Непрозоре будівництво та поховання на воді: яка ситуація зі створенням Національного військового меморіального кладовища

"Горе не чекає", або чому НВМК потрібно Україні якнайшвидше

Перше, що побачила Інна Сохань, коли приїхала на Берковецьке кладовище, на якому ховали її чоловіка Артема — це болото. Уся ділянка, виділена під поховання військовослужбовців, була в бруді, а поруч стояли громадські вбиральні. Тоді, приїздивши на могилу, вона була змушена постійно носити з собою бахіли — по-іншому пройти по кладовищі було неможливо.

"Особисто для мене це була ганебна ситуація, коли мого чоловіка ховали в болото. Його клали туди й казали «Героям слава». Але це місце славою і не пахло. Має бути повага до останнього ходу, ритуалу прощання і ритуалу поховання. Ми, як цивільні, маємо це надати воїнам", — говорить жінка.

Тоді родини військовослужбовців об'єдналися, аби вибороти своє право: кладовище мають оформити під єдині стандарти та створити належне місце пам'яті. Виявилося, що Київ до цього не готовий — місто не мало концепції поховання військових, а прийняті рекомендації Інституту національної пам'яті мали методичний характер та були необов'язкові до виконання.

Та врешті КМДА пішло на зустріч громаді та за два роки виконало обіцянку уніфікувати кладовище й облагородити його. Однак чекати, поки місцева влада зробить ремонтні роботи, родини не могли та продовжували ховати рідних, як уміли. Тому зараз у Берковцях можна бачити ситуацію, коли пишні пам'ятники одних загиблих частково займають територію поховання інших.

"Були незгодні (коли вирішили уніфіковувати пам'ятники). Ми як звикли — як когось ховаємо, ставимо пам'ятник, щоб «і шапку кинуть, і помідори поруч посадити». Є родини, які керуються тим, що, мовляв, мій герой найгероїчніший. А що робити, наприклад, сиротам? Їм нікому поставити чотириметровий пам'ятник.

Це не наше з вами право судити й оцінювати, хто з них був героїчніше. Вони все віддали за те, щоб ми жили, віддали найцінніше — своє життя. Тут же є різні й звання, і посади. Але це не дає право комусь виділяти, бо для кожної родини він герой", — говорить Інна.

Історик й експерт з публічної історії Антон Лягуша пояснює, нерідко трапляється ситуація, що історія про пам'ять набуває конфліктогенних характеристик:

"Відбувається ієрархізація пам'яті, коли ми говоримо про вшанування загиблих, нерівноправність, коли медіатизованих (публічних) осіб окремо ховають, відспівують, до них приїжджають політики чи відомі люди. А можемо говорити про те, як ховають у глибинках, у селах, майже невідомих загиблих.

І ця ієрархізація для мене, очевидно, не означає ієрархізацію героїзму. Але, з іншого боку, ми говоримо про певну несправедливість у формах, жанрах, способах і методах меморіалізації".

"Військовослужбовці мають бути як у житті в однострої, так і після смерті. І ми не маємо права судити, хто з них був героїчніший, за розміром пам'ятника", — вважає Інна.

Цю проблему мало б вирішити створення Національного військового меморіального кладовища, де, згідно з концептом, усі надгробки з самого початку мали б бути уніфікованими та створеними за спільними стандартами.

Однак ситуація склалася так, що від початку війни у 2014 році й досі родини загиблих військовослужбовців мають самотужки виборювати право на їхнє належне поховання. Наразі так відбувається і зі створенням НВМК, будівництво якого затрималося на вже майже три роки.

Інна розповідає, деякі родичі загиблих досі тримають прах своїх близьких вдома та не можуть поховати їх, оскільки чекають на створення національного меморіалу.

Адже там, окрім почесності й уніфікації поховань усіх військовослужбовців, планують й низку інших важливих рішень. Для рідних, які не отримали тіло, обіцяють створити кенотафи — могили, у яких немає поховання, але де пізніше можна буде це зробити.

Крім того — держава зобов'язується опікуватися усіма могилами. Це важливо, адже не у всіх загиблих залишилася родина. Наразі на багатьох кладовищах складається така ситуація, що якщо у загиблого немає рідних, які б перейняли на себе догляд і створення поховання, то його могила приречена залишатися недоглянутою.

Зокрема на Берковецькому кладовищі спільнота змогла порозумітися з владою та домогтися, щоб та взяла на себе відповідальність за створення уніфікованих надмогильних споруд за власний кошт та надалі доглядала цвинтар.

"Тобто що б не сталося з пам'ятником через 5-10 років, влада має відновити пошкодження. Привести до ладу, якщо, не дай Боже, щось трапиться, якісь вандальні дії чи стихійне лихо", — пояснює Інна.

Національний меморіал також дає змогу поховати загиблих тим, у кого не залишилося домівки, або ж вона знаходиться на тимчасово окупованих територіях. А ще окремі бригади змогли б на ньому ховати своїх військовослужбовців, які за життя воювали разом, теж поруч одне з одним.

Однак, на думку Інни, важливо, щоб уніфікація була дотримана не лише на НВМК, адже багатьох хлопців і дівчат ховають не лише у Києві, а в громадах по всій Україні. "Було б непогано, якби була єдина державна програма, концепція поховання. І незалежно від того, в яку територіальну громаду потрапив герой, на кладовищі було б одразу видно — це могила героя", — додає жінка.

"У нас є велика проблема, пов'язана з пам'яттю на національному рівні. Ми бачимо розриви між очікуваннями знизу і повільністю зверху. Родини хочуть тут і зараз акту вшанування. І не тільки на рівні пам'ятників, а шанування і поваги на національному рівні, на рівні держави. Люди не можуть і не хочуть чекати, бо горе не чекає. І коли людина переживає горе, воно має бути пропрацьоване", — пояснює Антон Лягуша.

Суспільству потрібне місце мовчання, тиші й поваги. Тим паче у столиці, куди приїздять люди зі всієї України.

"Для будівництва скасували оцінку впливу на довкілля": чому активісти протестують проти будівництва НВМК

Село Мархалівка, що за пів години їзди від Києва, зустрічає густим лісом. Саме в цей ліс у квітні 2024 року заїхали десятки одиниць спецтехніки. Згодом почалася вирубка дерев під будівництво.

При вході на локацію перше, що впадає в око — банер. Його тут залишили місцеві активісти, які вже декілька місяців наполягають на зупиненні будівництва.

"Ніхто з місцевих жителів взагалі не знав, що відбувається. Увечері викликали поліцію, почали офіційно оформлювати слідчо-оперативну групу. Потім громаді, яка зібралася, зателефонували й сказали, що тут планується будівництво. У той момент поставили паспорт об'єкта, але на ньому не було жодної інформації — просто малюнок", — пригадує Вікторія Чеченкова, жителька села Мархалівка. Саме 1 квітня 2024 року їхня громада неочікувано дізналася, що на території будуть проводити будівельні роботи.

Мархалівський ліс під будівництво НВМК обрали не одразу. Спершу планували побудувати кладовище безпосередньо в Києві, на Лисій горі. Тоді Кабінет міністрів одразу доручив КМДА розробити детальний план території.

Від цієї ідеї відмовилися після критики активістів, екологів та депутатів, адже Лиса гора належить до природно-заповідного фонду, тому там не можна робити кладовище.

Згодом КМДА пропонувала й інші варіанти: Співоче поле, Бабин яр, у Биківні та Берковцях, біля вже наявного кладовища. Однак з різних причин ділянки не затверджували.

У Биківні, зокрема, — через побоювання замороження будівництва, адже поруч знаходиться меморіальний комплекс жертв сталінських репресій. Якби знайшли масове поховання, довелося б перервати будівельні роботи на невизначений час для дослідження й ексгумації.

Урешті-решт в серпні 2023 року Міністерство у справах ветеранів вирішило — будівництво відбудеться у Гатнянській ОТГ, за Південним кладовищем, у селі Мархалівка. Громада, за словами тодішньої очільниці міністерства, ознайомлена і не проти. Згодом, як з'ясувалося зі слів Антона Дробовича, голови Українського інституту національної пам'яті, ця локація була обрана ще у 2015 році, коли задумувалася концепція меморіалу.

2 квітня 2024-го у громаду приїхали представники НВМК та Мінветеранів, щоб поспілкуватися з жителями та пояснити, що планують робити. Чи не перше питання, яке прозвучало від місцевих, — як кладовище будуть будувати на заболоченій ділянці.

Проєктна документація на будівництво кладовища

"Я — місцева жителька, народилася і виросла тут. Добре знаю цю ділянку, і вона дуже зволожена. Тут ґрунтові води виходять на поверхню, створюють заболочені ділянки. І для нас це було нонсенсом — як мають будувати кладовище на такій зволоженій ділянці?" — пояснює Вікторія.

На питання громади, чи проводилася оцінка впливу на довкілля, представники Мінветеранів відповіли заперечно, додавши, що це не передбачено законодавством. Попередньо Верховна Рада проголосувала за законопроєкт 3505, який скасував певні процедури, в тому числі й оцінку впливу на довкілля. Пояснили це тим, що зменшення бюрократії має пришвидшити процес створення кладовища.

Пізніше занепокоєння місцевих жителів підтвердила ініційована активістами експертиза. У геологічній експертизі Національного екологічного центру України йдеться, що ділянка під створення НВМК є непридатною з декількох причин. Перша — це підвищений рівень ґрунтових вод, в окремих місцях — понад два метри.

Друге — склад ґрунту. За словами Руслана Гаврилюка, голови Національного екологічного центру України, між ґрунтовими водами й поверхнею — лише пісок, який не виконує необхідну фільтраційну функцію. Немає шарів ґрунту, які затримуватимуть воду й очищатимуть її. А у разі традиційних поховань це впливатиме на якість води, в тому числі у криницях, якими користуються місцеві жителі.

Третє — коливання води, рівень якої, залежно від пори року та кількості опадів, збільшується. Науковці вважають, що це спричинятиме підтоплення лісу, де розташований НВМК.

У Мінветеранів стверджують, що у 2023 році перед початком будівництва кладовища проводили власне дослідження, в якому лише у 24 з 60 свердловинах було виявлено підтоплення.

Базуючись на результатах цього дослідження, посадовці запевнили, що поховання будуть лише на тих ділянках, де рівень води у межах норми.

Однак активісти надали нам копії проєктної документації, де зазначено, що схоже дослідження у Мінветеранів проводили в лютому 2024 року. У висновку вказано, що рівень води може підійматися на 1,2 метра та підживлювати заболочені ділянки.

"Найбільше нас хвилює те, що кладовище розраховане на 100 років експлуатації. А дренажна система — лише на 10 років. Питання — що буде далі? Чи витримає система рясні опади або інші зміни у ґрунтових водах? Якщо почнуться якісь проблеми з підтопленням, все, що вони (Мінветеранів, — прим. ред.)  зможуть зробити — це закривати все і перебудовувати", — вважає Вікторія.

Налагодити якісну комунікацію з представниками Мінветеранів громаді не вдалося. Як розповідають активісти, довгий час міністерство відмовлялося надавати їм потрібні документи. Декілька разів перед запланованими екскурсіями будівництвом активістів затримували представники поліції та люди, які представляли себе співробітниками СБУ.

"У нас в селі багато хто воює, у деяких сімей є загиблі. З нами у відстоюванні беруть участь жінки, в яких загинули сини. Це не те, що ми проти військових. Нас лише хвилює, які наслідки це все може мати для самих поховань. Але, звичайно, це виставляється так, що громада проти", — пояснює Вікторія.

Усі проблеми — через непрозорість рішень

Не встигло суспільство відійти від скандалу з вибором ділянки для будівництва, як на порозі зʼявився новий, цього разу архітектурний.

8 січня 2025 року на сайті "Української правди" опублікували звернення громадськості до президента України. Військовослужбовці, сімʼї загиблих та громадські діячі підписали лист, в якому закликали владу провести відкритий архітектурний конкурс на створення проєкту НВМК.

Проблема виникла, коли державний замовник оголосив тендер на ескізний проєкт, на який прийшла всього лиш одна компанія, яка, власне, і стала переможницею  — ТОВ "ІНЖИНІРИНГ-ХОЛДИНГ". Конкурс тривав 16 днів. Створити проєкт таких масштабів за таку кількість часу малореалістично.

У Львові, до прикладу, на такий же конкурс зі створення ескізного проєкту меморіального кладовища подали 27 робіт із різних регіонів України. Тривав він три місяці.

Однак, варто зазначити, що і там не обійшлося без суспільних суперечок: концепт переможців вважають більш схожим на цивільний цвинтар, а не на військовий. Зараз тривають доопрацювання проєкту спільно з дорадчими радами та родинами загиблих.

На конкурс у тендері з будівництва кладовища в Києві також прийшов лише один учасник — консорціум підрядників "Білдінг.ЮА". Власником однієї з компаній консорціуму є Вадим Єрмолаєвий, підсанкційний бізнесмен, який вів бізнес в окупованому Криму у 2023 році.

А як стало відомо пізніше, головний архітектор компанії-переможниці в Києві Сергій Дербін у 2015 році літав у москву на конференцію з дизайну. Однак це не єдина проблема: експерти критикують його проєктні рішення через "брак вивчення міжнародного досвіду" та повторювання радянських архітектурних практик.

"Нам бракує політичної волі, відповідальності й прозорості. Вони (представники влади) дивляться на меморіал як на те, що треба зробити, а не як на місце пам'яті. І все-таки проблема лишається, а меморіалу досі немає.

Громадськість може і має показувати проблеми, оголювати їх, кричати й вимагати від влади якихось розумних, адекватних дій. Що громадськість і намагається зараз зробити. Але ми, як суспільство, не можемо слідкувати крок за кроком, що відбувається навколо НВМК: хто відповідальний, де гроші і як вони розподіляються. Очевидно, це буде найважливіше місце пам'яті в Україні. І очевидно, що ми всі маємо бути акторами цієї важливої історії", — додає історик Антон Лягуша.