Музика, яка об’єднала: як завдяки меценатам з Німеччини та України переродилася Бучанська школа мистецтв

У Бучі, що понад місяць перебувала в окупації в лютому-березні 2022 року, пошкоджено чи зруйновано понад три тисячі об'єктів. Здебільшого це житло, але також освітні будівлі, промислова та інша інфраструктура. Наразі відновлено вже майже 900 об'єктів, у пріоритеті — відбудова житла та соціальної інфраструктури.

Проте від окупації постраждали й об'єкти галузі культури, зокрема Бучанська дитяча школа мистецтв імені Левка Ревуцького. Вибуховою хвилею в ній були пошкоджені вікна й двері, всередину залетіла частина російського снаряда, а своїми танками вороги продавили закладу водопровідну й каналізаційну мережу тощо. 

У серпні 2022 року український Благодійний фонд BGV та Відділ культури, національностей та релігій Бучанської міської рада уклали угоду про співпрацю. Згідно з нею фонд спільно з німецькими донорами — некомерційними організаціями #WeAreAllUkrainians та help alliance від Lufthansa Group — відновлюють Бучанську дитячу школу мистецтв імені Левка Ревуцького. Загальне фінансування проєкту, який відбувається у кілька етапів, сягає понад 10 мільйонів гривень. 

Усе почалося з музики: 18 червня 2022 року у Мюнхенській філармонії відбулося музичне дійство "Concert For Tomorrow". Це був благодійний виступ Мюнхенського симфонічного оркестру спільно з українськими музикантами. Серед українських митців були й біженці від війни в Україні. Концерт не тільки продемонстрував солідарність з Україною, а й зібрав початкову суму коштів на відновлення Бучанської дитячої школи мистецтв.

У серпні завдяки пожертвам пасажирів своїх рейсів до благодійного проєкту долучився головний спонсор ініціативи — національний авіаперевізник Німеччини Lufthansa.

Підписавши угоду з Бучанською міською радою, благодійники почали втілювати реновацію школи, роботи розділили на три етапи. 

• У межах першого етапу на початок 2023 року благодійники виконали комплексний ремонт школи, встановили надпотужний генератор. 

Фонди закупили та передали викладачам закладу 40 ноутбуків, а також музичні інструменти — 7 сучасних електронних піаніно, 4 гітари, 6 сучасних синтезаторів, 2 віолончелі, 3 скрипки та акордеон.

Коштами благодійників облаштували додаткові кабінети для музичних занять.

Окрім цього, Благодійний фонд BGV спільно із німецькими донорами виконали низку робіт для облаштування інклюзивного простору та організації відповідного процесу навчання, щоб забезпечити безбар'єрний доступ до всіх видів занять дітям з інвалідністю. 

Також дітям оплатили 100 річних навчальних стипендій.

• На другому етапі, крім оновлення фасаду, благодійники працювали далі над інклюзивністю дитячого музичного закладу та організували низку тренінгів та освітніх курсів для викладачів школи. 
• Третій етап планують втілити до нового навчального року. Передбачено створення оркестрового класу, закупівлю музичних інструментів для духового оркестру, забезпечення звукопідсилювальним обладнанням концертної зали, забезпечення необхідним обладнанням класів образотворчого мистецтва тощо. 

"Сьогодні маємо яскравий приклад, коли меценати як з України, так і з Європи, зокрема Німеччини, визначили саме школу мистецтв як центр їхньої допомоги. І ми бачимо результат, розуміємо, наскільки це важливо для дітей, батьків, педагогів і в цілому для України, — зазначив на відкритті оновленого фасаду школи міський голова Бучі Анатолій Федорук. — Ця подія завдяки меценатам, донатам, підтримці колективу, будівельникам — це фактично оновлення, друге народження нашої школи мистецтв".

Анатолій Федорук подякував від себе та всіх бучанців доброчинцям і вручив донорам проєкту особливу пам'ятну монету — створену із зібраних по місту куль. 

Їх переплавили й викарбували на монеті церкву Андрія Первозванного, на території якої були масові поховання містян під час окупації, а також дерево, що символізує сумнозвісну через російські звірства вулицю Яблунську. 

Фонд заснували в березні 2022 року. Для нього оновлення Бучанської школи мистецтв — одна з перших проєктних робіт з іноземними донорами та спонсорами. 

"Ми вклали в нього душу й велику волонтерську роботу", — відзначає Поліна Алдошина.

Школа мистецтв не переставала бути важливою для місцевих навіть під час окупації. Хоча вона не могла об'єднати учнів у своїх стінах, вона єднала їх самою своєю ідеєю. Історія бучанців це підтверджують.

Директорка Бучанської дитячої школи мистецтв Любов Матерева живе у сусідньому Ворзелі. Всю окупацію провела разом із чоловіком та донькою вдома, переважно в погребі. 

Пригадує, коли ще було світло і газ, то вони в погребі собі навіть влаштували обігрів, і сусідство з картоплею, цибулею та консервацією не було аж таким дискомфортним. Коли ж електрика зникла, стало складніше. Але рятувала взаємодопомога: усі сусіди ділилися чим було. Завдяки генератору люди з двох вулиць набирали воду зі свердловини.

Весь час окупації директорка переймалася долею школи. Якось, коли ще був інтернет, натрапила на фото закладу у вогні. Додзвонилася викладачам-бучанцям, попросила піти подивитися. Попри російські танки на вулицях, вони сходили, заспокоїли: "Все нормально". 

Після деокупації Любов Матерева одразу приїхала до школи. Подивилася: вікна розбиті, двері ж сама не чіпала, викликала фахівців з розмінування. 

"Хлопці приїхали, відчинили двері ключем і кажуть: «Ви знаєте, тут досі в повітрі відчувається присутність дітей! Окупантів тут не було». І справді, і ноутбук стояв на столі, і телевізор був на місці. Навіть зберігся прапор України, який висів на будівлі школи", — каже директорка.  

Повернутися до  музики було насправді складно:. 

"Я музикантка, викладаю гру на гітарі, але десь з пів року після окупації взагалі не могла слухати музику. Хоча я її дуже люблю і завжди слухаю , а тоді щось перемкнулося в мені. Мабуть, то був такий момент після всього пережитого", — каже Любов Василівна.

Водночас наводить й інший приклад — своїх учнів, родини Чернявських з Лісової Бучі. У них практично всі діти займаються гітарою. Найстарший, Юра, вже випустився зі школи, а Іра і Сергій ще навчаються. Під час окупації вони були вдома в Лісовій Бучі. І рятувалися музикою: коли темнішало, сідали втрьох, брали гітари й грали. Іра ще малювала, це її також відволікало від тяжкої реальності.

Ганна Муляр — корінна бучанка, викладає хореографію вже 30 років. У школі мистецтв працює з часу її відкриття в теперішньому приміщенні 2005 року (школа заснована 1999 року), керує дитячим зразковим хореографічним колективом "Фантазія".

Ганна Муляр виїхала з доньками на другий день окупації в нікуди, але, на щастя, прихистили добрі люди. Коли трохи оговтались, почали зв'язуватися з усіма дітьми, з'ясовувати, хто, де і в яких умовах перебуває. У багатьох не було зв'язку, але десь за місяць уже з усіма об'єдналися.

"Є прикрі моменти у нас в колективі: на жаль, одна мама двох учнів загинула, вона була волонтеркою, також загинув батько однієї дівчинки — убили на Яблунській, — розповідає Ганна Петрівна. — Багато батьків зараз служать: хтось військовий за професією, хтось просто добровольцем пішов у перші дні". 

Багато дітей пережили окупацію, були і в Бучі, і в довколишніх селищах. Ганна Муляр пригадує: було важко, але вона розуміла, що дітям потрібна підтримка. Тож налаштували зв'язок онлайн і почали працювати: 

"Ми були в різних місцях, але в нашій спільноті, і це зберегло шматочок мирного життя. Не тільки танцювали, а й робили інші справи, бо фізичні рухи, музика — це психологічний прийом, дітей це дуже заспокоює. Хтось виходив на зв'язок зі сховищ, хтось танцював на вулиці. Ми багато спілкувалися, згадували, як воно було, говорили, що це вже скоро скінчиться. І так один одного підтримували".

Потім Ганна Муляр повернулася, почали повертатися й діти, заняття відновилися. За минулий рік у колективу було багато концертів, конкурсів, незабаром "Фантазія" поїде в Чорногорію. 

Їхній хореографічний клас теж був пошкоджений війною: там були вибиті вікна, вирвані двері, поламані кубки та інші нагороди колективу. "Але нічого, ми собі нових здобудемо", — упевнена викладачка. 

Тетяна Шевченко живе в Бучі вже 36 років, у школі мистецтв займається її онука Поліна. 

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення родина доньки переїхала до Бучі з Часового Яру. З Бучі всі разом виїхали 10 березня. До того рятувалися в укритті свого багатоквартирного будинку, але було дуже страшно, каже пані Тетяна. Маленькій Полінці тоді було лише три з половиною роки. Повернулися додому вже у травні 2022-го. 

"Коли восени та взимку почали відключати електроенергію, мені онука відразу почала казати: «Бабуль, а пам'ятаєш, коли не було світла, коли не було води, коли було дуже-дуже у квартирі холодно і трясло? Пам'ятаєш, коли ми спускалися ось туди в підвал, і там теж було дуже-дуже холодно, і чути було постріли?». 

Тобто вона дуже добре запам'ятала це все. Коли чулися постріли чи вибухи, відразу зіщулювалася. Але я чи мама її обіймали, завжди казали: «Не бійся, ми тебе захистимо, хай там як». Це дуже-дуже складний досвід", — каже Тетяна Шевченко. 

Вона дуже вдячна, що є куди водити дітей й онуків, і малеча може займатися тим, що їй до душі. Онука вже рік займається в молодшій групі "Фантазії", діти виступають на різних змаганнях і за цей рік нижче, ніж перше місце, не займають, пишається жінка. 

"У мене, на жаль, один племінник загинув під Бахмутом, а другий зараз під Бахмутом стоїть і захищає нас. І коли йому надсилаємо фотографії малої, то він каже: «Ці діти мають такий талант! Заради них ми тут і стоїмо»", — розповідає Тетяна Шевченко.

15-річна Анастасія Міщенко вже опанувала народну хореографію у бучанській школі й навіть планує вступати до вишу на хореографа, виступає у складі "Фантазії". 

Дівчина сама з Клавдієво-Тарасового, увесь період окупації Київщини провела вдома з родиною: "Ми були майже два місяці без світла, місяць без зв'язку. Продукти якісь були. Ми з братом займались, малювали, гуляли по подвір'ю. У нас було тихіше, ніж у Бучі, та росіяни у нас їздили, ходили будинками. Але все обійшлось і ми вціліли".

Анастасія ділиться, що через війну у неї зросло бажання показувати всім українські народні танці: "Показувати нашу культуру, щоб прославляти український народ". 

13-річний Іван Бородін теж окупацію провів у селі під Бородянкою. Родина не виїхала, бо не могла залишити трьох собак і двох кішок. 

Він пригадує, що чомусь собаки, які завжди гавкають, коли хтось приходить, "і не рипнулись, коли окупанти ходили й заглядали у двір". По селу їздили російські танки, один навіть намагався заїхати в провулок, де живе родина Івана. 

Іван також танцює у "Фантазії", зізнається, що піти на танці його свого часу змусила мама, але зараз йому це заняття вже до душі.

"Тут можна спілкуватися, ти отримуєш нагороди, показуєш свої вміння країні", — говорить 15-річний Владислав Крейман, який на танці ходить з другого класу й теж спочатку це був вибір саме батьків. Але нині хлопець навіть міркує, чи не пов'язати з мистецтвом своє майбуття. "Вчителі прекрасні, доброзичливі й готові тобі допомогти, якщо щось не вдається", — додає він і ділиться, що з усіх танців найбільше любить гопак. Цей танець діти виконували і в день відкриття оновленого фасаду школи. 

Владислав живе в Бучі в приватному будинку. На щастя, у їхній район росіяни не заходили, тільки поцілили в будинок неподалік, але люди там не жили. Хлопець пригадує тодішні відчуття: "Ти уночі спиш і думаєш, що все закінчилось. А воно ще йде. Уночі я чув завжди, як щось літало".

Юна скрипалька Віолетта Гребенник на урочистому заході 30 червня виконала чудову композицію "Bella Ciao" — на інструменті, що його школа отримала завдяки благодійникам. 

Дівчинка почала займатися скрипкою слідом за братом. Той врешті цю справу закинув, а Віолетта навчається вже п'ять років. 

"Ми отримали нові концертні інструменти, і вони дали дітям неймовірну мотивацію на подальше опановування інструменту. Адже якщо є гарний інструмент, то є і з чого видобувати цей звук", — каже наставниця Віолетти, завідувачка струнно-смичкового відділу в школі Валерія Славська. 

Вона розповідає, що за останній рік дітям вдалося здобути багато перемог, зокрема і з допомогою нових інструментів, адже не всі батьки можуть собі дозволити таке придбання.

"Діти великі молодці, вони надихаються цим, працюють над своїми навичками. Багато з них є лауреатами міжнародних та всеукраїнських конкурсів, думаю, це і надихає їх на подальшу працю", — вважає Валерія Славська. Сама вона теж скрипалька, і музикування її так само відволікає від переживань війни. 

Бучанці розповідають, що школа мистецтв, яка почала свою роботу 1999 року, завжди була переповнена. "Перед вторгненням ми навіть мріяли відкрити філію в іншому районі Бучі для того, щоб розширити заклад, бо запит на мистецьку освіту є", — каже заступниця Бучанського міського голови з питань міжнародної співпраці Михайлина Скорик-Шкарівська. 

Вона підкреслює важливість інклюзивності, якої завдяки меценатам набув заклад: тут не тільки є пандус і можливість підняти маломобільну дитину на основний другий поверх, також реалізовано навігаційну систему, в тому числі й шрифтом Брайля, а самі педагоги навчені роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Адже мистецтво — це теж спосіб реабілітації. 

Заступниця міського голови наводить ще один вагомий плюс від реновації закладу — це дало поштовх викладачам і дітям повернутися: "Викладачі музики найменш охоче поверталися з-за кордону, тому що їм там одразу пропонували роботу за профілем. Музика ж не потребує перекладу. А зараз ми знов повернулись до планів, що школа потребує розширення".

В умовах широкомасштабної війни школу залишили 12 викладачів, чимало з них виїхали за кордон, уточнює директорка Любов Матерева. Наприклад, одна педагогиня, яка викладала вокал, отримала в Німеччині і роботу за фахом, і житло, виступає там на концертах і повертатися не планує. Наші кадри там цінують, говорить директорка школи. Але багато педагогів повернулися, прийшли й нові. 

Минулого року був невеликий набір дітей, бо ж вони так само роз'їхалися, але на сьогодні вже подано на вступ більш ніж 250 заяв на різні відділи: образотворчого мистецтва, хореографію, музичні інструменти, інформує директорка. У серпні проведуть додаткові вступні іспити, тож учнів буде більше.