“Ми не можемо відкласти питання безбар’єрності на «коли переможемо»”: як Україні зробити свої міста та села доступними

Ситуація покращується: про пандуси все частіше говорять, і все частіше їх можна помітити на вулицях. З сумного — вони все ще під кутом 70 градусів, тому без травм їх не подолаєш. Україна відновлює свої міста, і питання безбар'єрності постало ще гостріше. Адже якщо ми зараз не візьмемо до уваги інклюзивність наших просторів, то ризикуємо повторити помилки радянської влади, яка свідомо заплющувала очі на маломобільні групи населення.

Про що ще, окрім пандусів, варто пам'ятати у відбудові, як активістам заохочувати бізнеси до змін та чому безбар'єрність "на часі" — розбираємо в матеріалі.

У чому проблема?

"Я пам'ятаю своє материнство у 2015-2017 роках, і це був по-чесному жах. Звісно, це не лише про доступність, але вона сильно впливала на мій психологічний стан. Я людина, яка любить щось робити й кудись їздити. І навіть з дитиною я мала рухатися, гуляти", — згадує Наталія Пархитько, заступниця керівника ГО "Доступно.UA" та мама двох дітей.

Тоді вона не мала автівки, тому часто користувалася громадським транспортом, який не був підлаштований під потреби мам. Вхід у метро для жінки теж був перекритий, адже спуститися в нього з коляскою — ще той виклик.

"Я жила на третьому поверсі хрущовки. Поки дитина лежала в колисці, я спускала раму від коляски, потім підіймалася, клала дитину в люльку. Поки рама лежала на вулиці, переодягала дитину. Вона, звісно, кричала. Ми виходили на двір, однією рукою я розкладала шасі, а іншою тримала люльку. Чесно, після цього етапу у мене енергії сильно радіти життю не було.

Мені болить проблема молодих мам і татів, адже батьківство загалом психологічно складне, а архітектурна доступність наразі ніяк не допомагає цьому", — говорить жінка.

Вона зазначає, архітектурні перешкоди виснажують людей, які могли б направити свою енергію в проактивне русло, а країна втрачає ресурсних кадрів.

З проблемами недоступності простору зараз стикаються діти Наталії, які обожнюють кататися на велосипедах. Жінка розповідає, обладнаних велодоріжок дуже мало, тому доводиться їздити тротуарами, на яких головна перешкода — постійні підвищення: "Мене найбільше дратує відсутність понижень. Мої діти по декілька разів підіймають велосипеди, опускають і знову підіймають".

Віталій Пчолкін, голова правління ГО "Група активної реабілітації" та співзасновник проєкту "ІнваФішки", додає: те, що наші міста неінклюзивні — це комплекс радянської політики й недбалості державних органів:

"Ми маємо велику радянську спадщину — будівлі, які абсолютно не враховують різноманітність людей та будувалися для нормотипового, здорового і працьовитого населення".

Він додає, також на це впливають недосконалість державних будівельних норм, нерозуміння суспільством взаємозвʼязків між барʼєрністю й економічним та соціальним розвитком, відсутність моніторингу будівництва тощо.

"Радянська спадщина досі залишається у багатьох в голові, коли людей з інвалідністю традиційно сегрегують, виокремлюють від інших. Немає розуміння, як це — будувати для всіх. І це стримує нас від розвитку", — говорить активіст.

Яке рішення?

Наталія ділиться, з 2015 року зміни в інклюзивності міст є, однак вони не настільки радикальні й швидкі, як того потребує суспільство. Безбарʼєрність нарешті стала трендом й тепер все частіше на слуху. 

У 2019-2021 роках "Доступно.UA" укладали рейтинг доступності міст України "Тостер". Перевірка показала, що лише 4% інфраструктури відповідали вимогам доступності, причому не повністю, а частково, тобто не маючи в собі всіх потрібних елементів безбар'єрності.

"Суспільство має зараз усвідомлювати, що у нас просто немає іншого шляху — ми не можемо відкласти питання безбар'єрності на «коли переможемо». Бо вже сьогодні величезна кількість людей потребує цього. Окрім того, що величезна кількість людей з інвалідністю існувала на момент 2022 року, то зараз їх з'являється ще більше.

І справедливо, що вони (ветерани та військові з пораненнями) мають повне право вимагати від тієї країни, яку захищали, можливості зайти в будь-яку кав'ярню, яка їм сподобалася, і випити кави, або отримати будь-яку послугу. Кожна людина в Україні має думати: якщо в моєму будинку з'явиться людина на кріслі колісному, чи буде їй достатньо комфортно? Ми всі маємо перейматися цими питаннями, кожен на своєму рівні", — зазначає Віталій Пчолкін.

Як це працює?

Пандус стоїть не для краси

Колись мережу підкорили підбірки фото з пандусами, встановленими в найнедоречніших місцях. 

Пандуси робили для галочки — "аби було, бо хто ж буде ним користуватися". У київському метро, зокрема, проблема в тому, що спуск до нього — це круті гранітні з'їзди, на яких самостійно з'їжджати доволі небезпечно. 

Розуміння, що пандус — це не шматок металу на долівці, приходило дуже довго. Лише у 2019 році в Україні запрацювали нові державні будівельні норми "Інклюзивність будівель і споруд", в яких чітко описано норми встановлення пандусів. Справді безбар'єрним пандус стане лише в тому випадку, якщо його творці дотримаються безпечного нахилу і висоти, зроблять широкі горизонтальні майданчики між підйомами, забезпечать правильну ширину, відповідне покриття і поручні.

Пороги відсутні

Наші міста дуже люблять підвищення. Прибудинкові території огороджені бордюрами. Тротуари від доріг відмежовують підвищення, а на вході в заклади зустрічають сходи, гостинно відлякуючи всіх, хто ці сходи подолати не здатен. Для маломобільних людей це повноцінна смуга перешкод, в кінці якої вже ніяких веселощів не хочеться. 

"Фізичні бар'єри повсюди. Навіть якщо ти хочеш піти відпочити з друзями, то розумієш, що це все одно буде передбачати якусь кількість перешкод, які доведеться долати. І це все не сприяє твоєму бажанню виходу з дому", — коментує Віталій.

Наталія додає, у Києві на деяких ділянках уже почали робити пониження в нуль. Це й зокрема вхід у приміщення будинку, який знаходиться на рівні з вулицею.

Легкий доступ до послуг таксі й громадського транспорту

Громадський транспорт часто не облаштований таким чином, аби люди з інвалідністю або ж інші маломобільні групи населення могли самостійно піднятися всередину. Завше між тротуаром і відчиненими дверима транспорту пролягає прірва, яку на кріслі колісному подужати неможливо. 

Тоді виникає наступна опція — замовити таксі. Однак навіть вона часто не є інклюзивною. "Звичайна поїздка на таксі закінчується тим, що потрібно виборювати право їздити на ньому, щоб тобі не казали: «А ви не поміститесь», »А чого ви не сказали?», «А я не знаю, як вам допомогти» тощо", — звертає увагу Наталія. 

Серед інклюзивних рішень: забезпечувати низькопідлоговий транспорт виїзними платформами та спеціально обладнаними місцями для людей з інвалідністю.

Щодо таксі, машини повинні бути оснащені рампами та спеціальними пасками безпеки. Зокрема такі машини для людей з інвалідністю уже запустив український сервіс Uklon.

Скляні конструкції маркуються

"Напевне, чи не у кожної людини є історія, де вона або її друзі вдарялися об скляні двері, бо просто не побачили їх", — розмірковує Наталія. У "Доступно.UA" розробляють цілу промокампанію, присвячену важливості маркування скляних перешкод.

Скляні двері, турнікети та інші конструкції на рівні зорового сприйняття потрібно маркувати покажчиками, які виділялися б на їхньому фоні, причому з обох сторін.

Сходинки маркуються

Така ж історія зі сходинками — кінець кожної окремої сходинки має відрізнятися кольором від іншої поверхні, аби людина чітко його бачила. 

Каса або інформаційна стійка понижені

Понижена каса потрібна для того, аби людина на кріслі колісному не зазирала через стійку, шукаючи вас поглядом. Це про доступність і комфорт.

Вбиральня універсальна для всіх

Це вбиральня, в якій має бути достатньо місця для пересування на кріслі колісному; поручні біля туалету; дзеркало, в якому людина на кріслі колісному змогла б побачити себе; понижена раковина тощо — вбиральня, в якій було б комфортно знаходитися. І не забувайте про відсутність порогів при вході до неї!

Щоб зробити простір по-справжньому безбар'єрним, потрібно враховувати безліч аспектів. Для цього активісти створили різноманітні посібники, які допоможуть вам краще зрозуміти, як працює планування й створення інклюзивного простору.

У планах відбудови важливо дотримуватися принципів безбар'єрності, аби зробити населені пункти комфортнішими для життя, а не допустити тих же помилок минулого. 

Віталій Пчолкін — експерт у галузі безбар'єрності. Цьогоріч він обстежував архітектурні об'єкти та дотримання будівельних норм у проєкті "Прозора відбудова: моніторинг відбудови соціальної інфраструктури в Ірпінській громаді".

"На жаль, все, що я побачив, м'яко кажучи, можна було зробити краще. До прикладу, ліцей №3 в Ірпені ззовні й всередині виглядає адаптованим для людей з порушенням зору, але насправді в ньому нереальна кількість непродуманих елементів. З позитивного — ми поспілкувалися з різними представниками як цих закладів, так і міської влади. Чинний мер Ірпеня погодився, що будуть більше уваги приділяти цим питанням і створив робочу групу, до якої ми були запрошені", — коментує Віталій.

Чоловік додає, така ситуація трапляється через необізнаність виконавців, що таке інклюзія і що вона передбачає. "Навіть дотримання державних будівельних норм не говорить, що об'єкт буде безбар'єрним. Важливо враховувати інші контексти: де знаходиться будівля, яка навколо інфраструктура, що всередині, розміри приміщення тощо", — коментує експерт.

Однак робота активістів потроху винагороджує себе, і в деяких містах кількість постійних бар'єрів у містах все ж зменшується, а зацікавленість в інклюзії збільшується. Усе більше просторів стають доступнішими. Так, у них все ще є недоліки, але це поступовий рух у сторону безбар'єрності.

Наразі Віталій проживає в Бучі, тому фіксує зміни, які відбулися впродовж цих років. Він говорить: "Я не можу сказати, що Буча повністю безбар'єрне місто. Але вже зараз ми бачимо бажання державних органів займатися цим питанням. Порівнюю роботу комітетів доступності до повномасштабної війни й зараз — це небо і земля".

Успіхи бачить також Наталія, яка працює керівницею соціального підприємництва "Бюро доступності", що допомагає бізнесам та державним установам ставати інклюзивними. Організація проводить тренінги з персоналом по взаємодії з людьми з інвалідністю, перевіряє об'єкти на доступність, надає рекомендації й консультації, як підвищити архітектурну доступність локації тощо. Фахівчиня каже:

"Немає жодного бізнесу, який повністю втілив усі зміни. Тому що це справа не одного місяця і навіть не одного року".

Віталій додає, в усіх сферах бізнесу потрібно дивитися на людей з інвалідністю не лише як на клієнтів, але і як на працівників. "Переважно думають, що людина з інвалідністю прийде як гість: сходить в туалет, щось з'їсть і піде. Мало хто думає про те, що це може бути працівник", — каже він.

Серед успішних історій готовності бізнесу до змін він наводить приклад Нової пошти: "На відкритті першого інклюзивного відділення вони (команда) говорили, що зараз у них понад 300 людей мобілізовані. НП розуміє, що частина з них може повернутися з інвалідністю, і їм треба дати нормальні умови для продовження роботи, тому вже напрацьовують кейси, як, наприклад, перекваліфікувати людей".

1. Важливий громадський контроль. Це дозволяє помічати некомпетентність виконавців і вимагати від них якісно виконану роботу. "Має бути жорсткий і детальний контроль абсолютно всього відбудованого", — впевнена Наталія. 
2. Залучати експертів ще на етапі планування, аби об'єкт був по-справжньому безбар'єрним. Також варто пам'ятати, що не завжди людина з інвалідністю — це експерт з безбар'єрності.
3. Дотримуватися наявних стандартів і прагнути покращувати їх.
4. Комунікація — це ключ до успіху. На думку Віталія, нерозуміння потреб одне одного створює додаткові перешкоди. Щоб досягнути результатів, потрібно вміти комунікувати. Активісти радять про безбар'єрність спершу спілкуватися з державними органами або бізнесами тет-а-тет: приходити до них, залишати запити, писати їм у соцмережах.

Наталія додає, деякі бізнеси просто не знають про інклюзивність, тому завжди варто починати з розмови. Щодо державних органів, то мало написати обурений допис у соцмережах. Щоб були зміни, потрібно залишати звернення, підключати друзів, аби звернень було більше. І лише тоді, коли нічого з цього не подіяло — медійно висвітлювати проблему.

Громади особливо потребують безбар'єрності, адже саме вони першими прийматимуть захисників і захисниць, які після поранень повертатимуться додому. Однак, окрім фізичних інклюзивних рішень, їм часто бракує обізнаних людей, які знали б, як втілити інновації у рідному населеному пункті. 

"Ми неодноразово говорили, що чим далі від центру (Києва), тим складніша ситуація. Класно, якщо в селі є людина, яка хоча б має бажання порухати владу та команду, яка готова робити зміни на рівні села: організувалися, порушили питання, тим більше зараз законодавство зобов'язує всіх на рівні органів місцевого самоврядування приділяти увагу безбар'єрності", — ділиться Віталій.

Чоловік радить, якщо ви хочете зробити ваше село безбар'єрним з обмеженим бюджетом, для початку пріоритезуйте ціль — з чого вам треба почати обов'язково. Приділяйте увагу тому, аби не створювати нові бар'єри. Наприклад, якщо у вас хочуть створити банк, контролюйте процес будівництва і звертайте увагу виконавців на пандусах, пониженнях та інших доступних рішеннях. 

Як приклад Віталій наводить селище у Бучанському районі, де довгий час проживав чоловік з інвалідністю. Через те, що він пересувався на кріслі колісному, він вимагав від місцевих бізнесів дотримуватися вимог і встановлювати пандуси. "Тому там всі магазини з пандусами. У деяких навіть є покриття. Тобто не всюди вони хороші, але на цьому рівні це вже чудово", — додає активіст.

Щоб перевірити вашу громаду на безбар'єрність, пропонуємо також звернутися до чек-листа, який створила ГО "Ліга Сильних", чи користуватися порадами щодо створення безбарʼєрного середовища від SIDAA.

Роботи не початий край, й інколи здається, що нічого не міняється, як би сильно ви не старалися. Так було і в команди "Доступно.UA", які разом з небайдужими киянами у 2016-2017 рр. виборювали створення наземного переходу в центрі Києва — на Хрещатику, головній вулиці міста.

До цього на майже 1,3 км вулиці не було жодного наземного пішохідного переходу — лише підземні. Наземні переходи розташовувалися на найближчих станціях метро від Хрещатика.

"Наземний перехід біля ЦУМу — величезний здобуток громадян Києва, які по-різному включалися. Ми проводили мітинги, знімали відео, багато людей писали звернення і ще купу-купу всього. Він поки що там один, це велика проблема зараз і водночас маленька перемога на той час. Ми стільки сил вклали, але воно нарешті окупилося", — згадує Наталія.