме такі, як він, відчувають втрату землі найгостріше. 

Чоловік буденно говорить про те, як збирав по селу покинутих господарями ледь не здичавілих корів, про те, як його родина прийняла до себе сусідів, які втратили житло, і про регулярні обстріли, що застають його в полі.

"От хоча б сьогодні. Бахнуло перший раз, оце метрах у 800, може, прилетіло. Я ховався за трактор. Потім другий вибух. Почекав ще 10 хвилин третій, а потім пішов далі працювати. Хтось же має добувати їжу. Ми цю землю обробляли, як її кинути? Земля тут чудова. 

Я було з балки тільки виїхав, і касетами накрило. Але з часом вже й до звуків цих звикаєш. Це не те що безстрашність, це ти просто за звуками вже розрізняєш що це, де воно зараз буде. Воно зараз вибухає десь далеко, а бувало таке, що мотоблок заводив на максимальну швидкість і тікав, куди очі й бачили. А вони як почали і все ближче й ближче. І я на повному газу… Поки живий", — висновує фермер. 

Міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський заявив, що на розмінування України піде близько десяти років. Схожі, а часом і менш втішні прогнози робить низка інших чиновників та експертів. Сумарна площа полів, які потребують розмінування, сьогодні невідома. Проте відомо, що саперів в Україні для цього замало.

Пріоритет в розмінуванні віддають дорогам і наближеним до них посадкам. Разом з тим, як росте кількість звільнених територій, ростуть і нові потреби в розмінуванні. Поля не те щоб лишалися десь на периферії, їм банально нікому давати раду. 

Молдова ще наприкінці лютого зголосилася відправити в Україну власних саперів, а Німеччина та Нідерланди вирішили запустити навчання для українських саперів і надати необхідне обладнання. Але реальні потреби України значно більші. Новини про людей, які підриваються на буцімто розмінованих посадках, підкреслюють це яскраво-червоним.

Одразу біля поля, на якому працює 61-річний Василь, стоїть невеличкий будинок, біля якого нас привітно зустрічає Наталія Панашій —  староста одразу двох населених пунктів, розташованих поруч, Лупарево й Лимани. 

Жінка розповідає, як росіяни знищили сільську раду, у якій вона мала б головувати. Після сьомого прильоту в будівлю пані Наталія перестала рахувати наступні. Не рахує й те, як часто прилітає в поле, поблизу її будинку. 

"Ми на початку повномасштабної війни ще навіть косили бур'яни по селу. Ми не думали, що воно так дійде сюди, спочатку було якось спокійно. А все почалося десь із 20-го березня. Люди з Херсону втікали саме по нашій території. Там вже війна була, а у нас ще ні. 

Тепер от постійно прилітає. Дуже боляче дивитися, коли наші поля горять. Дзвонить мені оце один товариш, каже: «Наталіє Федорівно, а ви дасте дозвіл проїхати в поле, подивитись, може ми щось зможемо покосити?» Я кажу йому: «А ви нормальні? Я такі дозволи не даю, це раз. А два, що ви будете косити? Всі поля вже попалені».

Оце бачите таке червоне видніється? Це шлангове поле, як ми кажемо. Воно завжди справно поливалося. А зараз мало що його розстрілюють, перебиті труби всі, поливати нічим (жінка говорить про водогін, розбитий росіянами ще на початку ескалації, — ред.). Вітер здіймається, воно все летить на село, ніхто нічого не може йому зробити. Дивіться, як розгоряються посадки. І воно горить на одному місці, переживаю сильно. Пожежники до нас не доїжджають, ми гасимо самі те, що можемо", — розповідає Наталія Панашій.

Жінка каже — фермери її громади лишились без врожаю. Люди, які виїхали, довірили свої ділянки тим, хто лишився, як це сталося зі згаданим вище Василем. Але є ще й фермери, які займалися масштабним виробництвом і працювали з великими компаніями. Їх, каже жінка, в першу чергу, турбує те, коли спаплюжені землі знову зможуть родити. 

З цим питанням вже йдемо до екологині Юлії Катиби. Вона каже — проблема ґрунтів в Україні почалася ще задовго до війни. Рівень розораності наших ґрунтів і до цього був одним з найвищих у Європі й становив 53%.

"Ґрунт — це не лише чорний пористий шар матеріалу, це десятиліттями сформована субстанція, яка містить багато характеристик: pH, повітре- та водопроникність, родючість, щільність.

Родючість ґрунту залежить від вмісту в ньому гумусу. Цей шар подекуди становить всього до 1 см. Гумус — це органічна речовина, іншими словами перегній з рослин, комах, черв'яків і т.д. Під дією високих температур цей шар знищується (ґрунт може прогорати до 5 см вглиб), а для відновлення необхідно декілька десятків років.

Якщо ж в поле влучає ракета, то наслідки ще гірші: під час влучання ракети утворюється вирва від кількох метрів і нижче; в повітря потрапляє гумус ("вибивається" внаслідок удару); в радіусі падіння окислюється і забруднюється важкими металами; забруднюючі речовини потрапляють в підземні води; пожежа, яка виникає, випалює верхній родючий шар", — пояснює експертка.

Сергій Дзуман запустив своє фермерське господарство "Тітан Агро" напередодні початку війни на сході України, майже дев'ять років тому. Усі його 400 га поля були на Миколаївщині, та через обстріли фірма втратила понад 80% врожаю. 250 га поля вигоріли повністю, ще з частини полів не змогли зібрати врожай через небезпеку. 

"У нас зараз одне питання — а що робити далі? Зараз видали заборону на вихід в поле для проведення сільгоспробіт. Поки готую папери з детальною фіксацією, де які поля у мене розташовані. Передаємо це на громаду, нашому землевпоряднику, далі буде створена комісія і тоді вже вся інформація буде подаватися на адміністрацію. Ми будемо подаватися всюди, щоб все реєструвалося, щоб було якесь відшкодування хоча б на зернову групу. Це колосальні збитки. 

Друге питання — це фермери, які втратили техніку, майно. І у кого були кредити. Банки зараз мовчать, нічого не кажуть. Як нам бути, поки рахують збитки й ведуть статистику? Відстрочки дають нехай на рік, але навіть якщо рівно через рік я вийду в поле, то прибуток у мене буде в кращому випадку через півтора", — говорить Сергій Дзуман.

Техніка фермера вціліла, він кілька разів перевозив її з місця на місце. Біля себе ж, в Прибузькому, лишив тільки один трактор, називає його "черговим". На ньому фермер допомагає розвозити воду цивільним. 

Він каже — у його селі було багато дрібних фермерів, люди брали кредити і вкладалися у свою землю. Тепер же мають суцільні збитки. З 1500 людей населення в Прибузькому лишились тільки 25. Решта ж виїхала. Колишні фермери тепер працюють на чужих комбайнах.

"Я взагалі не виїжджав. Сім'я виїхала, всіх відправили. Брат пішов захищати країну і загинув. А я тут, я нікуди не збираюсь втікати, я тут до перемоги. Я лишусь на цій землі живим чи мертвим. 

Зараз взагалі немає прибутку. Я продав машину й плачу своїм хлопцям зарплати, а державі — податки. Більше нічого не плачу. І тримаю кошти, щоб за першої можливості купити бензовоз пального, посівний матеріал. А далі буде видно. Я просто так це все не залишу", — каже фермер.

Господарство Сергія Дзумана постачає продукти компаніям, серед яких "Сандора", "Агроф'южн", "Херсонський плодоовочевий комбінат". Втрата врожаю призведе до збільшення попиту і зменшення пропозиції, а отже й до підвищення цін, що вже відчувають українці. 

Пан Сергій каже — свідомий того, що землю доведеться відновлювати довго. Спершу треба дочекатися розмінування, а тоді вкладати ресурси у реабілітацію ґрунтів. Те ж підтверджує екологиня Юлія Катиба.

"Для повного відновлення й очищення ґрунтів знадобиться близько 10 років, подекуди й більше. На такій території заборонено вирощувати продукцію сільськогосподарського призначення через забруднення продуктів важкими металами, які небезпечні для життя і здоров'я людини та худоби. Що робити з такими полями? Є три варіанти.

Загалом же, каже експертка, щоб відновити 1% гумусу, який відповідає за родючість, потрібно 10 років. Також обов'язковим моментом є перевірка ґрунтів на вміст важких металів. 

Що ж стосується коштів, за розрахунками Київської економічної школи, обстеження земель та розмінування територій обійдеться десь у 436 млн доларів. А подальша рекультивація земель — ще у майже 40 млн доларів. 

А поки ми їдемо розбитими дорогами Миколаївщини, військовий, який взявся показувати нам палаючі поля, говорить:

"Я теж один раз тут гасив поле. Разом із журналістами The Wall Street Journal, уявляєте? Журналістка американка бігала тут зі шлангом, а сек'юріті шотландець — взагалі з відрами, безстрашний такий. Там ще почав ліс горіти, і все перекидалося на двори. Приїхали чотири пожежні машини, ну і ми гасили з тими журналістами клаптик. 

Коли затушили пожежу, Наталія Федорівна, з якою ви оце говорили, знайшла співаків, які нам заспівали "несе Галя воду, коромисло гнеться"!

Військовий сміється розливисто й заспокійливо. А Василь нам услід махає однією рукою, а іншою — міцно стискає свої вила. Тоді відволікається на товариша — вже показує йому, куди слід під'їхати мотоблоком, і продовжує свої фермерські клопоти.